Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Люба моя, давай помолимося, щоб нам жити одне поруч одного! Я їду не тільки за ворогом, але і на пошуки багатства, і я його здобуду заради нашого майбутнього!
Лілі гірко похитала головою.
— Це було б велике щастя, Томасе. Люди рідко одружуються з любові, а якщо це й трапляється, то часто тут же втрачають одне одного. Тож будемо вдячні за те, що знаємо, якою може бути любов на землі. І якщо не зустрінемося — любитимемо одне одного в іншому світі, де ніхто нам не скаже “ні”.
Ми довго ще говорили, шепочучи безладні слова любові, туги і надії. Нарешті Лілі озирнулася з сумною і ніжною усмішкою і сказала:
— Час уже, милий. Он у дверях стоїть мій батько і гукає на мене.
— Ех, була не була! — гаряче прошепотів я і потяг Лілі за стовбур старого бука.
Тут я ухопив її в обійми і обсипав поцілунками, і вона гаряче відповідала на мої поцілунки.
Ледве пам’ятаю, що було потім. Коли ми вже виїздили, я знову побачив кохане обличчя, сумне і заплакане: Лілі дивилася нам услід. Упродовж двадцяти років ця сумна і прекрасна дівчина поставала переді мною, як постає вона перед моїми очима зараз, наперекір усьому, — і життю, і смерті. Інші жінки теж любили мене, і я знав розлуки страшніші, але спогад про цю дівчину і її прощальний погляд виявилися сильнішими за все.
Я забув згадати ще про одну річ. Коли, ми шалено цілувалися за крислатим буком, Лілі зняла з пальця обручку і сунула її мені в руку зі словами: “Кожного ранку, коли прокинешся, дивися на неї і згадуй мене!” Це була обручка її матері. Вона і зараз виблискує при світлі зимового сонця на моїй зморшкуватій руці, яка виводить ці рядки. І з нею я зійду в могилу. На внутрішньому боці гладенького персня викарбувано:
Того ж дня ми з батьком вирушили верхи до Ярмута. Мій брат Джефрі не поїхав з нами, але попрощалися ми тепло, і я цьому радий, адже більше я його вже не бачив. Про Лілі Бозард і про наші почуття не було сказано жодного слова, хоча я чудово знав: щойно я сховаюся за поворотом, він тут же постарається зайняти місце в її серці. Він і справді зробив таку спробу, але я йому прощаю. Правду кажучи, його не можна надто судити, бо хіба знайдеться хоч один чоловік, який, побачивши Лілі, не схотів би з нею одружитися? Навряд. А колись ми завжди були нерозлучні, і лише пізніше, коли обидва змужніли і між нами постала любов до Лілі, ми поступово віддалилися один від одного. Історія досить типова. Окрім того Джефрі нічого не домігся, і сердитися мені нічого.
Моя сестричка Мері, яка стала найвродливішою дівчиною в усій окрузі після Лілі Бозард, гірко плакала, розлучаючись зі мною. Вона була всього на рік молодша за мене, і ми ніжно любили одне одного: адже в нашій прихильності не було й тіні суперництва! Я утішив Мері, як зумів, і, розповівши про все, що сталося між мною і Лілі, попрохав її стати нашою спільницею. Мері обіцяла сприяти нам. Як я вже казав, у Лілі був брат, вельми перспективний хлопець, на той час він навчався в коледжі. Сестра Мері і він відчували одне до одного глибоку приязнь, яка, можливо, могла б надалі вилитися в щось міцніше.
Отже, ми поцілувалися востаннє і зі сльозами попрощалися. Ми з батьком сіли на коней і рушили в путь. Але коли ми вихопилися на невисокий пагорб за млинами, я притримав свого коня, озирнувся на мальовничу долину, і серце моє защеміло.
Якби я знав, що мені випаде пережити, перш ніж я знову побачу рідний край, воно б, напевно, розірвалося. Але якби ми могли передбачати майбутнє, я гадаю, лише дехто зголосився б жити з доброї волі.
Наступного дня я вже був на борту “Авантюристки”. Перед самим відплиттям серце батька зм’якшилося: він згадав, що я був улюбленцем матері, і злякався, що більше мене не побачить. Батько так стривожився, що в останню мить навіть хотів змінити своє рішення і залишити мене. Але я вже не міг зупинитися, я вистраждав усю гіркоту розлуки і не бажав повертатися на посміховисько сусідам.
— Надто пізно! — сказав я батькові. — Ви самі хотіли, щоб я помстився, і спонукали мене до цього найжорстокішими словами. А зараз, навіть якщо я знатиму напевно, що через тиждень помру, я все одно не лишуся вдома, бо від таких клятв, як моя, не відмовляються.
— Тоді хай буде так, сину мій! — зітхнув батько. — Страшна смерть твоєї матері затьмарила мій розум, і я наговорив такого, у чому доведеться розкаятися. На щастя, я навряд чи доживу до цього дня, бо серце моє розбите. Мені б пам’ятати, що відплата в руках Божих і він обрушить її свого часу без нашого втручання. Не згадуй мене лихим словом, мій хлопчику, якщо ми більше не зустрінемося. Я люблю тебе, і лише невимовна любов до твоєї матері змусила мене обійтися з тобою так суворо.
— Я це знаю, батьку, і не тримаю на вас серця. Але якщо ви вважаєте, що переді мною у боргу, відшкодуйте лише одним: постарайтеся, щоб мій братик не розсварив нас із Лілі, поки мене тут не буде.
— Я зроблю що зможу, синку мій, хоча, зізнаюся, якби ви так сильно не кохали одне одного, я б із задоволенням їх оженив. Але, повторюю, я вже недовго зможу піклуватися про твої і про інші земні справи, а коли мене не стане, все піде своїм природним шляхом. А тобі, Томасе, я заповідаю: не забувай своєї віри і своєї батьківщини, що б із тобою не сталося, уникай непотрібних сутичок, тримайся подалі від жінок, що гублять нашу молодість, а головне — стеж за своїм словом і за вдачею, бо вона у тебе далеко не голубина. Крім того, де б ти не був, не ганьби віру чужої країни, не глузуй з її звичаїв і не порушуй їх, інакше ти спізнаєш, які жорстокі бувають люди, коли гадають, що це завгодно їхнім богам, — це я зазнав на собі!
Затим батько обійняв мене, благословив, і ми розсталися. Більше я його вже не бачив. Хоча батько мій був ще далеко не старий, приблизно за рік Після мого від’їзду він помер. Серцевий напад застав його тієї миті, коли після недільної служби він стояв у церкві поблизу вівтаря, роздумуючи над прахом моєї матері. Так він і помер, залишивши моєму брату всі свої землі і маєток. Батько був щиросердою людиною, але любив мою матір надто сильно, щоб широко дивитися на життя і завжди бути справедливим. Така любов, природна для жінок, може перетворитися на щось подібне до звичайного егоїзму і змусити того, хто нею одержимий, збайдужіти до всього іншого. Діти були для мого батька не такими дорогими, і він охоче пожертвував би усіма, лише б повернути їй життя. Але зрештою це була благородна вада, адже батько в своїй пристрасті абсолютно не думав про себе і заплатив за свою любов дорогою ціною. Про те, як ми допливли до Кадіса, куди попрямував корабель де Гарсіа, розповісти нічого. У Біскайській затоці здійнявся стрічний вітер і відніс нас до гавані Лісабона, де ми й сховалися. Але зрештою через місяць ми благополучно досягли Кадіса.
Розділ VII
АНДРЕС ДЕ ФОНСЕКА
Тепер я маю розповісти про все, що трапилося зі мною за той час, який я провів у Іспанії.
Передовсім я попрямував до Севільї. Красою цього старовинного міста Мавританії захоплювалися багато мандрівників, і я на цьому не зупинятимуся, бо хочу розповісти про такі землі, де ще не бував жоден зі сміливців, що повернулися до Англії.
Я вирішив у Севільї зайнятися вивченням медицини. Для цього я звернувся до торгових агентів англійської компанії і роздобув у них рекомендаційні листи до севільських лікарів. У них на моє прохання я був відрекомендований під ім’ям Дієго д’Айла, бо не хотів, щоб усі знали, що я англієць. З вигляду я й не був схожий на британця, зовнішність у мене була типово іспанська, і підвести могла тільки моя вимова. Але й цю прикрість я подолав. Я не втрачав жодної можливості удосконалитися в читанні і в розмові, і вже через півроку досконало оволодів кастильською говіркою, отож лише ледь помітний акцент відрізняв мене від справжнього іспанця. Узагалі мови мені давалися легко.
