Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Шукачі поклали шерифа на ліжко й мовчки ззирнулися. За тих кілька хвилин вони всі зрозуміли, що на долину насунуло щось жахливе. Серед шукачів, які заносили шерифа, був і ковбой Джім. Не сказавши ні слова, він разом з іншими вийшов з кімнати.
Док оглянув пораненого. Пальці йому ледь тремтіли. Він розстебнув пасок і ножицями розрізав одяг. До кімнати тихо зайшла Доротея і взялася помагати йому. Куля влучила в шерифську зірку, прогнула її і пішла навскоси в тіло. Сорочка й зірка були геть у крові.
Док відслонив рану.
— Він ще живий? — спитав хтось із шукачів.
— Ще живий, — відповів Док, і голос йому надломився.
— А є якась надія? — спитала Доротея.
Він не відповів, тільки глянув на неї так сумно, що на очі їй набігли сльози.
Док погладив її по голові. Обличчя його поволі набувало живих барв.
— Як це взагалі сталося? І хто то був? — запитав хтось із чоловіків.
Другий хотів щось відповісти, але Док перебив його:
— Мерщій принесіть сюди стіл. Навіть два зсуньте докупи, І поможете мені покласти на них Бренкера.
Зайшов Ларрі. В очах у нього й досі світився переляк.
— А ти піди глянь, чи Бренкер устиг дома попоїсти, чи ні. Тільки добре дивися.
Ларрі не встиг навіть глянути на пораненого, як Док виштовхав його в двері.
— Хтось нехай поїде до Мура. Негайно! І принесіть окропу!..
Він запалив усіх своєю діловитістю. В кімнаті раптом запахло ефіром і хлороформом. Прибіг засапаний Ларрі й доповів:
— Він нічого не їв, анічогісінько, все стоїть ціле. Що з ним, Доку? Господи боже, він же… — Ларрі не зважився вимовити останнього слова.
— А тепер мовчіть, щоб я більш нічого не чув, — звелів Док.
Він обернувся до Доротеї, що безсило опустилася на стілець, її блакитна шовкова сукня була заплямлена кров’ю, руки тремтіли. Вона втупила поперед себе каламутні очі. В уяві їй знову постала страшна картина. Док підійшов і лагідно торкнувся її чола.
— Іди й скажи, щоб несли воду й позамикали двері,— тихо мовив він. — Хай пустять лише Мура й Слейтера. Тримайся, Доро.
Доротея пішла і зробила все, що сказав Док. Мимохідь вона помітила, що в шарварку вкрадено касу з дрібними грішми й шухляду з-під прилавка, але відразу про те забула.
Док узявся до роботи. В кімнаті лишилися Ларрі і ще один чоловік.
А в долині люди сиділи в наметах, у халабудах із гофрованої бляхи чи й просто неба і шепотілися. Страшна звістка облетіла вже весь табір. Боєр теж замкнув свій заклад. Ті, що жили при вулиці, почули дрібний цокіт копит і здогадалися, що то Гол Слейтер поскакав до Дока. Тієї ночі не один згадав про добровільну охорону й подумав, що, либонь, треба було слухатись Гола Слейтера. Дехто підраховував свій здобуток і намірявся найближчими днями тікати геть. Але тільки у великому гурті. Бо коли ж то прибуде новий шериф?
Гол Слейтер і Мур вступили до кімнати, де лежав Бренкер, як Док уже перев’язував рану. Той, хто побачив би тепер Гола, злякався б: він скидався на тигра в клітці. Разом із ними приїхав і другий помічник шерифа, молодий ірландець.
— Ти його виходиш? — запитав Дока Мур.
Він був блідий, дарма що аж упрів від швидкої їзди.
Док мовчки мив руки, І аж по хвилі здвигнув плечима.
— Якщо навіть пощастить виходити — бо в нього залізне здоров’я, — то навряд чи він стане такий, як був. Зірка відвернула кулю вбік, добре й те, що він нічого не їв… але на коня він уже, мабуть, ніколи не сяде. Та що про це думати, нам треба поговорити про інше.
Мур узяв шерифову сорочку, оглянув погнуту зірку й повільно поклав назад. Гол Слейтер стояв коло столу і дивився па Бренкера, що лежав як мертвий.
— Він утратив багато крові, — мовив Док і відчинив вікно.
— Погасіть світло! — суворо наказав Гол Слейтер.
Вони вмент збагнули, що він мав на гадці: не треба виставляти себе на приціл. Ларрі й Мур погасили всі три лампи. В кімнату війнуло свіжим нічним повітрям. Якусь хвилину вони мовчали. Потім Гол зачинив вікно і завісив його ковдрою. Ларрі знову засвітив дві лампи. Вони обережно перенесли шерифа на ліжко.
— Ну, а тепер розповідай, Доку, — мовив Гол Слейтер і присунув собі стільця.
Доротея оглянулась по кімнаті і хотіла саме піти з Ларрі по стільці, коли в двері хтось затарабанив. Доротея схопила лампу, проте Гол випередив її і сторожко, мов яструб, подався до сіней.
Мур із Доротеєю рушили за ним. Знову почувся стукіт. Слейтер відставив лампу, відштовхнув Доротею, крутнув ключа і рвучко відчинив двері. Перед ним стояв Гай Джілберт, а трохи далі — Маррі.
Вони мовчки ввійшли й привіталися з усіма за руку.
— Розраховуй і на мене, — просто сказав Гай Слейтерові.
У Доротеї затремтіли щоки. Вона всякого набачилася в цьому краю та ще й у такі скажені часи, і горло їй здушив страх за цих двох сміливців, які тепер стали ще дорожчі її серцю. Адже підступ і хитрощі нищать найкращих людей. Це видно на прикладі Бренкера. їй раптом здалося, що Гол Слейтер і Гай Джілберт прощаються — такі відверті, дужі, стрункі, мов ялини в лісі…
— Я їм не дам спуску, Гаю, — твердо й суворо сказав Гол Слейтер. — Людина має боронити здобуте.
— Таких, що думають, як ми, чимало знайдеться, Голе.
Гол Слейтер спохмурнів і замислився. Здавалося, Гаєві слова не дуже його переконали.
— Бренкер помер? — глухо спитав Гай.
Слейтер і Мур похитали головою, а тоді всі разом пішли до кімнати. Док подав руку Гаєві та Маррі й почав оповідати.
— Отакий я нездогадливий… але тепер уже пізно, дарма собі докоряти. Та й хто б про таке подумав? Віднині треба до всього бути готовим.
Коли Гай почув, як Берт, щоб приманити шерифа, вчинив бешкет і як повівся з Доком;1 він зблід і опустив голову, щоб ніхто не бачив його сорому.
Вислухавши Дока, Гол Слейтер сказав:
— Ми не можемо кидатися в погоню за вбивцями, бо тут найближчими днями буде потрібна кожна людина. Кожна, що відверто стане на наш бік.
— Справжні вбивці сидять у Боєровій кімнаті, — сповільна мовив Гай, висловивши думку всіх.
Слейтер і Мур з’ясували ще деякі подробиці, тоді почали радитись.
— Ми сьогодні ж таки вночі зберемо якнайбільше людей і вдосвіта оточимо їхній намет, — запропонував Гол Слейтер.
— І чого ти цим доможешся, Голе? — спитав Мур. — Тільки ще одної бійки. І якщо ти вцілієш, то тебе ж таки, Слейтера, ще й притягнуть до відповідальності. Хіба ні? Собі ж нашкодиш, коли будеш пертися пробоєм.
Гол Слейтер заскреготав зубами і так стиснув кулаки на колінах, що аж нігті побіліли.
— Та й не збереш ти людей, — понуро зауважив Док.
Гай Джілберт теж кивнув головою.
— То що ж, махнути на все рукою? — спитав Слейтер по хвилі. Він не міг придумати ніякої ради. Нарешті сказав: — Тоді я завтра вранці сам до них піду.
Мур заперечив, проте Гола нічим уже не можна було переконати.
— Не беріть хоч зброї з собою, — тихо мовила Доротея.
Гол наморщив лоба.
— Ми підемо вдвох, Голе, — запропонував Мур.
— Утрьох, — додав Гай Джілберт.
Док випростався.
— Ні, хай ідуть Гол із Семом. Либонь, щось і поможе, але хай говорить Сем. Вони не зважаться так просто без ніякої приключки вас перестріляти — хоч ви їм тепер, як сіль в оці. А ви, Гаю, не йдіть. Там ваш брат. Певне, дійшло б до сварки… Нащо їм давати привід? Бандити тільки на це й чекають.
Вони ще з півгодини обмірковували, що робити далі, тоді розійшлися. Ларрі з ірландцем мали до ранку патрулювати долину. Гол Слейтер пішов до шерифової канцелярії. Семюел Мур вернувся в свій табір. Гай Джілберт і Маррі постелилися в сусідній кімнатці, а Док прилаштувався коло ліжка пораненого.
Доротея, випустивши гостей, вернулася й сіла біля Дока. Ноги в неї були наче оловом налиті.
— Доку, — мовила вона тихо. — Може, поїдемо звідси? Кинемо все, як є. Я вже стара, і ти не молодий. Нам уже не до снаги таке життя. Як ти гадаєш? Я дуже боюся.
Док лагідно поклав руку їй на плече й похитав головою.
— Ні, Доро, ми тут будемо потрібні. Я і ця хата. Це ж бо захисток для Гола й Гая. Але тобі можна їхати.
