Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Невдовзі попереду в темряві заблисло вогнище. Коли Метьюз над’їхав, ватага прокинулась.
— Привіз якогось питва? — спитав один молодик з марним обличчям.
— А хай йому дідько, геть забув!
Усі почали бурчати й лаятись, аж поки Біл Лік гримнув на них:
— Та не пащекуйте, хай він розкаже, що нового довідався! Нічого не змінилося, Метьюзе?
— Ні. Все так, як і домовились, я тільки дізнався про деякі подробиці. — І раптом бовкнув: — Біллі-Корабель пішов на дно. Чули таке?
Хвилину всі вражено мовчали, тільки чути було, як тріщать на вогні дрова. Тоді хтось запитав:
— Там?
— А де ж? Там є такий, що до нього дорівнявся. Техасець буцімто. Що ти на це скажеш, Біле?
Біл Лік тільки плечима здвигнув. Він навіть не підвівся, лише перевернувся на бік і підпер голову рукою.
— Ти останнім часом знову став сонний, як гримуча змія взимку, — сердито буркнув Метьюз.
— Техасець вижене з нього сон, — значуще озвався хтось.
— Його треба спровадити на той світ? Він комусь на заваді? — спитав інший.
— А ти ж як думав, йолопе! — злісно накинувся на нього Метьюз. — Можеш його впорати, дістанеш особливу винагороду. Ті дженджики добре платять. Мабуть, працюють на багатих хазяїв.
Той анітрохи не образився, — видно, тут були до такого тону звичні,— тільки сказав:
— То візьмімо його всі разом на мушку.
— Оце по-твоєму. Та якби ще сховатися за мою спину, еге ж? А тоді…
— За твою? — зневажливо перебив той. — Та ти ж підскочиш угору, мов кролик, як у тебе влучить кавалок гарячого олова, ти…
Біл Лік, що досі майже вдоволено слухав їхню сварку, раптом роздратувався і презирливо гаркнув на них:
— Усі ви підскочите, знаємо, які ви герої! Заткніть пельки, хай Метьюз відповідає.
Бандити слухняно затихли — знали-бо цей його настрій і сподівалися, що він скоро минеться. В такі хвилини Біл Лік був як пантера, коли їй переб’ють сон.
Метьюз кинув перед ним паку грошей:
— На, це платня за перше діло, яке завтра ж таки треба злагодити.
Аж тепер Біл Лік підвівся. Решта всі стовпилися навколо нього. Метьюз почав оповідати, яке їм поставлено завдання. Воно було таке брудне, що навіть ті, хто вже мав за собою всякі гріхи, задумалися. Коли Метьюз замовк, усі погляди звернулися на Біла Ліка, що втупив очі в червонястий жар. Він лише кивнув головою. Отже, вирішено — врешті, недарма ж вони їхали таку довгу дорогу.
— Признач, хто має лишитися, — сказав Метьюз Білові.
— Самі домовляйтеся, — буркнув він і знову ліг на сідло.
Бандити довго сперечалися, тоді вибрали з-поміж себе двох, і ті сховали гроші. Всі полягали спати. Вони мали вирушити в дорогу пізно вранці, щоб усі в долині бачили їхній приїзд.
Засинаючи, не один подумав про дивну поведінку свого ватажка. Останнім часом Біл дуже багато справ передоручав Метьюзові, і той чимраз дужче брав гору у їхній ватазі. Але на нього можна було покластися.
Біл Лік не спав. Він лежав, розплющивши очі, і дослухався до тихого шелестіння вітру, що натикався на високі скелі й завертав у підгір’я. Білові здавалося, що він опинився в склепі з вогкими слизькими стінами, з якого немає виходу. Скрізь кишить черва, йому аж нудно, але врешті, він теж одного поріддя з нею і сам скочив до неї в яму. Тіло його затерпло, голова боліла. Так він і заснув. Він навіки застряв у цьому болоті, з якого вже не було вороття.
Вранці вони запарили каву, неквапом поснідали й вирушили в дорогу. Двоє лишилися коло вогнища. Знову зірвався вітер, шпурнув їм курявою в обличчя. Довелося зняти з шиї хустки та затуляти носа й рота. Аж у долині вони відслонили обличчя. Люди оглядалися їм услід.
У долину прибувало багато людей, і не менше покидало її, але щоб отак зразу сім чоловік, без в’ючаків і підвід? А ті, що бачили їх зблизька, ще дужче дивувалися. Хто вони такі? Звертав на себе увагу не так їхній закурений одяг, майже в усіх уже добре пошарпаний, як вираз обличчя. Кожен відчув, що цей загін несе в долину якусь халепу.
Бренкер був під ту годину разом із своїми помічниками далеко за потоком і навіть гадки не мав про нових прибульців.
Перед Боєровою халабудою всі семеро зупинилися. Біл Лік і Метьюз позлазили з коней. Біл дорогою повеселішав, і всім аж полегшало на душі: ватажок знову був такий, як колись.
Ронні з Боєром ще снідали, хоч уже бралося до полудня. Вітання було бучне. Ронні обняв Біла й поплескав по спині.
— Ти як загнаний вовк, — сказав він. — Не подобаєшся ти мені, хлопче, що тебе гризе? Раніше був на виду гладенький та засмаглий, а тепер геть поораний зморшками.
— Зате в тебе ще більше лоску додалося, Ронні, — відповів Біл без заздрощів. — Ти тепер трешся в справжніх салонах, а я все волочуся по різних кублах та гірських стежках.
Вони не бачилися три роки, а перед тим були нерозлучні, як брати, аж поки Ронні надумав податися до міста. Він ще тоді полюбляв делікатну роботу і волів, щоб йому були яблука, а комусь оскома.
Саме про це думав Біл Лік, коли Ронні відрекомендував йому Боєра. А проте він тішився, що знов побачився з Ронні. Він підійшов до дзеркала, пильно глянув на своє обличчя, провів по шкірі твердою рукою, спробував розгладити зморшки, та вони з’являлися наново. Ронні правду каже, вигляд у нього препоганий. Ронні підійшов до нього, взяв за руку і стиха сказав:
— Коли ми цей справуночок залагодимо, Біле, поїдеш зі мною на Схід, там краще живеться — і ніякісінького клопоту. Того, що ти тут заробиш, тобі стане на ціле життя, але треба ще раз попрацювати, голубе.
— Знову для когось жар загрібати, Ронні?
Ронні на мить завагався, проте він добре знав, що Біла не можна дурити, нізащо не можна. Тож він сказав йому в лад:
— Це золотий жар, Біле.
— Що, такий добрий справуночок?
— Винятковий, Біле. Я б тебе дарма не викликав із такої далечі. Ну, та ми ще поговоримо про це віч-на-віч. Я гадаю, що вже на всяких дрібніших, але конче потрібних оборудках тобі чимало перепаде, а наприкінці буде ще остаточна розплата, такі гроші, що тобі й не снилися.
— Справді? Такі великі? — засміявся Біл. — Що ж, добрі перспективи, Ронні.
Він говорив щиро, не вкладаючи якогось особливого змісту в свої слова. І все поглядав у дзеркало та задумливо потирав обличчя. Ронні потяг його за собою.
— Ходімо, ніяк не надивишся на себе. Це завжди було твоє вразливе місце. Через те, мабуть, тебе й туга гризе. Вічно хочеш бути не такий, як інші.
Вони підійшли до столу, де Метьюз розмовляв з Боєром, проте одним вухом прислухався до їхньої балачки. Та вони говорили тихо, і Метьюз розчув тільки останнє речення — Ронні його сказав уже біля самого столу.
— Знову пузо напихаєш, — мовив Біл, — а інші чекають надворі.
— То хай заходять, — відповів Метьюз з повним ротом.
— Ні, — твердо мовив Біл і звернувся до Ронні: — Покажи, де нам отаборитися.
Боєр покликав Арчі і звелів йому привести Берта Джілберта й Кудланя. Берт глянув на гостей і відразу вподобав Метьюза. На Біла він позирав трохи з острахом: з його котячих рухів Берт зразу збагнув, що то не простий птах. Ронні не перебільшував. Ну, тепер діло піде. Кудлань, невмиваний і заспаний, щойно з постелі, стояв і лупав очима.
— Відведи їх на ту займанку, де колись копав Жаба, — звелів Ронні Бертові. — Там буде їхній табір. Це близько від нас, отже, якраз добре. Великий намет лежить уже готовий у повітці, віднесіть його туди. Чи ти, може, хочеш іще один маленький, окремо для себе, Біле?
Біл відмовився. Коли Берт з Метьюзом уже вийшли, він ще затримався й запитав:
— Ти хіба не носиш зброї, Ронні?
— Ні, — хитро усміхнувся той. — Навіщо накликати на себе небезпеку?
— То ти став діяти тихою сапою?
Ронні відмахнувся.
— Ет, ви вже вийшли з моди з своєю так званою честю. Послухай, Біле, є ж краще знаряддя, таке, що його навіть не чути — стріляти тут можна тільки тоді, як виникне доконечна потреба. Але про це ми поговоримо потім, я прийду до тебе після обіду.
