І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Гер Міллер має рацію, — підтримав Заугель. — Уявіть, як би ми втрьох чудово працювали разом!
— Ми з Гансом уже говорили про це… Стривайте, наллю ще по одній, бо не годиться, щоб чарки стояли порожні!.. Так от, ми з Гансом уже говорили, і я йому висловив свої сумніви. Боюсь, що в мене не вистачить хисту до цього. А робота в гестапо потребує спеціальних здатностей, я б сказав — навіть таланту.
— Ви маєте рацію, — охоче погодився Міллер. — Але я гадаю, що кращу кандидатуру для роботи в нашому відомстві важко й підшукати. Крім того, ваш названий батько і майбутній тесть зможе багато в чому вам допомогти. От, скажімо, гауптман Лютц у нашому відомстві був би зовсім чужою людиною, він надто м'якотілий…
— Гер Міллер дає вам чудесну пораду, бароне! Взяти мене — я всього третій рік працюю в гестапо, а навіть не уявляю, як би жив, коли б довелося змінити місце роботи, — признався вже трохи сп'янілий Заугель.
Коньяк починав діяти. Рум'янець на ніжних щоках Заугеля ставав все яскравішим, блакитні, аж сині, очі посоловіли. Міллер був тверезіший, але й він уже розстебнув комір сорочки і все частіше витирав хусточкою спітніле чоло.
— Заугель природжений слідчий! — підтвердив Міллер. — Він може з ранку до вечора продовжувати допит, а свого доможеться. Він поет допитів, коли можна так висловитись!
— Але поетові потрібне натхнення, а воно, кажуть, приходить не щодня, — зауважив Генріх.
— О, тоді ви не розумієте сенсу нашої роботи, бо саме вона і породжує натхнення! Вона п'янить мене, як цей коньяк. Ні, брешу! Хіба можна зрівняти звичайне сп'яніння з тонкою насолодою відчуття своєї цілковитої влади над людиною?
Прикинутися наївним, поблажливим, дати допитуваному — відчути, що він вислизнув з пастки, і раптом одним ударом захлопнути її перед самим його носом! І різко змінити тактику: приголомшувати його, не даючи часу опам'ятатися, примусити впасти перед тобою ниць, благати, кричати, цілувати руки! О, в такі хвилини справді почуваєш себе надлюдиною!
— Бльонде бестіє! — п'яно розреготався Міллер.
— О, Ніцше — мій бог! Він вилікував нас, німців від слинявого ідеалізму. Хай гине людина, сотні, тисячі, мільйони людей в ім'я надлюдини! Чого ви на мене так дивитесь, бароне?! Ха-ха-ха! Ви боїтесь переступити межу, що відокремлює людину від надлюдини? Один-два допити, і ви переконаєтесь, що це не так важко, якщо ви народилися справжнім аристократом духу, а не жалюгідним рабом!
Заугель все дужче п'янів. Його золотисте волосся розсипалося, очі почервоніли, пухкі губи розтяглися в глузливу посмішку, довгі пальці випещених рук то судорожно стискувались у кулак, то знову повільно розгиналися.
Генріх ледве стримував себе, щоб не жбурнути пляшкою у голову цього «аристократа духу».
— Так приймаєте мою пропозицію, Генріх? — запитав Міллер, якому набридла п'яна балаканина свого заступника.
— Я мушу порадитись з батьком. І коли він дасть свою згоду, то, сподіваюся, втрьох ми якось умовимо генерала Еверса відпустити мене до СД.
— Я певен, що гер Бертгольд погодиться і навіть благословить. Так вип'ємо за його згоду! І за те, щоб ми швидше побачили тут, у Сан-Ремі, баронесу Лору Гольдрінг! — підняв свою чарку Міллер.
— Боюся, що це буде не так скоро! Повінчатися ми вирішили лише по закінченні війни. Але заручини призначено на початок лютого, у день народження моєї нареченої.
— І ви хочете мене переконати, що весь час поводитимете себе, як святий Антоній? — посміхаючись, запитав Міллер.
— Боронь боже, ви не так мене зрозуміли! Треба бути справді святим, щоб встояти проти красивої жінки. Але стан нареченого примушує мене бути обережним і, по секрету вам скажу, приховувати свої пустощі. Хоч, власне, і приховувати нічого: тут у Сан-Ремі, я примушений терпіти такий режим…
Заугель нахилився до свого начальника і щось прошепотів йому на вухо. Міллер зареготав.
— Хочете трохи розважитись, святий Антонію? — раптом запропонував він.
— Дивлячись, як…
— Гер Заугель, ту француженку з Бонвіля ви вже допитували?
— Друга стадія! — кинув той, гикнувши.
— Я не розумію, про що мова? — насторожився Генріх.
— Гер Заугель розробив свій метод допитувати. Він має три стадії: перша, як ви вже чули, — внутрішня обробка, друга стадія — зовнішня, а третя — комбінація з двох перших, — сміючись, пояснив Міллер.
— І що ж дала ваша обробка, гер Заугель? Жінка у чомусь призналася? — запитав Генріх і, відчувши, що його голос здригнувся, закашлявся.
Заугель незадоволено поморщився.
— Поки ні, але це мене не турбує, — до другої стадії обробки ми лише приступили! Сьогодні… як це, як це кажуть? Ага! Сьогодні вона побачила лише квіточки, а завтра скуштує і ягідок. Будьте певні, спробує їх смак, відразу скаже, чого їхала і до кого.
— Але жінка може бути невинуватою.
— Дорогий Генріх! — втрутився Міллер. — Вам, як майбутньому нашому співробітникові, треба знати: з гестапо людина може потрапити або на той світ, або до концтабору. Концтабору поблизу немає. Таким чином, лишається єдине — той світ! І на місці Заугеля я б з нею довго не морочився — я додержуюсь принципу: менше французів — менше ворогів. Цю, правда, шкода відпустити, не приголубивши, — дуже гарна.
— Гарна жінка, і ви мені її не показуєте!
— Гер Заугель, барон має рацію. Дайте наказ! Заточуючись, Заугель вийшов з кімнати і, відкривши двері кабінету, гукнув черговому:
— Приведіть Людвіну Декок!
Генріх відчув, що його хвилювання досягло крайньої межі. Мозок гарячково працював: удати, що захопився красою жінки, попросити залишити наодинці з нею, далі діяти залежно від обстановки… Але як? Симулювати втечу звідси неможливо. Запропонувати оцим двом тварюками поїхати покататися з ним машиною, захопивши з собою заарештовану, буцімто для розваги? Мабуть, це єдиний вихід. Але їх треба ще більше підпоїти, щоб вони не тямили, на якому вони світі! Цей Заугель уже й так близько до того, а от Міллер…
Удаючи, що він заточився, Генріх ліктем збив свою чарку з стола, але вилаявся і став вимагати, щоб йому подали склянку, щоб всі пили з склянок, бо лише жовтороті студенти п'ють коньяк чарками. Міллер, що теж нетвердо тримався на ногах, приніс три великих бокали і налив їх майже по вінця. Заугель, не чекаючи тосту, схопив свій і випив майже до дна. П'яно регочучи, Міллер спробував і свій бокал випити одним духом, але закашлявся так, що ледве віддихався.
— Чорт, у мене все пливе перед очима, — простогнав він і стиснув голову руками.
— У мене, признатися, теж якісь кола кружляють, — засміявся Генріх, удаючи, що й він сп'янів. Свого бокала він навіть не пригубив, цілком слушно сподіваючись, що цього ніхто не помітить.
Почулися кроки, і автоматник ввів до кімнати молоду жінку. Вона тремтіла від холоду, бо була в самій сорочці, крізь проріхи якої виднілися синці на тілі. Від лівого плеча, через груди, проходила довга кривава смуга.
Побачивши Заугеля, заарештована відступила назад до дверей, і вся її постать враз напружилася. Але на закам'янілому обличчі не здригнулася жодна риса. Його непорушність здавалася неприродною, ніби жінка у думці вже переступила ту межу, яка відділяла її від смерті. Якийсь мертвий спокій був у великих карих очах жінки.
Заугель спробував підвестися, але заточився і мішком звалився на стілець. Його посоловілі очі якусь мить тупо дивилися на Людвіну Декок і раптом гостро блиснули, тінь свідомості з'явилась на обличчі Заугеля.
— Ма-мадам, можете сісти! Я запросив вас не на допит, а… а на поминки. Згодьтеся! Дуже ґречно і оригінально запросити даму на поминки по її власній душі!
Жінка не ворухнулася. Здавалося, що вона не чула Заугеля, не бачила всіх присутніх у кімнаті.
— Ах, ви гордуєте! — лейтенант знову спробував підвестися, зробив навіть крок уперед, але його занесло праворуч, і він щосили вдарився ліктем об гострий кут буфета. — У-у-у! — якось верескливо застогнав він, і його розчервоніле обличчя пополотніло так, що, здавалося, лейтенант ось-ось знепритомніє. Міллер підбіг до свого заступника і схопив його руками за плечі.
