Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги хорошего качества TXT) 📗
Андрій не одразу вбагнув, чого хоче від нього Пилип. Хлопець у блакитній сорочці вже прилаштувався за літньою жінкою, яка протискувалась у трамвай, і тепер можна було побачити тільки його профіль.
— Гриць! — упізнав його також і Андрій. — Точно, Грицько!
Хлопець уже взявся за поручні, і трамвай рушив.
— Грицьку! — загорлав Андрій. Не почути його було неможливо, проте хлопець не озирнувся, стояв на приступці, притиснувшись грудьми до спини літньої жінки, а трамвай набирав швидкість.
— Грицьку! — вигукнув ще раз Андрій і кинувся навздогін трамваєві, однак було вже пізно. Зупинився, вражений. Бачив, як віддаляється трамвай, хлопець у блакитній сорочці озирнувся й дивився на нього: він був дивно схожий на Гриця Жмудя, але ж вони з Пилипом могли й помилитися.
Трамвай завернув за ріг, і лише тоді Андрій обернувся до Пилипа. Вигляд у того був такий збентежений, що Андрій не витримав і зареготав.
— Він ще сміється! — образився Пилип. — А я готовий заприсягтися…
— І все ж ми, певно, помилилися. Бачив, спершу він навіть не озирнувся.
— Та бачив. Але ж такий схожий!
— Кажуть, у кожної людини в кілька двійників.
— Хочеш сказати, що сьогодні ми переконалися в цьому?
— Чом би й ні?
— Не віриться. Коли Коршун пішов на Острожани, врятувався лише Гриць.
— Усе може бути, — несподівано швидко погодився Андрій. — Втім, якщо це справді Гриць, він має всі підстави ховатися.
— Овва, йшов на село зі зброєю!
— Міг добровільно здатися й потрапив під амністію.
— Тоді чого йому тікати від нас?
— Мабуть, ми все ж помилилися, — вирішив Андрій. Зиркнув на годинник, занетерпеливився: — Володимир Гаврилович, мабуть, уже чекає на нас.
Бутурлак справді вже сидів на лавиці неподалік від оперного театру. Андрій гадав, що побачить його у формі з погонами капітана держбезпеки, та Бутурлак був у скромному синьому костюмі, сорочка без краватки, горішній ґудзик розстебнутий. Шия і обличчя у Володимира Гавриловича засмаглі, волосся вигоріло зовсім, і вітерець грався ним.
Бутурлак побачив хлопців ще здалеку, дивився, як підходять, дивився й думав, як швидко все росте на цьому світі, — востаннє бачив їх ще хлопчаками, дітьми. Відтоді минуло, здається, зовсім мало часу, а до нього простують уже дорослі люди, з такими він ходив у розвідку…
Всміхнувся тепло своїм думкам. Ці хлопці тримали зброю, будучи ще зовсім дітьми, хай доля береже їх, щоб ніколи більше не доводилося стріляти.
Андрій з Пилипом підходили повільно, і Бутурлак уже міг розгледіти зніяковілі усмішки на їхніх обличчях. Він підвівся й простягнув руки їм назустріч. Андрій потиснув капітанові руку, однак не витримав і зовсім по-дитячому пригорнувся до Бутурлака. Він був на півголови вищий за капітана, а форма студента-політехніка робила його ще вищим та стрункішим, і все ж ніяковів перед Володимиром Гавриловичем, як і в острожанські часи.
Бутурлак повів хлопців у кав'ярню на центральній вулиці, замовив каву й невибагливу закуску. Сказав зовсім просто:
— Молодці, хлопці, вилюдніли, і нехай вам щастить!
Потім він розпитував їх про Острожани, про Петра Андрійовича Ротача й Пилипового батька Антона Івановича, який став головою острожанського колгоспу «Червоне Полісся». Згадали, як билися з Коршуном, і Андрій розповів про сьогоднішню зустріч з Грицьком Жмудем чи хлопцем, дуже схожим на нього. Він гадав, що Бутурлак скептично поставиться до його розповіді, але той споважнів, занотував щось у маленькому записнику, перепитав навіть, у що був одягнутий юнак, схожий на Грицька.
— Вважаєте, що справді Григорій Жмудь? — запитав його Пилип.
Бутурлак непевно знизав плечима: мовляв, нічого він не вважає, та ніколи не слід легковажити, отож інформації хлопців буде дано належний хід.
Андрій помітив, що Бутурлак зиркнув на годинник. Певно, не хотів образити їх, та не міг і засиджуватись. Андрій відсунув недопиту чашку.
— Ми й так забрали у вас багато часу… — почав, але Бутурлак перебив його м'яко:
— Так, хлопці, сьогодні справді не маю жодної вільної хвилини й мушу вже прощатися. Давайте зберемося на чому тижні, подивимось Вірину виставу, а потім повечеряємо в мене.
Вони проводжали Володимира Гавриловича до трамвайної зупинки, і Андрій ще раз згадав, як сідав у вагон хлопець у блакитній сорочці, так дивно схожий на Грицька.
Штех уважно подивився на високого білявого хлопця в блакитній сорочці, який підійшов до нього.
— Перепрошую, ви помилилися, — відповів так, як умовлялися. — Моє прізвище Коструб.
Хлопець переклав з руки в руку газету, анітрохи не знітився під допитливим Штеховим поглядом. Це сподобалося Штехові: краще мати справу з людьми вольовими, нерішучі іі легкодухі відпадали одразу. Для того, що він задумав, потрібні були виконавці тверді й жорстокі, спритні й сильні, які б не розгубилися в скрутну хвилину і яких би потім не мучили докори сумління.
А на цього хлопця, здається, можна покластися — отець Йосип не підвів його.
— Почекай на мене біля собору, — наказав Штех і, не озираючись, попрямував до великої ікони святого Миколая. Поставив свічку й преклонив коліно — не тому, що вірив у бога, давно вже звик вірити лише своєму розумові, інтуїції й кмітливості, просто в глибині душі був забобонний: зрештою, чому не поставити свічку? Що таке свічка, тьху, копійчане діло, а раптом допоможе?
Штех перехрестився й постояв трохи, проникаючись мовчазною урочистістю собору.
Людей у ці передвечірні години було мало, пересувалися безшумно, лише якась жінка біля іконостаса бубоніла молитви. Пахло свічками й ладаном, цей запах завжди подобався Штехові, підносив і ніби оновлював його. Він перехрестився ще раз і вийшов із собору, твердо вірячи, що фортуна не покине його.
Гриць стояв неподалік металевої огорожі Митрополичого саду.
Штех зробив хлопцеві знак, щоб ішов за ним, і попрямував униз до парку Костюшка. Тут, у бічній тінявій алеї, обрав порожню лавицю й сів посередині, поплескавши долонею ліворуч від себе, полюбляв, щоб співбесідник, ким би не був, другом чи ворогом, сидів ліворуч, вважаючи, що ця позиція невигідна для нападу, — в нього вільна права рука, а це завжди дає якусь перевагу.
Коли Гриць умостився, Штех повернувся до нього впівоберта й запитав:
— Тобі подзвонили чи знайшли?
— Куди мали б дзвонити? У гуртожиток?
— Хто передав наказ?
— Не відаю. Сказав, від отця Йосипа.
— Знаєш, хто я?
— Звідки ж?
— Усе, що накажу, треба виконувати.
— Але ж…
— От що, хлопче, ти про службу безпеки чув?
— Чом не чути?
— Твій дядько був курінним УПА, і ти мусиш знати, що ми робимо з неслухами!
— Знаю. Але ж хто ви й чому я мушу виконувати ваші накази?
— Пароль, який ти одержав від отця Йосипа, і є наказом. Та я не критимусь від тебе. Маєш справу з функціонером головного проводу. — На всяк випадок Штех не сказав, що обіймає багато вищу посаду.
Гриць недовірливо округлив очі.
— Головного? — перепитав шанобливо.
— Так, хлопче, головного, і задля дрібниць я б не приїздив сюди.
— Так ви звідти! — Гриць випростався на лавиці. Здавалося, ще секунда — скочить і стане струнко.
— Так, звідти, і, якщо ти не дурний, мусиш зрозуміти: яка це честь — виконувати мої завдання.
Гриць аж посвітлів на обличчі: він чув, що таке накази головного проводу, — їх виконують лише найдостойніші.
— Сподіваюсь, що зможу бути корисним, — відповів, стиснувши кулаки.
Останні роки у Львові навчили Гриця стриманості, навіть відлюдкуватості, адже мусив щодня спілкуватися з товаришами по бригаді, робітниками, яких ненавидів усією душею. Все це позначилося на характері хлопця: він посміхався інженерам та майстрам, тиснув руку бригадирові, проте іноді серед веселої розмови хмурнів і замикався в собі.
Товариші вже звикли до Грицевої відлюдкуватості, ставилися до нього як до трохи пришелепуватого дивака, і це влаштовувало Жмудя. Щоправда, тепер він звався не Грицем. Жмудем. Хтось міг би дізнатися про його участь у банді Коршуна, і Гриць свого часу вжив найрішучіших заходів, щоб назавжди відхреститися від минулого. Волів набути його, щоб не виказати себе випадковим словом, але зараз слід було відповідати чітко й відверто, бо представник головного проводу запитав прямо:
