Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги хорошего качества TXT) 📗
— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене!
Коршун глянув на Віру важким поглядом.
— Добре, — зважився, — нехай слухає… У стайні під яслами закопано ящик з коштовностями. Вистачить тобі й цьому дівчиську на все життя. І мені також.
— Ось воно що! — здивувався Андрій. — Тепер мені все зрозуміло!
— А якщо зрозуміло, біжи мерщій до села!..
— Овва, — почав Андрій весело, — я був кращої думки про вас. А виявляється, ви ще й грабіжник!
Коршун рвонувся до хлопця, та Віра дала попереджувальний постріл.
Бандерівець зупинився й мовив:
— У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… — Він не закінчив: у дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, засапавшись, вийшов Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун югнув у кущі.
Віра вистрелила, проте не влучила — Коршун огинав дуби і вже наближався до гущавини.
«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, хлопець стріляв і стріляв, а Коршун усе петляв поміж дерев. Нарешті впав.
Андрій підбіг, наставив автомат.
Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, і розчепірені пальці з чистими, вхоженими нігтями мертво впали на землю.
Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:
— Це я — мазюка… Він же міг утекти…
Бутурлак перевернув Коршуна горілиць.
— Ось і кінець… — мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: — Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Проте я не бачив, як ви випередили мене…
— А ми навпростець, — пояснила Віра, — Андрійко тут усі стежки знає.
— Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, — додав хлопець.
— Молодці! — очі в Бутурлака сміялися. — Дорогі мої діти… — Глянув уважно на дівчину з недбало заплетеними кісками, яка твердо тримала карабін в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий вже Мало не переріс його. — Мої добрі друзі, — закінчив. — Вертаймося в село, бо там уже хвилюються…
Зараз, простуючи львівськими вулицями, Андрій згадав усмішку, з якою були мовлені ці слова. На душі зробилося тепло, йшов і усміхався, думав про Віру.
Невже на світі є кращі й вродливіші за неї?
Отець Йосип Адашинський знав, що перед ним сидить емісар головного проводу ОУН, однак це мало бентежило його. Точніше, отець Йосип трохи обманював сам себе, якийсь хробачок тривоги все ж лежав під серцем, та, зрештою, що таке тепер головний провід? Сидять десь собі в Мюнхені й думають, що тут усі танцюватимуть під їхню дудку.
А дзуськи! Він не такий дурний, щоб добровільно підставляти свою голову під удар, вона йому дорожча за всі ідеї ОУН і її ватажка Степана Бандеру. І нехай цей емісар розпатякує, що хоче, він, отець Йосип, буде обережний, як олень, і холодний та мудрий, як змій.
— Так, так… — мовив і невизначено похитав головою. — Може, шановний пан хоче кави?
Емісар головного проводу саме почав розповідь про нові настанови шефа ОУН — репліка отця Йосипа прозвучала дещо нетактовно, збила його з думки, якось приземлила й повернула до суворої дійсності. Він пильно глянув на отця Йосипа — чи не глузує, та єгомосць дивився на нього доброзичливо, немов саме від того, хоче його гість кави чи не хоче, залежало практичне втілення ідей, висунутих емісаром головного проводу.
— Єгомосць має справжню каву? — посміхнувся недовірливо. — Навіть у нас там вона коштує скажені гроші. Невже більшовики такі щедрі й продають її вам?
Отець Йосип подумав, що цей закордонний гість багато чого не знає і йому доведеться тут несолодко. Креснув у долоні, кличучи хатню робітницю, й наказав м'яко:
— Будь ласка, кави нам, Фросю, й тістечок.
Емісар головного проводу заздрісно подивився на Фросю й мимоволі випнув груди: гарненьке бісеня, цей чортів піп уміє влаштовуватись. Ворухнувся у фотелі й заклав ногу на ногу. Та, побачивши плями на штанях, сховав ноги. Звик носити гарні костюми, пошиті в модних кравців, а тут довелося маскуватися під бідного селюка, який доношує одяг до того, що вже світиться, і навіть тоді ще довго думає, чи варто купувати новий.
Ця роль була не до смаку емісарові головного проводу. Жив у достатку, навіть розкошах: батько мав магазин у Коломиї, дав синові університетську освіту, і той справдив його надії. Редагував одну з націоналістичних газет, за що й був пригрітий самим Степаном Бандерою. А тепер — брудні, заплямовані штани…
Емісарові головного проводу було вже за сорок, та він добре зберігся. Мав торс спортсмена й підкреслював це, туго затягуючись паском, від чого його розвинуті груди випиналися вперед ще більше, а плечі наче ширшали. Навіть зовсім голий череп не засмучував його, від цього ще більшало й так високе чоло й виразнішали кошлаті брови над пронизливими очима. Усе це мусило свідчити про суворість натури Юліана Михайловича Штеха, його вольовий характер, геть позбавлений зайвої сентиментальності. Кому вона зараз потрібна — у час, коли вони ведуть таку жорстоку боротьбу з більшовиками?
Юліан Михайлович знав, що цю боротьбу давно вже програно, відтоді, як зашкутильгала гітлерівська коняка, але тепер, коли американці посварилися з союзниками, знову з'явилися якісь шанси, інакше він за будь-яких обставин не погодився б, ризикуючи життям, переходити кордон, щоб розворушити це гниле болото у Львові.
Служниця принесла каву. Юліану Михайловичу закортіло відсьорбнути одразу, щоб навіть трохи обпекло губи, та стримався й повільно покалатав ложечкою, розмішуючи цукор. Одну грудочку на дві третини чашечки, аби кава була ледь-ледь солодкувата, щоб тільки притамувати її гіркоту, — тоді можна пити маленькими ковточками, відчуваючи, як поступово зникає втома й кров швидше пульсує.
Нарешті відсьорбнув і скоса зиркнув на отця Йосипа.
Цей попик не дуже подобався Штехові. Бліде, видовжене нервове обличчя, тонкий ніс із чуттєвими ніздрями, вузькі губи й жваві очі. Такі подобаються жінкам, а це, на глибоке переконання Юліана Михайловича, було несправедливо, бо жінка в усьому мусить підкорятися чоловікові, а як вона підкорятиметься такому тюті?
Юліан Михайлович потер тильним боком долоні підборіддя з ямочкою (ох, ця ямочка: вона так псувала мужнє й вольове обличчя емісара головного проводу, якось пом'якшуючи його брусуваті риси), всунув кошлаті брови й мовив категорично:
— Головний провід розраховує на вас, святий отче, бо наша боротьба священна, й церква в усьому мусить сприяти їй.
Єгомосць легким рухом зупинив Юліана Михайловича.
— Ми робимо спільну справу, і чолові діячі ОУН не можуть ображатися на церкву, — відповів не менш твердо. — Втім, слід врахувати нові умови й деяке, я хочу наголосити на цьому, перегрупування сил.
— Яке весь час змінюється на користь більшовиків?
Куточки губ у отця Йосипа опустилися. Відповів з гіркотою:
— На жаль. Але свята церква ніколи не примириться в цим. — Сплів тонкі пальці на грудях, стиснув міцно, аж побіліли. Хто-хто, а він знав про зв'язки церкви з оунівцями. Хто може підрахувати, скільки провідників організації походять з родин священиків, де їх виховували в дусі любові й поваги до князя церкви митрополита Андрія Шептицького? Сам Мельник, який перебрав кермо влади після вбивства Коновальця й очолював ОУН до сорокового року, коли Бандера зі своїми поплічниками розкололи організацію, — багатолітній управитель маєтків митрополита. Не кажучи вже про нинішнього шефа ОУН Степана Бандеру — він син священика-уніата в села Угринова поблизу Калуша. Член ПУНУ Барановський — син священика з прикарпатського села Дорогова. Особистий знайомий і друг отця Йосипа капелан легіону «Нахтігаль» член головного проводу ОУН Іван Гриньох — колишній парох з Галича: А така рішуча і водночас мила жіночка Гнатківська, дружина самого шефа СБ Миколи Лебедя, функціонерка головного проводу ОУН, — хто вона? Дочка священика з Косова. А заступник Бандери Ленкавський? Народився в родині станіславського греко-католицького пароха. І все ж, подумав отець Йосип, обережність і ще раз обережність!
