Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Дорош втупився в мокру спину Котлубая, дивився, як ворушаться в такт крокам лопатки старшини, і це чомусь допомагало йому терпіти біль у руці, який усе дужчав і туманив голову. Але скоро Дорош зрозумів, що біль у лівій руці нічого не вартий порівняно з утомою правиці: лейтенант щосили стискав ріжок плаща, боячись випустити його.
Видно, Котлубай, озирнувшись, прочитав щось на лейтенантовому обличчі, бо скомандував привал. Але відпочити не довелося: віддалік почувся гуркіт мотоциклетних моторів.
До дороги лишилось небагато, вона проходила мало не по узліссю, розвідники наддали ходи й встигли проскочити путівець перед гітлерівцями. Тільки вони заглибилися в ліс, як з-за повороту вискочив перший мотоцикл з коляскою. Розвідники залягли в кущах і приготувалися до бою, хоч не сумнівалися, що німці проскочать мимо.
Несподівано перший мотоцикл зупинився, а за ним — ще чотири: на кожному по двоє озброєних автоматами есесівців.
Солдат з передньої машини, обернувшись до інших, сказав щось — розчути слова за гуркотом моторів не було змоги. Либонь, його товариші теж нічого не чули, бо есесівець виліз з коляски й вказав пальцем на путівець.
Мотоцикл зупинився саме там, де розвідники переходили дорогу, й вони зрозуміли, що есесівець помітив їхні сліди. Проте інші солдати не поділяли ентузіазму свого товариша. Один німець навіть махнув рукою, щоб їхали далі, проте есесівець з першого мотоцикла затявся. Низько схилившись над землею, немов щось винюхуючи, він почав заглиблюватися в ліс, ішов назустріч вірній смерті, бо Дубинський уже підняв автомат… Есесівцеві судилося ще пожити: певно, злякався лісу, бо постояв трохи, роздивляючись, і повернув назад. Сівши в коляску, все ж випустив довгу чергу по підліску, мотоцикл одразу рушив, за ним інші.
Коли есесівці зникли за поворотом, Дубинський заправив під пілотку біляві кучері, його веснянкувате обличчя розпливлося в усмішці.
— Цей есес — страшний нахаба! — Підважив автомат на долоні. — Ще два кроки, і я б не витримав…
— Дивно, як він не почув Іванового стогону?.. — підвівся з трави Дорош.
Котлубай позіхнув і пояснив:
— У такому гуркоті сам себе не почуєш. Начадили своїми керосинками… Та вже недовго їм їздити…
Сугубчик обтрусив з плаща воду.
— До річки десять кілометрів, там бліцдрап, а тут — наче вік збираються сидіти.
Раптом у ясних хлоп’ячих очах Котлубай побачив радість. Глянув туди ж, куди дивився Сугубчик, і зустрівся поглядом з Цимбалюком. Поквапом опустився коло сержанта на землю.
— Ну, Ваню, — тихо сказав він, — ось ти й ожив. Завтра до своїх дістанемось, відправимо тебе в госпіталь, підлікуєшся…
Цимбалюк дивився повз нього — чув він чи не чув товаришеві слова, важко було збагнути, — дивився непорушним поглядом у сіре дощове небо. Потім усміхнувся й відповів недбало, наче йшлося про якісь дрібниці:
— Помру я зараз, хлопці, і не треба мені зуби замовляти… Відчуваю, що помру, не хочеться помирати, та що вдієш… Той фріц виявився спритнішим… Ти, Володю, знаєш, кому написати… й що… — Він зітхнув тихо, заплющив очі, і по його обличчю почала розливатись блідість.
Котлубай схопив Цимбалюка за руки.
— Перестань, Іване, відхідну співати…
— Мені вже не сміятись, Володю. — Цимбалюк розплющив очі й дивився серйозно. — Я ось що хотів сказати вам: була в мене така думка: повернутись до цих місць років через тридцять… — Йому стало важко говорити, і Котлубай зрозумів, що Цимбалюк справді вмирає. Старшина погладив Іванові руку, й ця невластива чоловікові ніжність мовби додала Цимбалюкові сили. Він знову заговорив: — Глянути б, що станеться тут, ну, як час міняє землю… То ви приїжджайте до мене через тридцять років… У гості… — все ж не витримав, щоб не пожартувати. Сержант знову заплющив очі, й щоки його ще більше зблідли. Котлубай відчув, як холоне Іванова рука. Він зняв і кинув на землю німецьку пілотку…
На зеленій світлій галявині, одразу за придорожніми деревами, розвідники викопали в піску неглибоку могилу й поховали Івана Цимбалюка — свого бойового побратима. Мовчки постояли над свіжим горбиком і рушили далі на схід.
Вдосвіта вони вийшли до річки й довго блукали в очеретах, шукаючи зручне місце для переправи. Покидали все, крім зброї і документів. Спочатку річку перепливли Дубинський і Сугубчик, потім Котлубай допоміг переправитись Дорошеві.
Вибравшись з очеретів і перетнувши верболози, помітили попереду якийсь рух і почули голоси. Розмовляли російською, й Сугубчик, зрадівши, підвівся на весь зріст, загорлав:
— Свої!..
Котлубай смикнув його за ногу, хлопець упав обличчям у пісок.
— Кулі захотів?.. — сердито просичав старшина.
Їх оточили, забрали зброю і з піднятими руками доставили до найближчого штабу. Але вже через годину по них приїхав на «вілісі» сам командир полку, й Сугубчикові хоч трохи полегшало, коли він побачив щире здивування на обличчі свого ровесника — конвоїра, котрий, ведучи їх сюди, відпускав єхидні репліки на його адресу. Та відразу забув про нього — «віліс», розкидаючи пісок з-під коліс, вискочив на ту саму дорогу, по якій вони пробивались до переправи. Тільки тепер довкола були свої.
«Віліс» підстрибував на вибоях, а вони сміялись, курили, розмовляли голосно — четверо живих, яким пощастило.
Тепер цю дорогу заасфальтували, й колеса машини м’яко шурхотіли по ній. В селі, де колись вони ночували у поліцая, Дорош зайшов на пошту й написав три листи: лейтенант Дорош нагадував старшині Котлубаю, єфрейторові Дубинському й рядовому Волкову, що наближається день, коли вони мають навідати сержанта Івана Цимбалюка, який тридцять років тому попросив їх про це. Відіслав листи і, розпитавши дорогу, поїхав до села, неподалік якого вони поховали Івана.
Усі знали, що зранку Вячеслава Георгійовича турбувати не можна — з сьомої до дев’ятої він працював. Щоранку з сьомої до дев’ятої, так само в неділю й святкові дні.
Академік працював і протягом цілого дня — в лабораторіях, директорському кабінеті, на нарадах, полігонах і стартмайданчиках, навіть на урядових прийомах. Але дві ранкові години були найпродуктивніші й найцікавіші. Вячеслав Георгійович готувався до них, як закоханий до побачення, щоразу ці дві години давали йому щось нове, хоча, звичайно, наївно було б твердити, що кожного дня академік Волков розв’язував якусь нову проблему. Інколи він просиджував у кріслі дві години, не написавши жодної формули чи цифри, але мозок його працював з величезним напруженням — саме цей процес мислення давав Вячеславові Георгійовичу величезну насолоду, все інше було вторинне.
Ще понад два десятки років тому прізвище Волкова почало траплятися дедалі частіше й частіше у вітчизняних та закордонних газетах і журналах, не кажучи вже про наукові видання: там Вячеслав Георгійович фігурував серед перших двох десятків наукових світил, і це не було перебільшенням.
І ось сьогодні Волков сидів у плетеній гойдалці на терасі підмосковної дачі, дивився на квіти, які горіли на сонці червоним вогнем, і невдоволено супився. Дві години, відведені для роботи, вже минули, однак академік не полишав тераси, мружився й ледь-ледь погойдувався.
На терасі пахло живицею і олійною фарбою: Волков не визнавав новітніх пластиків і, ремонтуючи дачу, наказав перестелити терасу сосновими дошками й пофарбувати підлогу олійною фарбою, як колись робив його батько.
Час мало змінив Волкова: невисокий, стрункий — ті самі кілограми, що й тридцять років тому, — тільки дві глибокі зморшки, котрі мовби підпирали знизу щоки, свідчили про невмолимі роки.
Сонце почало припікати, й академік перейшов у затінок дерев, що росли напроти клумби. Сів на лавку і дивився, як висихає роса на пелюстках квітів. Краплина води ще міниться веселкою у сонячних променях, щедро розкидає діамантові відблиски, та от сяйнула востаннє, щоб відродитися завтра вранці. Що ж, він терплячий і почекає добу…
Волков подумав про швидкоплинність життя. Згадав свого сина й вирішив більше не вмовляти його. Ще вранці хотів негайно зустрітися з Ігорем і викласти йому свою точку зору, переконати, що той чинить дурниці… А Ігореві вже за двадцять, і тільки він, батько, вважає його ще дитиною. Ігор уже старший за того дев’ятнадцятирічного солдата, на долю якого випало стільки випробувань, а той солдат був уже зовсім сформованою самостійною людиною. Еталоном життєвого досвіду й розуму став для нього Котлубай, але ж Ігор тепер — мало не ровесник тодішнього Котлубая…
