Серця трьох - Лондон Джек (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

— Я не пив нічого міцнішого за воду відтоді, як виїхав із Сан-Антоніо, — була відповідь. — Зате тепер я піду додому, добре нап’юся, а потім змию із себе бруд і вберуся в пристойний одяг.

Але Торес не одразу потрапив додому. Маленький шарпак, який здибався на вулиці, скрикнув, підбіг до нього і простягнув конверт. Такі Торес не вперше одержував і відразу здогадався, що це телеграма з місцевої урядової радіостанції, очевидно, від Рігана.

Взявши в хлопчиська олівець, Торес написав відповідь на звороті конверта:

Ще дві події перешкодили Торесу відразу добряче напитися і прийняти ванну. На порозі ювелірної крамниці старого Родрігеса Фернандеса, куди він збирався зайти, його зупинив давній жрець майя, якого Торес востаннє бачив усередині священної гори. Іспанець відсахнувся, ніби побачив примару, — настільки він був певен, що старий потонув у печері богів, і злякався, уздрівши його, не менше, ніж начальник поліції, побачивши самого Тореса.

— Згинь! — крикнув Торес. — Зникни, діду! Ти ж мара. А тіло твоє лежить у надрах затопленої гори. Ти привид, дух! Згинь, безтілесна істото! Щезни негайно! Коли б ти був живою людиною, я вдарив би тебе. Але ти примара, а я не хочу битися з примарами.

Але примара схопила його за руку і так уп’ялася в неї, що Торес мусив повірити у його справжність.

— Грошей! — забелькотав старий. — Дай мені грошей! Позич мені грошей! Адже я віддам, я ж знаю таємницю скарбів майя. Мій син заблудився в печері, де заховані ці скарби. Обидва грінго теж там. Допоможи мені врятувати мого сина! Поверни мені його — і я віддам тобі всі скарби. Але нам потрібно багато людей і багато чудодійного порошку, що є в білих. Ми цим порошком проробимо дірку в скелі і випустимо звідти воду. Мій син не потонув. Просто вода не дає йому вийти з печери, де стоять Чіа і Хцатль, у яких очі з коштовних каменів. За самі їх зелені й червоні очі можна купити весь чудодійний порошок на світі. Дай же мені грошей, щоб я міг купити цього порошку.

Але Альварес Торес був дивний чоловік. Йому була властива одна своєрідна особливість: якщо доводилося розлучитися навіть із найнезначнішою сумою, він ніяк не міг змусити себе це зробити. І чим більше він багатшав, тим сильніше проявлялася в нього ця риса.

— Грошей! — грубо повторив він і, відіпхнувши убік жерця, відчинив двері до крамниці Фернандеса. — Звідки в мене можуть бути гроші? Я сам у лахмітті, як жебрак. У мене і для себе грошей немає, а не те що для тебе, діду. До того ж ти сам привів сина до гори майя. І на твою голову — не на мою — ляже смерть твого сина, що провалився в яму під ногами Чіа, довбану твоїми, а не моїми предками.

Але старий не вгамовувався і продовжував просити грошей, щоби купити на них динаміту. Тому Торес штовхнув його з такою силою, що жрець не втримався на своїх старечих ногах і упав на кам’яну бруківку.

Крамниця Родрігеса Фернапдеса була маленька і брудна. У ній на маленькому і брудному прилавку стояла така ж маленька і брудна вітрина. Здавалося, що тут не заміталося і не прибиралося споконвічно. Ящірки і таргани повзали по стінах. Павуки звили павутину в усіх кутках, а на стелі трималася якась комаха, побачивши яку, Торес шарпнувся убік. Це була сколопендра семи дюймів завдовжки, і він боявся, щоб вона ненароком не впала йому на голову чи за комір. Коли ж із якоїсь затхлої комірки виповз, ніби величезний павук, сам Фернандес, він скидався на Шейлока ^[32], яким його показували актори часів королеви Єлизавети, — але Шейлока такого брудного, що його не випустили б навіть тоді на сцену.

Ювелір раболіпно схилився перед Торесом і привітав його хрипким фальцетом. Торес навмання витяг з кишені з десяток самоцвітів, украдених у Королеви, вибрав найменший і мовчки простягнув його ювеліру, а решту поклав до кишені.

— Я бідна людина, — закудкудакав Фернандес, але Торес спостеріг, з якою увагою він розглядає камінь.

Нарешті ювелір кинув його на віко вітрини, ніби копійчану дрібницю, і запитально подивився на свого відвідувача. Торес чекав, знаючи, що це найкращий спосіб змусити балакучого старого розговоритися.

— Чи правильно я розумію, що високоповажний сеньйор Торес хоче почути мою думку про якість камінця? — запитав старий ювелір.

Торес лише мовчки кивнув.

— Це справжній камінь. Невеликий. Як ви самі бачите — не бездоганний. І цілком зрозуміло, що він ще зменшиться при шліфуванні.

— А скільки він коштує? — не приховуючи нетерпіння, запитав Торес.

— Я бідна людина, — повторив Фернандес.

— Я й не пропоную тобі купити його, старий дурню. Але коли ти вже завів про це мову, то скільки ж даси за нього?

— Хай дарує мені вельмишановний сеньйор, як я вже мав честь сказати вам — я вельми бідна людина. Бувають дні, коли я не можу витратити і десяти сентаво, щоб купити собі шматок несвіжої риби; бувають дні, коли я не можу собі дозволити навіть ковтка дешевого червоного вина, а воно ж корисне для мого здоров’я — я дізнався про це ще змолоду, коли служив підмайстром в Італії. Я вельми бідний і не купую дорогих каменів…

— Навіть якщо можна потім перепродати їх з вигодою для себе? — перебив його Торес.

— Лише в тому разі, коли цілком певен, що вигода буде, — проказав старий. — Так, тоді я куплю, але через мою бідність я не можу багато заплатити. — Він узяв камінь і довго уважно розглядав його. — Я дам за нього, — нерішуче почав він, — я дам… але прошу вас, високоповажний сеньйоре, зрозумійте, що я вельми бідна людина. Сьогодні я з’їв тільки ложку цибульного супу та скоринку хліба з ранковою кавою…

— О Господи, ну скільки ж, нарешті, ти мені даси за нього, старий дурню?! — громовим голосом заволав Торес.

— П’ятсот доларів, і то сумніваюся, чи зароблю я щось на ньому.

— Золотом?

— Ні, мексиканськими доларами, — відповів ювелір; це означало рівно половину, і Торес зрозумів, що старий хитрує. — Звичайно, мексиканськими, тільки мексиканськими! Ми всі наші розрахунки ведемо в мексиканських доларах.

Почувши, що за такий маленький камінчик дають таку велику суму, Торес зрадів, але розіграв обурення і потягнувся, щоб узяти свого власність назад. Проте старий швидко відсмикнув руку з камінцем, не бажаючи випустити вигідної угоди.

— Ми з вами давні друзі! — У голосі старого з’явилися верескливі нотки. — Я знаю вас ще відтоді, як ви дитиною приїхали до Сан-Антоніо з Бокас-дель-Торо. Гаразд, заради дружби я сплачу вам цю суму золотом.

Тільки тепер Торес цілковито уявив собі, яка велика цінність скарбів Королеви, що їх Загублені Душі викрали в давнину зі схованки майя.

— Чудово, — сказав Торес і швидким, вишукано ввічливим рухом відібрав у ювеліра камінь. — Ця коштовність належить одному моєму приятелю. Він хотів позичити в мене грошей під її заставу. Тепер завдяки вам я знаю, що можу позичити йому до п’ятисот доларів золотом. І я буду щасливий наступного разу, коли ми зустрінемося в пулькерії, піднести вам скляночку — та що це я — стільки скляночок, скільки вам захочеться, легкого, червоного, корисного для здоров’я вина.

Торес вийшов із крамниці, не приховуючи свого презирства до обдуреного ним ювеліра. І не без внутрішньої радості він подумав, що ця хитра іспанська лисиця Фернандес, без сумніву, запропонував йому тільки половину справжньої вартості каменя.

Тим часом Леонсія, Королева і двоє Морганів спускалися в каное річкою Гвалакою і значно швидше, аніж Торес, досягли узбережжя. Але перед самим їхнім прибуттям на гасієнду Солано там трапилося щось таке, чому тоді не падали належного значення. Звивистою стежиною до гасієпди повільно піднімався досить дивний відвідувач, який колись бував тут; його супроводжувала старезна бабуся в чорній шалі, з-під якої визирало худорляве, зморшкувате обличчя.