Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— Це ти мене маєш на увазі? — підняв брови Давид, і Карина кивнула. — Як я з нею познайомлюся?
— Не хвилюйся, мій ненаглядний все влаштує, і тебе відрекомендують їй честь по честі. Ти тільки не підкачай!
Таким є жорстокий наш світ — солодкі фантазії збуваються рідко. Не збулися й ті Каринині мрії, які невідкладно поділив і Давид. Бо скоро, справді, Жорж Аполлонович зліг у постіль і більше не піднявся. Вік його був таким похилим, що бевкати щось про злочин з боку доглядальниці Люлі було смішно. Тим більше що доволі обґрунтовано припускалося — ще задовго до хвороби він все своє майно заповів… саме їй.
Дидик вперше зупинився вже під Києвом. Не соромлячись проїжджаючих машин і тих, хто в них знаходився, він влаштувався справляти малу нужду прямо біля відкритих дверей, повернувшись до машини, щоб не залишати її без нагляду. При цьому на нього пахнуло розігрітим зволоженим ґрунтом. Той дух був лоскотливо змішаним з пахощами трави й нехитрих придорожніх квітів. Змахнувши з холош пил і краплі рідини, які рикошетом відскочили від землі, Дидик зітхнув з глибоким полегшенням, пару разів присів, потім розвів руки й розім’яв кулаки. Після цього з милуванням оглядав околиці, доки не відчув, що у нього завурчало в череві, тоді він швидко скочив у машину й знову поїхав. Не їсти понад добу, то буркотітиме, — подумав він, хоч самого голоду так і не відчув.
Спогади повернулися. Тепер йому згадалося, якою він уперше побачив Люлю — змарнілою, розгубленою, майже безпомічною, якщо таке визначення взагалі можна застосувати до самостійної й вигадливої особи — але все на світі проникнуте відносністю. Видно, без страху й ризику ніяке добро людині не посилається, навіть по законному заповіту. І за Люлею тепер полювали різні шукачі пригод чи відверті кримінальники, що, до речі, ще раз свідчило на користь припущення про отриману спадщину. Вона не залишилася мешкати в квартирі Жоржа Аполлоновича, не відвідувала його віллу за Москвою, взагалі нічим з його майна не користувалася. Оселилася в готелі, мало виходила на люди.
Тепер познайомитися з нею по надійній рекомендації було не складно, і Давид цим скористався. Остаточно дівчина йому повірила, коли він запропонував їй все покинути й поїхати в Київ. Там вони провели декілька чудових років, упродовж яких Давид не знав ніяких клопотів — це було суцільне свято на тлі музеїв, театрів, подорожей по всьому світі. Навіть його баламутна сестра Карина не коцькала йому мізки, бо спромоглася влаштуватися на старість — вийти заміж за якогось наївного сільського роботягу. Але нехай би була щаслива, а інше — дрібниці. І Давид у кращих грузинських традиціях попіклувався, щоб вона відчула його плече і більш-менш ні в чому не мала потреби Ї подарував її чоловіку батьківську автівку, оцього майже нового «мерса».
Крах настав неждано-негадано.
Почалося з того, що Карина не витримала випробування сімейним життям і фактично пішла на вулицю. Давид страшенно хвилювався за неї — жінка в такому віці вже має зав’язати з пригодами і вести спокійний, забезпечений спосіб життя. Нехай не з чоловіком, а сама, але не крутитися під клієнтом, як дзиґа. Та її наче розум зрадив — все покинула і знову взялася за старе. Чи надовго? Що з нею далі буде? Що робити? Ці запитання ночами свердлили голову Давида, і він боявся, щоб вона не придумала заявитися до них з Люлею і зіпсувати йому всю музику. Важко сказати, що його непокоїло більше: невлаштованість сестри чи втрата через це останньої своєї опори, нехай удаваного тилу, за яким ховалося власне майбутнє. Мабуть, все разом.
Давид почав нервувати і квапитися: планиду він уже тримав у руках, тепер залишалося тільки добитися, щоб не випустити її. План був простим, як двічі два: спочатку женитися на Люлі, а потім для остаточної гарантії… законним чином успадкувати її добро. Тепер він усе дізнався про неї: що вона отримала від Жоржа Фінтіктікова, скільки, де, як, за що й інші подробиці.
Де він схибив, що насторожило Люлю? Спитати немає в кого. Може, вона сама, а може, хтось інший здогадався про його наміри Ї бо він же не без допомоги людей збирав цікаві йому відомості Ї і підказав їй. Хоч і намагався бути обережним, та не один він такий тямущий на світі. І цей, що нині вночі згорів, бач, бовкнув: «Не треба було замишляти проти неї злодійство». Паразит! Товаришував, дивився в очі, запобігав, намагався бути корисним, а про себе знав його страшну таємницю і помовчував, не інакше як чекав слушної години, щоб використати свої козирі й розпочати шантаж. Правильно, що він згорів.
Люля зникла напередодні їхнього від’їзду в Москву, де вони мали обвінчатися й зіграти весілля. Вона забрала з собою геть все, як колись Карина у неї в поїзді, хіба що особисті документи залишила. І як крізь землю провалилася. Давид останні заощадження потратив, щоб знайти втікачку, ошивався поблизу її нерухомості, ждав біля банків, які вона колись відвідувала, куди вчащала. Все марно. Дівчина просто розчинилася в повітрі.
І раптом в цю мить він ніби прозрів Ї зрозумів, що минулого не повернеш, і досить її шукати, адже вона втекла не для жарту. Вона просто назавжди покинула його! Оце він продасть машину і на ці гроші спробує влаштувати своє майбутнє. Звичайно, знову за рахунок якоїсь жінки, але тепер шукатиме саме стареньку і сумлінно доглядатиме її до смерті, щоб чесно і без тривог заробити спадок і забезпечити себе на останні роки. Ах, як недоречно розтривожила його ота Грицькова дружина — рішуча, смілива, незалежна, нагадавши про всі його втрати… Біля такої і він не заперечував би пригрітися. Везе ж різним бовдурам!
З цими думками Дидик в’їхав у Київ, остаточно струсивши з себе бруд пережитого. Він ще раз зітхнув, ніби очищав глибинне єство не тільки від використаного повітря, а й від перегорілих жадань, непередбачливих сподівань і колишніх невивірених, приспішених думок про майбутнє.
А тут розквітав жасмин, та тільки його тонкі пахощі розчинялися в смороді великого міста, ніким не зауважені. Чи не так все починалося й у нього?
6
Тетяна знову відвідала Ю-Банк. З орендованого сейфа дістала жовту валізку, яка залишалася стояти порожньою біля залишеної про всяк випадок купки грошей, і вийшла з нею у місто. На найближчому перехресті вгледіла кіоск з газетами, без певних намірів зупинилася поряд. До поїзда на Київ ще був час, і вона не знала, як його згайнувати. Почала розглядати вітрини, загиджені жовтою пресою в прямому й переносному сенсі. Молоде личко у вікні здавалося б тут випадковим і різало б зір кричущою невідповідністю своєї свіжості й навколишнього сміття, якби в зубах того личка не стирчала сигаретина, сходячи на дим. А відтак все відповідало одне одному — тут підібралося сміття до сміття, навколо і всередині. Повний фанк, як того й прагнуть прогресисти! Щоправда, той стиль сам уже став банально всюдисущим і нецікавим, як одноманітна текстура, тобто, сталося діалектичне перетворення fusion-ідеї в confusion-факт. І креативникам, котрі замість мотору мають пір’я, знову доводиться уживати заходів, щоб виділятися на його тлі. Тлум фанкайзерів — це однаково тлум, вже не кажучи про збіговисько тих, хто маскується під них, просто безтямно переймає чужу зовнішність, виявляючи несмак. Несмак призводить до самогубства — непомітного, з отаким безневинним димком, дещо елегійним, як на сучасний манер.
Щось заворушилося в найближчому живоплоті, який невисокою прозорою стіною відгороджував тротуар від проїзної частини. Тетяна оглянулася, чекаючи побачити бродячого песика, який потягувався у подрімуванні на осонні, чи кицьку під час полювання на горобців. Але там, винирнувши з люка зливного колодязя через решітку з вибитими вічками, сидів нахабний пацюк — рижий, як іржава залізяка.
— О, прийшов! — по-приятельськи відреагувала на нього кіоскерка. — Це ти сьогодні ранувато, я ще не обідала.
І кинула в той бік тліючий недопалок, бридка тварина сахнулася від вонючого пригощення, резонно розцінивши його як знущання над живою істотою, покосилася на дівчину злопам’ятним оком, затим неквапом сховалася під землею.
