Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс (книга жизни txt) 📗
— За звичай кілька хвилин, якщо відбитки виразні.
Д’Арно видобув із кишені маленьку чорну книжку і почав перегортати сторінки.
Тарзан здивовано поглянув на книжку. Яким чином вона в д’Арно? Д’Арно зупинився на сторінці з п’ятьма маленькими плямами.
Він передав розкриту книжку поліційному урядовцеві.
— Чи подібні ці відбитки до моїх або пана Тарзана?
Урядовець видобув зі столу велике збільшувальне скло і заходився уважно розглядати відбитки, водночас роблячи нотатки в блокноті.
Тарзан зрозумів, до чого було їхнє відвідування поліційного урядовця.
Розгадка таємниці його життя містилася в цих маленьких відбитках! З нап’ятими нервами він сидів на стільці, нахилившись уперед, але несподівано ослабнув і з усмішкою відкинувся на спинку.
Д’Арно здивовано поглянув на нього.
— Ви забуваєте, що мертве тіло дитини, яка зробила ці відбитки, пролежало двадцять років у хатині свого батька, і я сам бачив, як воно лежало там, щоразу, коли бував у хатині! — з гіркотою зауважив Тарзан.
Поліційний урядовець запитально поглянув на них.
— Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! — сказав д’Арно. — Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.
Тарзан ствердно кивнув.
— Та ви з глузду з’їхали, любий мій д’Арно! — наполягав він. — Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!
— Я цього не знаю, Тарзане — заперечив д’Арно. — Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?
— Ви забуваєте про Калу! — сказав Тарзан.
— Я просто не зважаю на неї! — відповів д’Арно.
Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.
“Довго, одначе, він порівнює відбитки!” — подумав д’Арно, повертаючись до поліційного урядовця.
На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.
Д’Арно кахикнув. Поліційний урядовець підвів очі і, спіткавши його погляд, підніс палець на знак мовчанки.
Д’Арно знову відвернувся до вікна, і дещо згодом урядовець мовив:
— Панове!
Обидва повернулись до нього.
— Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!
— Я сподівався довідатись про це негайно, — сказав д’Арно. — Пан Тарзан їде завтра до Америки!
— Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! — відповів урядовець. — Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.
27. ВЕЛЕТЕНЬ ЗНОВУ
Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.
З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.
— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.
— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.
— Хто відчинив вам? — спитав професор.
— Есмеральда.
— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.
— Ні, професоре”, - заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!
— Дуже люб’язно з вашого боку! — сказав професор Портер.
— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.
Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.
— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!
— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!
— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.
— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?
— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб’ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.
— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?
— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!
— Я вже казав Джейн, що це було б бажано. — сумно промовив професор Портер, — особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.
— Що вона відповіла? — спитав Канлер.
— Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, — відповів професор Портер, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб’язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.
— Клейтон поїхав туди? — вигукнув виразно засмучений Канлер. — Чому не сказали мені? Я би з задоволенням з’їздив туди й потурбувався, щоб там усе було добре.
— Джейн вважає, що ми й так надто багато чим вам зобов’язані, пане Канлере, — промовив професор Портер.
Канлер не встиг відповісти, бо за дверима пролунали кроки і до кімнати увійшла Джейн Портер.
— О, прошу вибачення! — вигукнула вона й зупинилася на порозі. — Я думала, тату, що ви самі!
— Це я. Джейн. — сказав Канлер і підвівся. — Чи не хочете ви взяти участь у родинній нараді? Ми саме про вас говорили.
— Дякую, — мовила Джейн, заходячи й сідаючи на запропонований їй стілець. — Я прийшла лише для того, щоб сказати татові, що Тобі завтра вранці зайде з коледжу, аби спакувати свої книжки. Я прошу вас, тату, напевне сказати йому, що ви хочете взяти з собою. Будь ласка, не беріть усю бібліотеку до Вісконсіну, ви взяли б її хоч би й до Африки, якби я не заперечувала!
— Чи заходив Тобі? — спитав професор Портер.
— Так, я щойно від нього. Вони з Есмеральдою балакають на релігійні теми біля чорного ходу.
— О, то я неодмінно зараз же повинен побачити його! — вигукнув професор. — Перепрошую, діти, я на хвилинку! — І старий квапливо вийшов.
Щойно він зник, як Канлер звернувся до Джейн.
— Послухайте, Джейн! — різко сказав він. — Скільки ще часу все це триватиме? Ви не відмовились вийти за мене, але й не пообіцяли! Я вирішив завтра отримати дозвіл, тож ми зможемо спокійно обвінчатися до вашого від’їзду у Вісконсін. Я не надто охочий до шику й блиску і переконаний, що й ви також!
Дівчина завмерла, але й далі трималася спокійно.
— Ваш батько бажає цього, — додав Канлер.
— Так, я знаю.
Вона говорила майже пошепки.
— Чи ви усвідомлюєте, що купуєте мене, пане Канлере? — сказала вона врешті рівним, безбарвним голосом. — Купуєте за якісь нещасні долари? Звісно, ви це знаєте, Роберте Канлере, і саме надія на такий стан речей змусила вас видати татові гроші на цю необдуману експедицію, яка була б напрочуд вдалою, коли б не певна загадкова обставина. Але ви, пане Канлере, були б уражені дужче за інших! Ви й хвилини не сумнівалися, що пошуки будуть невдалі! Ви надто добрий бізнесмен для цього. І ви надто спритний бізнесмен, аби давати гроші на пошук скарбів або позичати їх без застави, — якщо не маєте на меті щось особливе.
