Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс (книга жизни txt) 📗
— Це пан Тарзан, отче Костянтине! — відповів д’Арно, рекомендуючи свого супутника, і доки священик подавав руку Тарзанові, д’Арно додав: — А я — Поль д’Арно з французького флоту!
Отець Костянтин потиснув Тарзанові руку, кинув один швидкий, пильний погляд на його чудову статуру та вродливе обличчя.
Так Тарзан вийшов на передовий рубіж цивілізації. Вони залишалися там цілий тиждень, упродовж якого спостережливий Тарзан перейняв чимало людських звичаїв, а чорні жінки шили білі полотняні костюми для нього та д’Арно, щоб вони подорожували далі по-людському.
26. НА ВИСОТІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Ще через місяць вони дісталися до невеличкої купки будиночків у гирлі широкої ріки, на якій Тарзан побачив багато кораблів — і відчув зніченість дикої істоти перед багатьма людьми.
Потроху він звик до диких звуків та порядків цивілізації, і невдовзі ніхто не міг би здогадатись, що цей вродливий француз у бездоганному білому костюмі, який сміється й балакає з веселими співрозмовниками, двома місяцями раніше ганяв первісним лісом, накидався на необережну жертву і тут-таки пожирав її м’ясо сирцем!
Тарзан тепер орудував виделкою та ножем, які ще місяць тому зневажливо відкидав, не менш вишукано, аніж сам д’Арно.
Він був дуже здібним учнем, і молодий француз уперто намагався зробити з Тарзана справді шляхетну людину, якщо говорити про поведінку та мову.
— Ви — шляхетна людина в душі, мій друже! — сказав якось д’Арно. — Але бажано, щоб це виявлялося й у вашій зовнішності!
Д’Арно сповістив телефоном свій уряд про те, що врятувався, і попросив тримісячну відпустку, яку й було йому надано.
Він також зателефонував до свого банку, щоб йому вислали грошей. Вимушене місячне очікування через те, що неможливо було зафрахтувати корабель для повернення в Тарзанові джунглі по скарб, обох їх дратувало.
Під час їхнього перебування в приморському містечку “мосьє Тарзан” став предметом подиву і білих, і чорних через кілька випадків, які самому Тарзанові здавалися несуттєвими дрібницями.
Одного разу чорношкірий велетень, який напився до нестями, тероризував усе місто, аж доки недобра зірка привела його на веранду готелю, де сидів чорночубий велетень-француз.
Він вибіг широкими сходами, замахнувся ножем і кинувся на товариство з чотирьох чоловіків, які сиділи за столиком та попивали абсент.
З криками переляку усі четверо повтікали, і тоді чорношкірий помітив Тарзана.
Він з ревінням кинувся на нього, тоді як півсотні пар очей слідкували за ним крізь прочинені двері й вікна: усі були переконані, що велетень-негр заріже бідолашного француза.
Тарзан зустрів напад з усмішкою, яка завжди освітлювала його риси під час двобоїв.
Щойно негр наблизився, як сталеві пальці схопили чорну руку, яка занесла ножа, і рвучко переламали її, так що рука безпомічно зависла.
Від болю та подиву негр зразу охляв, і, коли Тарзан знову сів на свій стілець, він повернувся і з пронизливим ревінням помчав до селища тубільців.
Іншого разу, коли Тарзан і д’Арно обідали з кількома білими, зайшла мова про левів та полювання на них.
Щодо хоробрості царя звірів думки розійшлися. Дехто стверджував, що лев — зухвалий боягуз, але всі погодилися з тим, що почувають себе впевненіше, намацуючи автоматичні гвинтівки, коли до їхнього останнього табору поночі долинає рикання володаря лісів.
Д’Арно і Тарзан умовились, що минуле буде для всіх таємницею, тож нині, окрім французького офіцера, ніхто не знав про близьке знайомство Тарзана зі звірами джунглів.
— Мосьє Тарзан ще не висловив своєї думки, — зауважив один із співрозмовників. — Людина, яка певний час перебувала в Африці, - якщо я не помиляюсь, так було з мосьє Тарзаном, — повинна мати певний досвід у стосунках з левами — чи не так?
— Так, — сухо відказав Тарзан. — У мене достатньо досвіду, щоб вважати, що кожен з нас має рацію щодо тих левів, котрі вам траплялися! Але з однаковим успіхом можна складати думку про негрів з одного того чорношкірого, котрий сказився минулого тижня, або вважати, що всі білі — боягузи, якщо зустрінеш одного полохливого білого! Серед нижчих порід, панове, така сама кількість окремих особистостей, скільки й серед нас! Сьогодні ви можете наштовхнутися на надмір полохливого лева, який чкурне від вас. Завтра ви зустрінетесь з його дядечком або кузеном, і ваші друзі губитимуться в здогадках, чому ви не повертаєтеся з джунглів! Щодо мене, то я завжди вважав, що леви хижі, і тому, зустрічаючись із ними, завжди тримаюся насторожі.
— Полювання не дає жодного задоволення, — наполягав перший промовець, — якщо мисливець боїться своєї здобичі! Якщо мисливець відчуває страх!
Д’Арно усміхнувся. Щоб Тарзан та боявся!
— Я не зовсім розумію, що ви називаєте страхом, — сказав Тарзан. — Як і в левів, страх різний у різних людей, але для мене радість полювання полягає в усвідомленні того, що моя дичина так само небезпечна для мене, як і я для неї! Якби я вирушив полювати на лева з двома скорострільними гвинтівками, носієм поклажі та двома чи трьома десятками облавників, я би відчув, що лев напевне загине, і моя насолода від полювання зменшилася б пропорційно зростанню моєї безпеки!
— Далебі, мені доводиться думати, що мосьє Тарзан воліє вирушати в джунглі на лови царя звірів голяка, озброєний лише складаним ножем? — співрозмовник доброзичливо засміявся, однак з легким відтінком сарказму.
— І шматком мотузка! — додав Тарзан.
Саме в цей час з віддалених джунглів долинуло глухе рикання лева, який немовби викликав на бій сміливця.
— Ось вам зручний випадок, мосьє Тарзан! — піддражнив француз.
— Я не голодний! — просто відповів Тарзан.
Всі, за винятком д’Арно, розреготались. Лише він знав, що це дикий звір висловив просте пояснення вустами людини.
— Але ви боїтеся так само, як боявся б кожен інший, піти в джунглі голяка, озброєний лише ножем та мотузком, — далі під’юджував француз. — Чи не правда?
— Ні, - відповів Тарзан. — Лише дурень робить щось, аби зробити!
— П’ять тисяч франків додадуть цьому сенсу, — зауважив інший. — Я закладаюся на цю суму, що ви не зможете принести з джунглів лева на вищезгаданих умовах: голим і без жодної зброї, окрім мотузка та ножа!
Тарзан поглянув на д’Арно і ствердно хитнув головою.
— Поставте десять тисяч, — сказав д’Арно.
— Добре! — відповів той. Тарзан підвівся.
— Я залишу свій одяг на краю за селищем, щоб мені не довелося йти вулицями голим, якщо я не повернуся вдосвіта.
— Невже ви підете зараз? — вигукнув той, що бився об заклад. — Вночі?
— А чом ні? — спитав Тарзан. — Нума бродить уночі — легше буде знайти його!
— Ні, - сказав інший. — Я не хочу мати на руках вашу кров! Досить і того, що ви підете вдень!
— Я піду зараз! — відповів Тарзан і пішов до себе в кімнату по ножа та мотузка.
Його провели до джунглів, де він залишив свій одяг у маленькому сараї.
Але коли він зібрався пірнути в морок низьких заростей, його почали відмовляти, а той, хто бився об заклад, наполягав дужче за всіх.
— Я вважатиму, що ви виграли, — казав він, — і десять тисяч франків — ваші, якщо ви відмовитесь від цієї відчайдушної витівки, яка може закінчитися лише вашою смертю!
Тарзан засміявся, і наступної миті джунглі поглинули його.
Його супутники мовчки постояли ще хвилину, а потім повільно поплентались назад до готелю.
Тарзан вихопився на дерево тієї самої миті, як увійшов у джунглі, і з п’янким відчуттям свободи знову помчав по гілках.
Це було життя! О. як він любив його! У вузькій та обмеженій сфері цивілізації, яку затиснули зівсебіч умовності, не було нічого схожого. Навіть одяг був безглуздям і обмеженням!
Нарешті він вільний! Він не розумів раніше, у якому по лоні був.
Як було б легко обійти тепер колом до берега, а потім рушити на південь до своїх джунглів та хатини!
