Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (книга жизни TXT) 📗
Заступник коменданта зайшов до будки, де стояв щиток для вмикання світла. Блиснув вогник праворуч — Стах вистрелив і майже інстинктивно крутнувся на п’яті, пальнувши в світлову точечку зліва, а потім, майже не цілячись, ще в три, ближче до центру. І знову — в дві зліва. Коли подумав, що це вже кінець, сяйнуло світло саме в центрі — і цю ж мить натиснув спуск ще раз. Всі підійшли до мішеней. Тільки три десятки, кілька дірочок на межі сімок і вісімок та одна, — соромно й зізнатися, — п’ятірка.
— Не журись, Клоссе. — Стах відчув на своєму плечі дотик руки заступника коменданта. — Я зробив тобі невеличкий сюрприз: ця спроба тривала всього півхвилини! але ти й так мав би дев’ять трупів. Попийте в мене чайку, — звернувся він вже до Якубовського, — і тоді вже їдьте з богом.
— Так, — сказав Якубовський. — За годину ми повинні бути на аеродромі. На нас чекають. Кілька днів, — він обернувся вже до Клосса, — ти будеш іще придивлятися до свого двійника. Поговоримо про родичів… Ти вже визубрив те, що я тобі надіслав?
— Так, — посміхнувся Стах. — Тітка Гільда, сестра моєї матері, має три доньки; найгарніша з них зветься Едита, і я, ще п’ятнадцятилітній, був дуже закоханий в неї. Якщо бажаєте, можу розповісти і про дядька Гельмута. А може, перерахувати всі хвороби, які мучили тітку Гільду? Найважливішою з них є хронічний ревматизм…
— Ти повинен пам’ятати, що це дуже важливо, — мовив Якубовський. — Роль, яку ми даємо тобі, не має, либонь, прецеденту. Я принаймні про щось подібне не чув. — Він уважно подивився на Стаха. Коротко підстрижений, хлопець скидався на копію Клосса. “Ні, на оригінал”, — підправив себе полковник у думці.
— А потім? — запитав Стах.
Якубовський не відповів. Пішов попереду. Думав, власне, про те, як поводитиметься цей хлопчина, коли його пошлють туди, де не буде коменданта, який інсценізує нічні допити, не буде імітації німецької пивної й японського інструктора дзюдо, де не буде Якубовського і нікого іншого, хто міг би допомогти або дати пораду цьому двадцятикількарічному хлопцеві, де буде сам-один в оточенні ворогів, де якесь там секундне запізнення з потрібною реакцією на певне слово може вирішити долю місії або призвести до загибелі хлопця. Чи не помилився, бува, так багато довіряючи йому? Чи не зробив якого промаху? Від цієї хвилини їхні долі йтимуть в одній супрязі. А якщо хлопчисько зрадить?.. Ні, це неможливо Якубовський не міг помилитися. “Ручаюся за нього головою”,— сказав він тоді Рум’янцеву, а потім повторив це саме в Москві, де викладав свій божевільний, як висловився один з генералів Генерального штабу, план.
Якубовський трохи притишив ходу, дозволив Стахові догнати його.
— Ганса Клосса, напевне, не зацікавить те, що я зараз скажу, але я дозволю тобі ще раз на хвилинку, востаннє перед операцією, побути Станіславом Мочульським і порадуватися: в Лондоні закінчилися переговори посла СРСР Майського з прем’єром Сікорським. Ми встановили дипломатичні стосунки, в нас буде створена польська армія, Сікорський відвідає Сталіна.
— Ви не забули про свою обіцянку?
— Так, — мовив Якубовський, — але ми, можливо, ще й не розлучимося. Обіцяв Стахові одразу ж після створення польських Збройних Сил передати Ганса Клосса в розпорядження польського командування.
— Не розумію, — здивувався Стах.
— Якщо буде створена армія, виникне потреба в досвідчених офіцерах. Якщо моє командування дозволить…
Трьома днями пізніше вони прощалися в малому білоруському містечку. Долинали громи артилерійської канонади. Куртка тамтого Клосса трохи стискала Стаха під пахвами: він був ширший-таки в плечах. Тоді ще раз повернувся до розмови, перерваної на п’ятнадцятому кілометрі від Єревана.
— Мені б дуже хотілося, — сказав Стах, — побачити нарешті Варшаву.
— Мені теж, — сказав Якубовський. Цмокнулися в обидві щоки, по-польськи. — Слухай, Я-23, не поспішай, не роби нічого згарячу. Ти знаєш пункти явок, якщо буде потрібно — ми тебе знайдемо. Запам’ятай: нічого не роби квапливо. Навіть якщо доведеться розпочати свою працю й на кілька тижнів пізніше. Я хотів би, щоб тобі вдалося виконати завдання, щоб витримав там хоча б з півроку. За цей час щось зміниться на фронті, повинно змінитися! — майже вигукнув Якубовський, бо заглушувала його артилерійська канонада.
— А може, довше? — мовив Стах. — Хоча б з рік. Знаєш же, скільки я міг би нашкодити їм за цей час… Від учорашньої прощальної вечері вони зверталися вже по-польськи, називаючи один одного по імені.
— Ти не маєш права бути мрійником, — сказав Якубовський. Зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Найпізніше — десь опівночі — наші залишать це містечко. Від тієї хвилини будеш надіятися тільки на себе… — Він зачинив за собою з грюкотом дверцята автомашини. Опустив шибку й крикнув, коли авто рушило з місця: — Я хочу, щоб колись ти мені показав Варшаву!
Стах залишився сам. І в цей момент усвідомив собі те, що Якубовський повторював йому багато разів. Від цієї хвилини він буде вже завжди сам.
Пригадав собі цю розмову, що відбулася майже десять місяців тому, оце тепер, йдучи головною вулицею містечка в напрямі комендатури. Пригадав, можливо, тому, що це містечко дуже скидалося на те, білоруське, де востаннє він бачився з Якубовським. Такі ж самі низенькі білі хати, серед яких де-не-де виростав дво—три-поверховий будинок, камені-кругляки на вулиці і змилки, що повільно спливали стічними канавами. Недбало віддав честь зустрічному солдатові, котрий, побачивши такого вифранченого офіцера, старанно обсмикав свою куртку.
— Ганс! — крикнув хтось позад нього.
Оглянувся. Марта Бехер збігала вниз східцями найвищого в цьому містечку будинку, в якому розміщувалася, очевидно, тутешня Рада або комітет партії і де тепер розквартировано німецький прифронтовий госпіталь. З приємністю ще раз відзначив у думці, що в Марти досить гарні ноги, привабливості яких зовсім не шкодить, ба навіть ще більше підкреслює її польове, зашироке для тих ніг саперне взуття. Поцілував Марту в холодну щоку.
— Добрий день, Марто! Радий тебе бачити. Ввечері зустрінемось, правда? Я буду в казино.
— Охоче, Ганс, — сказала, — але я хотіла б, щоб ти забіг за мною…
— Ти ж знаєш, що я завжди роблю це з приємністю. Якщо тільки знайдеться хвилинка часу…
— Знайдеться, знайдеться, — перебила його. — А я вже мушу бігти. Знову привезли кількох з помороженими обличчями…
Коли вона поспішала назад, у бік високого, неоштукатуреного будинку, він прикинув, чи випаде в нього час, щоб зайти за нею. Насамперед — штаб, потім, якщо довідається про щось цікаве, зайде до кравця Воробіна, щоб пришив ґудзик, який саме на цей час одірветься. Поки кравець пришиватиме ґудзик, у кімнатці за крамничкою він перекаже все, що треба, Яцекові або Ірці, які передадуть інформацію далі. Власне, пригадав якраз, треба буде зорієнтуватися, чи радіопеленг не натрапив на слід радіостанції. Якщо таке сталося, доведеться змінити місце передач. Досі їм щастило. Вже більше двох місяців радіостанція передає його повідомлення, і, наскільки він зміг зорієнтуватися, німці поки що не можуть натрапити на її слід.
Взагалі, подумав він, що народився, напевне, в сорочці, бо все йде несподівано легко; гадав, що його довго допитуватимуть, поки довірять роботу. Проте сталося інакше. Оповідь юного німця з Литви Ганса Клосса, який фігурував у закордонних реєстрах агентів абверу, ні в кого не викликала підозри. Спосіб, за допомогою якого Ганс Клосс вирвався з лап більшовиків, був також цілком вірогідний, а очна ставка з майором Губертусом, котрий кілька разів бачив Ганса Клосса в Клайпеді, а потім у Вільно вже після приходу росіян, також пройшла добре. Не раз у думці дякував Якубовському за те, що той вимагав упізнавати різних людей за фотознімком і примусив його завчити напам’ять обличчя всіх людей, з якими зустрічався справжній Ганс Клосс і знімки з яких вдалося роздобути радянській розвідці. “Власне, я не маю з чого радіти”, — подумав; почав дечим допомагати Якубовському всього два місяці тому, бо перед цим, коли він був слухачем офіцерської школи абверу, до якої потрапив як знавець російської та польської мов і радянської проблематики, за ним могли слідкувати. Зрештою, яку цінну для розвідки інформацію міг роздобути слухач прискорених курсів по підготовці офіцерів абверу? Направили Ганса Клосса на ці прискорені курси, так як вій закінчив був підпільну німецьку школу підхорунжих у Клайпеді ще за литовських часів і тому що російський фронт вимагав усе нових і нових офіцерів. Після шести місяців підготовки для боротьби з агентурою противника лейтенанта Ганса Клосса було відряджено саме до цього російського містечка, у званні офіцера абверу при штабі дивізії. П’ятьма днями пізніше, коли Ганс проходив біля спаленої синагоги, молода жінка у валянках проказала пароль. Він, здивований швидкістю, з якою розвідка знайшла його, відповів жінці і дістав завдання зустрітися з кравцем Воробіним. Пішов із першою інформацією — навіки запам’ятає її. Йшлося про кількість поранених і вбитих у бою, що недавно скінчився. Дані він одержав від Марти, з якою перед цим познайомився і яка тоді не змогла вийти на побачення, бо в госпіталі було багато роботи. За Марту Бехер на Клосса ревниво поглядають усі офіцери дивізії. Клосс і сам дивувався з того, як легко він здобув прихильність дівчини. Першу інформацію, в усякому разі, здобув таки за її посередництвом — зізнався він сам собі.
