Північна Одіссея - Лондон Джек (онлайн книга без .txt) 📗
Указаний концепт книги відчутно вплинув і на ідейний зміст оповідання «Відступник» (збірка «Коли боги сміються», 1911). Джонні — типова істота Безодні, її концентроване втілення: «викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, — сутула, вузькогруда, гротескна і страшна». Ескапістський вчинок цього персонажа виглядає в контексті новели єдино вірним. Ким стане Джонні — волоцюгою, гобо? Та поки важливо одне: врешті-решт він бачить сонце, відчуває прохолоду трави і дерев, а значить, повертається до органічного для людини середовища.
Соціологічне дослідження у міських нетрях ляже в основу сюжету кількох пізніших оповідань Лондона, в чому не можна не відчути відлуння «Людей Безодні». Так, «Презумпція невинуватості» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) є дотепним оповіданням про соціолога, який у своїй каліфорнійській Аркадії пише наукові праці «про робітництво і населення міських нетрищ», та коли потрапляє до робітничого кварталу свого дитинства, виглядає своєрідним Ріп-Ван-Вінклем (персонажем однойменного оповідання Вашингтона Ірвінга, який проспав багато років і не впізнав рідне селище, коли прокинувся). Новела чітко поділяється на три епізоди: у першому він зблизька знайомиться зі світом «печерних людей цивілізації», у другому збагачує свій практичний досвід сутичкою із залежною від політики судовою системою, у третьому дає «урок справедливості» корумпованому судді. У контексті оповідання юридичний термін «презумпція невинуватості» стає вираженням судової казуїстики, яка є зручним засобом підтримування суспільного status quo. Варто відзначити, що рішучі дії соціолога суперечать еволюціоністським концепціям розвитку суспільства, викладеним у його наукових працях.
«Люди Безодні» знаменували початок періоду в житті і творчості Джека Лондона, означеного активним інтересом до соціальних проблем, зближенням з американськими соціалістами й участю в діяльності американської соціалістичної партії. Пояснюючи прихід до соціалізму у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними й необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX століття: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, що увійшли, зокрема, до збірки «Класова боротьба». Усе це відбилося і в інших творах письменника, передусім у романі «Залізна п'ята» (1908). Це соціально-утопічний роман (його жанр визначають і як антиутопічний), значною мірою публіцистичного характеру, про жорстокі класові битви майбутнього, які зрештою приводять до встановлення справедливого соціалістичного ладу. Роман значно цікавіший з ідеологічного, аніж з художнього погляду. Наприкінці десятиліття настає охолодження до соціалізму, яке виразно проявляється і в романі «Мартін Іден». Проте до 1916 року Лондон лишається членом соціалістичної партії і допомагає їй матеріально.
Новий етап у житті і творчості Лондона починається з мандрівки на «Снарку», яхті, збудованій за кресленнями самого Лондона. У 1907 році з дружиною Чарміан і двома матросами, як виявилося, невправними, він відбуває в майже дворічну тихоокеанську подорож. Ця подорож якоюсь мірою схожа на ті мандри-втечі, до яких він вдавався у молодості: вона теж підводила риску великому етапу життя, особистого і громадського. На «Снарку» вони пройшли тисячі миль, побували на багатьох островах Океанії. При цьому Джек виконував обов'язки матроса і заразом писав свій кращий роман «Мартін Іден». Сама мандрівка була ним згодом описана в книзі «Подорож на «Снарку»», що з'явилася 1911 року.
Матеріали і враження, привезені з цієї подорожі, лягли в основу «південного» циклу оповідань. Він менший за «північний», його осередок складають лише три збірки: «Південноморські оповідання» (1911), «Син сонця» (1912) і «Храм гордощів та інші гавайські оповідання» (1912). До нього прилягає збірка «На циновці Макаоло» (1919), створена за матеріалами тривалого перебування письменника на Гаваях у 1915 році, і, як у випадку з «північним», дві анімалістичні повісті: «Джеррі-остров'янин» та «Майкл, брат Джеррі» (1917), які за художнім рівнем поступаються двом попереднім. Загалом і в структурі, й у мотивах, і в їхній розробці між «північним» і «південним» новелістичними циклами багато спільного. У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, із зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації й шкоди, якої завдають європейці корінному населенню. Разом з тим у них більше гумору, ніж у ранніх «північних» оповіданнях, менше романтики і патетики. Не такі відомі, як «північні», «південні» новели нерідко позиціонуються як вершинні у творчості Лондона.
Кращими є дві перші збірки, в яких йдеться про дивовижний світ Меланезії, чисту красу коралових островів і моря, якими мандрують, як стежками. Чарівність і своєрідність цього світу якнайповніше відтворює одне з кращих оповідань Дж. Лондона — «Дім Мапуї». Створена за старою, як сама література, моделлю, що обігрує перипетії долі, ця новела органічно поєднує гостросюжетність з пейзажними замальовками й колоритним зображенням тубільців, а натуралістичні сцени руйнації — з теплим добрим гумором. Зображення тубільців з південних островів є набагато приязнішим, ніж корінних жителів Півночі, що унаочнює, зокрема, оповідання «Маукі»: у ньому більше лагідної посмішки і співчуття, ніби теплий клімат тропіків «відкоригував» його. Тубільці у зображенні Лондона часто нагадують дітей: наївні, часом жорстокі, безмежно вперті, вони терпляче зносять удари долі й легко забувають негаразди.
Цивілізаційна роль білих, яку Лондон завжди ставив під сумнів, отримує в «південних оповіданнях» іронічні, а то й відверто негативні конотації. Та й яку цивілізацію може нести, скажімо, колоніальний чиновник з «Маукі»? У «північних оповіданнях» герої письменника покладались на власні м'язи й розум, у Меланезії європейці доводять свою перевагу зброєю, застосованою з безпечної відстані — військових кораблів. Потужна військова машина, створена на Заході віками цивілізації, стоїть за спинами представників колоніальної влади, а самі вони нерідко є людьми, які деградували морально і фізично («Маукі», «Атю їх, атю!»). Зникає ієрархічне зіставлення білих і корінного населення Меланезії, не кажучи про ореол моральної вищості перших. Безсоромне експлуатування європейцями дикунів-тубільців, жорстоке нищення їхнього способу життя й природного оточення — усе це викликає щирий осуд письменника. У такій ситуації територія зустрічі європейців і тубільців перетворюється на територію небезпеки, показує Лондон; у новелах її унаочнює оманлива лагідність Паумоту. Найпоетичнішим у зображенні Джека Лондона постає світ Гаваїв, який він любив і до якого повернеться незадовго перед смертю.
На окрему увагу серед «Південноморських оповідань» заслуговує «Маккоїв нащадок», яке за фабульними перипетіями ховає притчову глибину. Пороки й насильство мають відійти у минуле, а кинуті до єдиного плавильного котла етноси — прийти до гармонійного й праведного існування. До такого прочитання новели підштовхують дійсні події й факти, що становлять її історичне тло (див. Примітки). Подібний до святого, Маккой водить ввірених йому людей океанською пустелею, що наводить на думку про біблійного пророка Мойсея. Трюм, наповнений вогнем, у контексті оповідання викликає алюзію до пекельного вогню, а також вогню, що за життя спалює душі, охоплені злом. Водночас ця новела вселяє історичний оптимізм: «нащадками Маккоя» — бунтівниками і вбивцями — був заселений Новий світ, та є надія, що «Маккоєве сім'я» (так буквально перекладається назва новели), сім'я розбрату й пороку, із часом проросте мудрістю й благочестям.
