Північна Одіссея - Лондон Джек (онлайн книга без .txt) 📗
У творчості Лондона органічно переплітаються дві основні тенденції американської літератури на межі XIX–XX століть — романтична, що йде з глибин минулого століття, і натуралістична, яка тільки-но формувалася (Ф. Норріс, С. Крейн та ін.). Зв'язок Лондона з романтизмом цілком природний, адже в Америці, на відміну від Європи, епоха романтизму тривала майже впродовж усього XIX століття. Художні моделі й концепти романтизму, виразно відчутні у північних оповіданнях, присутні і в подальших його творах. Типово романтичним є притаманне більшості творів Лондона протиставлення природного і цивілізованого станів людини, а на рівні художньому — поетика контрастів, ретельність при відтворенні «місцевого колориту» певного краю чи регіону. З «великою американською подорожжю», розпочатою романтиками, що відкривали свою країну читачам, споріднений лондонівський мотив дороги. Продовжив письменник і тему колонізації вільних просторів, але тепер уже Півночі, й протистояння корінного населення і білих завойовників, започатковану Ф. Купером. Не пройшов він і повз «морські» романи Г. Мелвілла, пригодницькі за формою, але філософські за змістом. Водночас багатьма своїми гранями творчість Дж. Лондона близька до неоромантизму, передусім англійського, і вписується в його контекст; особливо відчутний у нього перегук з творами Р. Стівенсона, Д. Конрада і найперше Р. Кіплінга.
Та визначальною в творчості Джека Лондона була все-таки тенденція натуралістична. Як художній напрям натуралізм виник у другій половині XIX століття (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури) на основі певного світосприйняття, яке сформувалось у середині століття в результаті посиленого розвитку природничих наук. Воно й отримало назву позитивістського, тобто такого, що спирається на відкриття і висновки «позитивних наук», що ґрунтуються на експерименті. На межі XIX–XX століть натуралізм поширився і в інших літературах, зокрема американській, зазнавши певних модифікацій. Якщо Золя, розробляючи натуралістичний «науковий метод», спирався на праці вченого-медика К. Бернара й теорію спадковості, то за науково-філософську основу пізнього натуралізму слугував дарвінізм, а точніше, концепція «соціального дарвінізму», котрий закони, відкриті Дарвіном у живій природі, переніс на людину й суспільство. Людина включається в ланцюг природи, й закони «боротьби за існування» і «природного добору» проголошуються рушіями і регуляторами розвитку суспільства. Цей позитивізм своє оформлення й найповніше вираження знайшов у вченні англійського філософа Г. Спенсера, яке Джеком Лондоном було сприйняте як одкровення. Пригадуючи враження, яке справили на нього праці Спенсера, він писав у «Мартіні їдені»: «Він об'єднав усе в одну систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці з тих, що часом роблять матроси». Засадничими у цій «моделі всесвіту» виступали біологія й теорія еволюції, яким підпорядковуються всі форми життя до найвищих, духовних.
Звичайно, до цієї моделі не сходить ні світогляд Джека Лондона, ні тим більше його творчість. У них інтегруються й інші чинники, нерідко протилежні; загалом світогляд письменника відзначається великою складністю, нескоригованістю, що, природна річ, виразно позначається на його творчості. Не був він і правовірним натуралістом, його художній світ вільний від надмірної «наукової» детермінованості і не нагадує механізм, де все діється запрограмовано, без відхилень і випадковостей. Людина в його художньому світі не є пасивним об'єктом впливів середовища і дії психофізіологічних та спадкових чинників, що надавало натуралістичним творам загального похмурого колориту. Такий підхід до людини Джеку Лондону був чужий. Головний його інтерес зосереджується на потужних вітальних силах людини; природні, біологічні за походженням, вони змушують її діяти, чинити опір обставинам і виправдовувати звання «вінець природи», і що прикметно, ці ж вітальні сили виступають у Лондона джерелом романтики, патетичного звеличення людини.
До «північних оповідань» прилягає й збірка «Пошитий у дурні» (1910), в якій наскрізним можна вважати мотив іронії долі. В оповіданні, що дало назву збірці, дія віднесена до минулого, коли Аляска ще була однією з колоній Росії. Можна навіть точно встановити час дії: Нулато, російська факторія, була спалена місцевими індіанцями у 1841 році. Ця географічна точка у Лондона постає як своєрідне «серце пітьми», осередок первісної дикості, в якому заблукав і загинув, зацькований Російською імперією, колишній член гуртка «відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні» (іронією звучить те, що Лондон, за незнанням, дав йому російське прізвище). Субєнков протиставляється оточенню як істота вищої нервової й інтелектуальної організації. Водночас тут явно звучить Конрадів мотив: естета й інтелігента, якого колись надихали найвищі ідеали, поглинула первісна дикість з її атавістичним інстинктом самозбереження. До цієї збірки входить і відома новела «Розкласти багаття».
Й далеко за межами «північного» етапу були створені два цикли про Смока Беллю — добротні новели відверто розважального характеру.
Північна тема, якою б важливою не була, — далеко не єдина у творчості Лондона 10-х років XX століття. Він успішно розвиває морську тематику, започатковану юнацькими творами, й у 1904 році з'являється його перший вдалий роман «Морський вовк» — саме на цю тему. Пригодницький за формою, він сповнений вагомим соціофілософським змістом, утіленим, насамперед, в образі головного героя капітана Ларсена, носія первісних вітальних сил і переконаного індивідуаліста. Також письменник видає дві збірки на сюжети, підказані авантюрами юності: «Оповідання рибного нагляду» (1905) і вже згадувана «Дорога» (1907). Не входить до північного циклу й збірка «Кругловидий» (1906), хоча дія найкращої з її новел відбувається на Півночі.
«Каньйон з Чистого Золота» є маленьким шедевром Джека Лондона. В цій новелі оприявнюється нове розуміння письменником взаємин природи й людини: природа жива і беззахисна, небезпеку становить людина, байдужа до її краси. Наповнена плином — кольорів, звуків, форм, — ніжна, з округлими формами, невелика долина постає живою істотою і втіленням жіночого начала. Її тендітність підкреслює й обрамлює суворий пейзаж гір Півночі, яка завжди у Лондона асоціювалася з чоловічим началом. Умовну ідилічність жанрової картинки увінчує поява оленя, але й такий тривіальний хід не робить її фальшивою. Золотошукач, що порушує цю ідилію, виглядає істотою з іншого виміру, що засвідчують його безбарвне волосся й одяг, важкі черевики, різкі рухи й гучний голос. Його сповнює життя, але іншого модусу: його діловитість і цілеспрямованість створюють повний контраст «дрейфуванню», щасливо-бездумному існуванню, який є духом ідилії. Іронією звучить псалом, що співає золотошукач, не здатний прийняти «божий світ». І що цікаво, образ золотошукача з його ясно-синіми очима, кмітливістю і завзятістю мав би викликати симпатію, коли б іншим був контекст. А зараз він зневажливо уподібнюється слимакові, що «загиджував красу своїм бридким слідом».
Іншого змісту й характеру книга нарисів «Люди Безодні» (1903), в якій зафіксовано соціологічне дослідження Іст-Сайду, бідняцького району англійської столиці, яке Лондон здійснював, сам перетворившись на робітника, влітку 1902 року. Вона розпочала урбаністичну тему в його творчості, результатом чого стали не лише кілька романів, серед яких найвагоміший «Залізна п'ята», а й багато новел, що увійшли до пізніше упорядкованих збірок. Цю книгу можна назвати одним з перших і кращих зразків документальної прози, яка великого розвитку набере в американській літературі середини XX століття. Вона заснована на фактах, які збирав і ретельно описував автор, вкладаючи при цьому глибоке співчуття до людей міського дна, жертв соціальної несправедливості. Написана в період захоплення соціальним дарвінізмом, вона дає «наукове» пояснення класовому розшаруванню: у безодні опиняються ті, хто не має снаги до життя, а сильні й життєздатні виходять на поверхню. Певним чином вона перегукується з «Машиною часу» Герберта Веллса, в якій ідеться про безрадісні перспективи класового поділу суспільства. У Безодні, стверджує Лондон, Британія виплекала нову расу: чахлу й безсилу, і робить рішучий висновок: «Набагато краще бути народом дикунів і самітників, жити в печерах і самовільно захоплених місцях, ніж бути народом машин та Безодні». Протиставлення міста й життя на лоні природи є однією з констант творчості Лондона, змінювалося лише наповнення другої частини опозиції: Аляска, сільська ідилія, морські пригоди тощо.
