Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— Гаразд, зараз все влаштуємо. Таню, я не заспокоюсь, ти хоч про пістолет поясни і скажи, нащо тобі здалась Давидова машина, — не вгавав Грицько, коли вони вже зайшли в хату.
— Зброю я маю давно. Ще до приїзду в Славгород мені трапилося проходити свідком в одній неприємній історії. Ну, тоді мені пригрожували, і в міліції дали дозвіл на купівлю пістолета з гумовими кулями. Для самозахисту, — заспокоїла Грицька дружина. Вона притримувала свого чоловіка за руку й посміхалася: — На щастя, він мені пригодився в зовсім несподіваній ситуації — коли померла моя хазяйка і я залишилася сама в її хаті, то дуже боялася, особливо вночі. А наявність пістолета додавала хоробрості.
— І тут він нас виручив, — зітхнув Грицько. — Ти пробач, що я виявився звичайним чоловіком, не суперменом яким-небудь. Хвастатись не буду, двох мужиків, від яких, до речі, не чекав нападу, я ніяк не здолав би. Дай подивитись, — потягся він до Тетяни за пістолетом.
— Ні, пробач, це моя зброя. Я за неї й відповідаю, — Тетяна різко відсмикнула від Грицька руку з пістолетом. — З нього все-таки можна вбити людину, якщо дуже постаратися. Так що не чіпай. Я тепер заховаю його далеко-далеко, бо удвох з тобою мені не так страшно. Але про наші справи, Гришо, все рівно ліпше помовчувати. Береженого Бог береже.
Вона не хотіла, щоб Грицько викрив її неправду, адже пістолет був далеко не з гумовими кулями. І дозволу на нього у Тетяни не було, вона взагалі не клопоталася його виникненням. Хоч він, здається, був зовсім новим, навіть ще не втратив запах заводського мастила. Для чого хвилювати хлопця?
— Отож, ти запитував про биндюжника, — нагадала вона. — Я вилізла з вікна, притирила його біля гаража, коли він зосереджено копирсався в замку, стукнула по потилиці шипуватою вориною. А потім — ніякого шахрайства: зв’язала руки, засунула кляп у рот, привела до тями і заставила влягтися в багажник. Вже там зв’язала йому ноги. Затим залізла назад в кімнату і навмисне вчинила грюкіт, щоб відгукати від тебе бандита з ножем.
— Як ти до цього додумалася? Як зважилася на такі вчинки?
— Люблю бойовики дивитись. От і навчилася.
— А для чого ти погодилася купляти ту машину? Де ти візьмеш стільки грошей? Таню, ти мене лякаєш…
— Та хто її куплятиме? Хіба ти не розумієш — він же, справді, може здійснити свої загрози. Треба його нейтралізувати!
— Як ти його нейтралізуєш? Господи, що ти затіяла?!
— Ти вже переконався, що я винахідлива? — запитала Тетяна, Грицько тільки кивнув. — Живи спокійно. Все, котику, інтерв’ю закінчено.
— Таню, — остовпіло промовив Грицько, — я тебе не впізнаю. Коли ти встигла стати такою бідовою?
— Я тебе щиро попереджала, — лунко засміялася Тетяна. — А ти заладив та й заладив про одруження. Тепер не хнич.
4
Давид, чи Дидик, як називала його остання коханка, в якої він був на утриманні, приїхав у Славгород зі своїм другом, який у критичних ситуаціях виконував різні ролі: візника, оборонника, напарника в аферах, сутенера у справах з жінками чи посібника у з’ясуванні стосунків з конкурентами, — на його машині. З цього виходить, що це був не звичайний друг, а друг зацікавлений, який мав зиск від свого приязного ставлення до наймача. Таких давидів у крем'язня було чимало — вони складали коло його клієнтів чи замовників. Узагальнюючи, можна сказати, що дружити — це була його професія, так він заробляв собі гроші на прожиття.
Давидове запрошення поїхати й забрати у колишнього зятя здуру подаровану йому машину сприйняв не як комерційну затію, а як житейське діло. У цьому й справді не було нічого протиприродного: дівчина розлучилася зі своїм чоловіком, то чого він має їздити на машині її брата? Тому просто домовилися про те, що Давид заплатить своєму другу за поїздку, враховуючи бензин, затрачений час, тощо. Ніякого прибутку, чиста дружня послуга.
На доволі пошарпаному «ланосі» друзі-подільники наблизилися до Славгорода приблизно опівночі.
— Зупини, — раптом сказав Давид, ледве вони з’їхали з магістральної траси. — Давай порадимося. Машину треба сховати в непомітному місці, щоб вона не кидалася в очі випадковим людям.
— А чого? — здивувався найманий водій, все ще не вбачаючи в задумі Давида ніякого криміналу.
— Невже ти гадаєш, що мені машину просто так візьмуть і віддадуть? Треба буде жорстко поговорити з мудрієм. А коли так, то для чого нам свідки?
— Та чого ж не віддадуть? Машина насправді-то твоя.
— По-перше, як ти знаєш, нещодавно я втратив гарну кормушку — втекла од мене одна зараза й грошики з собою прихопила.
— Твої? Невже в тебе були власні грошики? — насмішкувато перебив Дидика водій. — Нізащо не повірю!
— Не мої, але я мав право хоча б на частину, як її постійний супутник і помічник. А вона нічого мені не залишила. Як я знайду собі нову покровительку, втративши форму? Настав літній сезон, а в мене жодної достойної тряпчини, жодної модної пари туфель немає.
— Не треба було замишляти проти неї злодійство, — нагадав водій. — Жінки це за версту чують і полохаються. А тоді в них глузду не питай. Ага, так я зрозумів, що ми тут не кращим чином промалюємося. Так?
— Звичайно. Бо, по-друге, мені потрібні гроші, а не машина. І коли вже мій колишній родич їздив на ній чорт знає скільки, то нехай або викупляє її назовсім, або віддає, сплативши експлуатаційну оренду за всі роки. Отак і поставимо перед ним питання.
— Поставимо? — здивувався водій. — Я гадав, що почекаю тебе в машині, подрімаю, а потім, як ти отримаєш свої колеса, рушу собі назад прогулянковим темпом.
— Я сам не справлюся, — буркнув Давид. — Мені може знадобитися твоя допомога.
— Ми так не домовлялися. Вибивати з лохів гроші — це не те, що сидіти за кермом, погодься.
— Скільки ти хочеш?
— Порушення кримінального кодексу коштує грошей.
— Конкретніше! — гарячився Давид. — Нам ще топати ніжками кілометрів п’ять, а діло треба зробити затемна. Не тягни гуму!
— Двадцять відсотків, якщо ти продаси машину, або половину вартості оренди, якщо ти забереш машину й гроші до неї.
Давиду нічого не залишалося, як погодитися.
— Зараз праворуч з’являться розвалини покинутої тваринницької ферми, — почав він розробляти операцію. — Люди з неї дах знесли, дерев’яні частини позабирали на паливо, подекуди розібрали на цеглу стіни, але дещо з них ще залишилося. Довкола все давно заросло високими бур’янами, тому там нікого немає. Отож, там заховаємо машину.
Вимкнувши фари, вони покотили через пустир до залишків ферми. Дорогу їм освітлювали зорі й неповний місяць, що йшов у ріст. У їхньому слабкому й примарному сяйві великі мовчазні бур’яни здавалися завмерлими велетами, навіть вчувалося тихе верещання й зітхання, коли вони потрапляли під колеса автівки. Зрештою, то не були звукові химери — в траві справді щось жило: бігало, втікало від нашестя чи полювало, а відтак живилося чи конало. Інколи між тими живими звуками чулося хрустіння, і тоді робилося моторошно від думки, що то розсипаються чиїсь зотлілі кісточки.
Через розібраний дверний проріз вони загнали машину всередину великого приміщення, захаращеного камінням і чагарником з молодих дерев-самосійок, перевитих зеленою поросллю. Тут було ще темніше й зловісніше, ніж надворі, бо через проріхи в стелі сюди проникало не так вже й багато світла, до того ж у закритому від вітрів приміщенні стояла сирість і пахощі прілі. Виходити з салону не хотілося, не хотілося навіть глушити мотор, бо тоді б посилилося відчуття, що вони знаходяться в могилі, з якої їм вийти не вдасться.
— Як тут ще не придумали смітник зробити? — порушив містичну мару Дидик, зводячи їхні обопільні переживання до сприймань обивательських, банальних і побутових. Хоч у самого піджилки тряслись, але він мусив додавати сміливості своєму супутнику, від якого немало залежало в тій розмові, заради якої вони сюди приїхали.
— Всьому свій час, — хрипко відгукнувся той.
Людський голос наче розірвав непроникну завісу, яка відділяла цей моторошний острівок від навколишнього світу, і їхній страх притух. При тому що початкові плани зазнали корективів, рішення залишити тут машину видалося старанному водієві слушним.
