Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Але Центру видніше, в Центрі розберуться і без нього, й Олег передасть наказ…
Максим розплатився з господарем готелю, завів машину й рушив кривими вуличками міста до річки, за якою височіли порослі лісом схили невисоких гір.
Там був кордон.
МІСТ
ПОВІСТЬ
Дорош виїхав з міста десь пополудні Житомирським шосе. Хотілося самотності — далі від сімейних клопотів і міської метушні. Він любив їхати не кваплячись: тримав на спідометрі кілометрів шістдесят і не звертав уваги на глузливі погляди власників «Запорожців», яким нарешті вдалося обійти «Жигулі».
Позаду лишилося Святошине, прошурхотів під колесами міст через Ірпінь. Почав накрапати дощ, і Дорош увімкнув «двірники». Було самотньо й гарно, під одноманітний шурхіт «двірників» легко думалось. Думки в такі хвилини швидкоплинні, зникають хутко, не затримуючись, паче автомобільна швидкість впливає і на них, пропадають десь за поворотом, як кілометрові стовпчики. Мабуть, такі хвилини нічим не відрізняються одна від одної, та вони сповнені якогось особливого внутрішнього змісту, у цей час заглиблюєшся сам у себе, в свої переживання, і сам собі здаєшся кращим, ніж ти є насправді, й письмо твоє видається не таким уже й поганим, та й взагалі підмальовуєш усе рожевою і блакитною фарбами.
Навіть дощ, який бив у вітрове скло, не псував Дорошеві настрою, навпаки, була в його монотонності своя принада.
Дорош вдивлявся у чорну мокру стрічку шосе, й перед очима оживали рядки його повісті: він бачив усе, що стоїть за ними, бо нічого не вигадував, більше того, часто не вистачало сил, щоб передати те, що знав, що пережив і чого ніколи не забуде. Бо це була розповідь про його молодість, про дні важкі й тривожні, про силу людського духу й смерть, словом — про війну…
Він автоматично крутив баранку, розминаючись із зустрічними машинами, сигналив, а сам давно вже був там, у тридцятирічній минувшині, — мовби знову переживав усе те, що було з ними тоді…
Вони — це п’ятеро з фронтової розвідки, п’ятеро переодягнених у німецькі мундири, можливо, смертників. І Дорошеві чомусь стало страшно, як було страшно й тоді, та, певно, це було неправдою, бо який же може бути страх, коли сидиш у комфортабельній машині і їдеш через мирне село з універмагом і чайною? Цим п’ятьом він і присвятив свою повість і згадував її, ніби перечитував ще і ще раз. На хвилину закрався сумнів: чи впізнають вони один одного й чи зможуть порозумітись — адже він їде на зустріч, призначену тридцять років тому, скільки води спливло… Потім подумав, як сприймуть вони його писанину — колишні хлопці з фронтової розвідки. Але скоро забув про це, згадував, і все…
Попереду, розбризкуючи гусеницями багно, сунула «тридцятьчетвірка». Здавалось, вона пливла по баюристій канаві, яку тільки умовно можна було назвати дорогою, пливла повільно, й жерло гармати весь час погойдувалось, ніби шукало чогось попереду, готове першої-ліпшої миті вивергнути вогонь. Брязкіт гусениць, бризки грязюки з-під них, сморід відпрацьованого пального заспокоювали, немов темрява не приховувала нічого страшного, лише насторожувала своєю загадковістю, як насторожує ніч довкола вогнища: мерехтливе освітлене коло, а за ним — чорне безмежжя…
Дорош потер перенісся, відганяючи полохливі думки, за сталевою спиною «тридцятьчетвірки» він почувався надійно. Подумав, що було б добре, якби вона прикривала їх і падалі, та знав: десь за кілометр, а може, й скоріше, танк з’їде на узбіччя, і далі вони поїдуть самі в темряву й невідомість. І все залежатиме тільки від їхньої витримки, винахідливості й, певно, від збігу обставин.
Лейтенант сидів у кабіні трофейного вантажного «мерседеса». Кілька механіків півдоби чаклували над машиною: перевірили мотор, змастили, перевзули в нову гуму, й тепер вона йшла слідом за танком легко, наче граючись, лише кілька разів на підйомах водієві довелося перемикати швидкість.
Дорош простягнув ноги, переставив автомат праворуч, уткнувши дулом у дверцята, й зиркнув на водія. Знав, що Пашка Дубинський — майстер свого діла: його батько возив колись командарма й привчив сина до автомобіля змалку. Пашка недбало тримав кермо однією рукою й, здавалося, дрімав, погойдуючись у такт руху автомобіля; Дорошеві мимоволі захотілося штовхнути його, привести до тями — адже вони перебували в нейтральній зоні, можливо, німці вже встигли організувати якусь оборону і за хвилину — другу вдарять із протитанкової гармати в лоб їхній «тридцятьчетвірці», різонуть з кулемета по «мерседесу»… Тоді став крапку на так гарно задуманій і підготовленій операції.
Дубинський поклав другу руку на баранку й раптом загальмував — Дороша кинуло вперед, він встиг упертися руками в щиток і побачити, як чорне громаддя танка різко розвернулося праворуч, наче в нього зірвалася гусениця. Почувся удар, скрегіт металу, і якісь маленькі тіні метнулися на узбіччя.
Дорога поклав руку на плече Дубинському, але тому не треба було нічого наказувати. Пашка блискавично оцінив ситуацію й спрямував важкий «мерседес» ліворуч, машина мало не сповзла колесами в кювет, та одразу вирівнялась, рвонула вперед, обійшовши «тридцятьчетвірку», проминула, ледь не зачепивши бортом, грузовик, що стояв на узбіччі, й пірнула в темряву.
— Він їм зараз дасть чосу… — задоволено засміявся Дубинський, озирнувшись, наче й справді міг побачити, як «тридцятьчетвірка» чавить гітлерівців. І додав уже без усмішки: — Танк збив у кювет гармату, мабуть, рештки якоїсь фріцівської батареї.
Дорош, правду кажучи, не встиг помітити, куди врізалась їхня «тридцятьчетвірка», та все ж ствердно кивнув головою і мовив упевнено:
— Від тої гармати лишилася купа брухту…
Грузовик кинуло на вибої, і він мало не зачепив крилом фіру, що раптом виринула з темряви. Хтось біля неї замахав їм руками, лаючись і вимагаючи зупинитися, але Дубинський спрямував грузовик на узбіччя і посунув по самому краю шосе, об’їжджаючи валку німецьких підвід.
Дорош поплескав Дубинського по плечу й наказав:
— Тихіше на поворотах! Зваж: тепер це «свої», і можемо вскочити в халепу…
— Але ж у нас важливий вантаж, і вони нам заважають, — цілком серйозно відповів Дубинський, проте швидкість трохи зменшив.
Дорош висунувся у вікно. Тепер їм треба все добре запам’ятовувати: вранці перший сеанс зв’язку, й цінність інформації прямо пропорційна їхній спостережливості.
Валка повільно сунула розбитою дорогою, солдати підганяли змучених коней, голосно лаялись, підпираючи плечима важкі фіри. Дорош не бачив жодного обличчя, але уявляв собі їх: із запалими очима, змучені й налякані — радянські війська кожної миті можуть наздогнати… Кинути б під три чорти ці важкі фіри й чкурнути якомога далі від смерті, яка дихає за спиною… А вони йдуть, втомлені до краю, чалапаючи по багні. Солдати лають мерзенну погоду, триденний безперервний дощ — він розквасив дорогу й промочив їх до нитки. Щоправда, водночас він і єдиний їхній рятівник: якби тумани не лягли на землю, над дорогами висіли б штурмовики й бомбардувальники, розбризкуючи свинцеву смерть, але хто думає про штурмовики, коли холодно так, що, здається, й сама смерть не страшна…
Дорош відчинив дверцята й зазирнув у кузов. Хлопці сиділи під брезентом — фельдфебель і двоє рядових у німецьких плащах і касках, охорона важливого вантажу, за який персонально відповідає він, обер-лейтенант вермахту Курт Вессель, ще кілька годин тому лейтенант Червоної Армії Микола Дорош.
«Мерседес» уже обійшов напівзагрузлу в багні валку, проминув невеличке село, де розташувалась на короткочасний відпочинок якась батарея, — на ящиках із снарядами, не звертаючи уваги на дощ, просто неба спали зморені німецькі солдати, — й по зовсім уже розбитій дорозі ледь виліз на невисокий пагорб. За ним почався крутий узвіз, що привів до зруйнованого місточка, машини переправлялися вбрід нижче за течією, і вже утворилася чимала пробка — посеред річки буксував грузовик, навантажений снарядами.
