Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

— Значить, ніякого стеження не встановлюватимеш? — ще раз спитав Олексій.

— Будь ласка, не буду.

— Ой, як добре! — вигукнула Маруся. Вона з хвилюванням слухала їх суперечку. — От і домовились.

— Але рапорт я все-таки пошлю, — попередив Олексій. — І напишу, що ти погодився з моїм планом.

— Пиши, зроби ласку…

— Зможеш доставити сьогодні ж? — спитав Олексій в Марусі.

— Я дядька Селемчука пошлю, до ранку встигне! — відповіла дівчина, дивлячись на Олексія так, наче вперше бачила його.

— До речі, Іларіонов, сьогодні вбили вістового з пакетом?

— Вбили.

— А що в пакеті?

— Нічого особливого: повідомлення в штаб фронту, що одержана оперативна карта… Врахуй, Михальов, я мушу знати про всі твої дії!

— Цілком зрозуміло! — сказав Олексій.

Потім вони вже зовсім мирно домовилися про всі дрібниці. Іларіонов став таким, яким був раніше, — говорив солідно й енергійно смоктав люльку. Потім він пішов, а Володя з Олексієм лишились: один — ночувати на Марусиному сіннику, другий — писати рапорт.

ЗУСТРІЧ НА ОСТРОВІ

На пошті були люди. Олексій сів на лаву біля дверей і почав чекати, поки вони підуть. Діна зустріла його збентеженим поглядом і ледве помітно кивнула.

Розхитані двері раз у раз грюкали, впускаючи і випускаючи відвідувачів. Вибравши момент, коли на пошті лишилися тільки вихрястий підліток у гімназичній сорочці і жінка, під диктовку якої він щось писав, Діна покашляла, привертаючи увагу Олексія, і олівцем вказала через своє плече на вхід у сусідню кімнату.

Він пройшов туди через відкидні дверці поштової стойки.

У кімнаті з заґратованими вікнами, шафами та безліччю квадратних відділень для листів і чавунним штампом на столі сидів чоловік — сивий старик, з довгим, небритим обличчям, порізаним вертикальними зморшками. Він похмуро покосився на Олексія поверх окулярів у металевій оправі.

— Тату, — сказала Діна, входячи вслід за Олексієм, — посидь за мене в залі.

Ні слова не кажучи, старий обійшов Олексія, немов боявся обпектись, і попрямував до дверей.

Діна причинила двері і притулилась до них спиною.

— Ну, що скажете?

— Ось… прийшов.

— Ви думали над нашою вчорашньою розмовою?

— Думав.

— І як?

— Я вже вирішив, Діно…

— Ви впевнені?

— В мене іншого шляху нема! — тихо промовив Олексій. Всі ці слова він приготував заздалегідь.

Відштовхнувшись од дверей, Діна зробила кілька кроків до нього.

— Ви розумієте, як це серйозно?

— Я все обміркував…

— Дуже рада, коли так, — сказала вона, дивлячись на нього з недовір'ям, якого вчора не було. — Я розповіла про вас… моїм друзям. І мушу признатись, вони обвинуватили мене в легковажності.

Олексій нахмурився. Неприємний холодок — передчуття невдачі — підступив до горла.

— Але мені все-таки вдалось їх умовити, — говорила Діна. — Вони погодилися зустрітися з вами.

— Звісно, — промовив Олексій, — я нічим не можу довести, що я… що мені можна довіряти… але вони самі побачать…

Діна підійшла впритул, поклала долоню на верхню кишеню його френча.

— Я вам вірю, Альошо! Я знаю, я відчуваю, що ви наш! Ми їм разом доведемо — правда? — і, здавалося, сама себе переконавши таким чином, повеселішала, пожвавішала і заговорила швидко, півголосом, оглядаючись на вікна. — Ввечері прийдете до мене годині о дев'ятій, як вчора; я вас відведу… До речі, ви не можете дістати човен?

— Човен?

— Хоча, де вам узяти?

— А надовго?

— Години на дві.

— Можливо й зможу, — сказав Олексій. Він згадав про Марусиного дядька Селемчука. — Я з одним рибалкою познайомився. Попрошу в нього, може, дасть.

— Попросіть. Не дістанете — приходьте так, я сама щось роздобуду, а дістанете, тим краще. Свиснете мені тихенько, я вийду. Коли все буде гаразд, я засвічу лампу в малій кімнаті, а завіски закрию. Якщо лампа горітиме, а завіски будуть розкриті — тоді почекайте. І будьте обережні, Альошо, дивіться, щоб за вами хтось не ув'язався.

— Ясно!

Через півгодини Олексій разом з Марусею побували в дядька Селемчука. Той ще не повернувся з Херсона, але його дружина, сухенька діловита бабуся, яку Маруся звала тіткою Любою, сама відвела їх на берег, де стояв похилений курінь і на кілках висіли рибальські сіті. В дядька Селемчука було два човни. На одному, кращому, з парусом, він поїхав сам, другий був зачалений в мілкому і вузькому затоні — плоскодонний, трохи більший за душогубку. Цей човник тітка Люба дозволила взяти. Його вивели з затону і сховали в комишах.

Потім, зайшовши до Марусі, Олексій поговорив з Храмзовим, який з учорашнього вечора розкошував на її сіннику, і пішов до штабу виконувати до кінця дня обов'язки писаря.

… Олексій виїхав, коли зовсім стемніло. Ніч була ясна, вітрець здув туман з ріки; вода рябіла і від місячного світла здавалася студеною.

Олексій спустився за течією до самої пароплавної пристані, в темряві не помітивши саду Федосових. Довелося повертатися. Він повів човен уздовж берега і незабаром побачив купальню. Вона ледве сіріла в темряві, зливаючись з якимись кущами. За нею, на березі, досить високому звідси, мерехтів крізь дерева голубуватий вогник — вікно в кімнаті Діни.

Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.

В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.

На завіски лягла тінь.

— Чую! Світло погасло.

За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.

— Це ви, Альошо?

— Я.

— Човен не дістали?

— Дістав. Там, біля купальні…

— Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! — вона стиснула його руку біля кисті. — Ходімо скоріше: нас уже чекають.

Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.

— Тепер куди?

— За течією. Я покажу…

Зарипіли кочети.

— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.

Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.

… Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.

— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна. — Ближче до берега…

Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.

— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.

Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів. Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.

Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:

— Тепер до острова!

Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.

Діна вистрибнула перша.

— Приїхали! — полегшено зітхнула вона.

Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.

Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло…