Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Стало відомо, що, приїхавши в Херсон, Володя закохався в діловода опервідділу Соню Агінську, моторну дівицю, яка приймала залицяння багатьох його товаришів. Та незабаром Володя віднадив усіх її залицяльників, а найнахабнішого — Шурку Коробкова, зазнайку і серцеїда, який зробив непристойне зауваження на адресу Соні, — так притиснув у гуртожитку, що назавжди відбив у нього бажання говорити про свої любовні перемоги.
Такий був Володя Храмзов. І хоч його приїзд означав, що Величко сумнівається в здатності Олексія самостійно справитися з дорученим йому завданням, усе ж хлопець був задоволений: Володя не підведе, на такого можна покластися.
От про Іларіонова цього не можна було сказати.
Чоловік він був показний, блідий, з хвацьким кучерявим чубом жовтуватого кольору, палкими маленькими очима, посадженими глибоко і якось вгору, від чого завжди здавалось, що дивиться він спідлоба. Висловлюватись Іларіонов любив учено, пишними, багатослівними фразами, мав маузер з срібною насічкою і навіть під час операції не випускав з рота прямої люльки з золотим обідком. Людина, безперечно, смілива, але різка і самовпевнена. Іларіонов вносив у роботу непотрібну нервозність, був схильний до скороспілих і не завжди виправданих рішень. У роботі він любив розмах, шум, широку гласність кожної проведеної операції. «Щоб знали, — говорив він, — не дрімає ЧК!..» Декому з товаришів це подобалось. Але Олексій чомусь не довіряв начальникові групи, і не тому, що мав сумнів відносно його чесності, а швидше через власну природжену стриманість. Іларіонов теж недолюблював Олексія: як і всі люди такого характеру, він тонко відчував ставлення до нього оточуючих.
Не без єхидства повідомивши, що за вказівкою Величка Володя Храмзов повинен допомогти Олексієві своєю перевіреною на серйозних справах досвідченістю, Іларіонов зажадав звіту: чим Олексій займався три дні?
— Дещо зробив, — ухильно відповів Олексій. Поки що обстановка була не зовсім ясна, і тому він не хотів розповідати Іларіонову історію з Діною.
— Дещо — мало! — заявив Іларіонов і постукав чубуком люльки по столу. — Мені потрібно не «дещо», а шпигунський центр! Три дні сидимо тут, досить байдики бити! Ось яку я задумав комбінацію. Біля церкви живе колишній учитель місцевої гімназії Дугін, есер. Коли мене не зраджує професіональне чуття, а я не пам'ятаю випадку, щоб воно мене зрадило, цей тип з кимось зв'язаний. Тебе тут ніхто не знає. Влаштуємо до нього на квартиру. Будеш стежити і тримати мене в курсі справи, що відбувається в його домі.
— І все? — спитав Олексій.
— Поки все.
— А Володя? Його теж на квартиру? Він же допомагати мені повинен.
— Для Храмзова тимчасово знайдеться інше діло. Надалі, коли тобі вдасться щось виявити у Дугіна, діятимете разом.
— Тобі Величко говорив, що у нас не такий план? — . з неприхованим роздратуванням спитав Олексій.
— Це з приводу якоїсь баби, коханки того сигнальника? Говорив! — Іларіонов зітхнув, показуючи цим, що йому нудно пояснювати відомі речі. — Михальов, не будь дитиною! Відучись по-учнівському додержуватися того, що тобі звеліли старші. Величко вказав на одну з багатьох можливостей оперативного підходу до завдання, приблизну, якщо так можна висловитись, оп-ти-мальну, гм… можливість. Але він не знав місцевої ситуації. А я знаю. І я кажу: розшуки тієї дівиці заберуть дорогоцінний час, а користі не принесуть. Доведеться тобі працювати в одному напрямку з нами.
— Доведеться… — Олексій, хмурячись, дістав кисет, потримав його в руках і, не закуривши, поклав знову в кишеню. — А коли я тобі скажу, що вже знайшов ту «дівицю» і що годину тому мене завербували в шпигуни?
— Тебе?
— Так, саме мене.
Маруся загриміла чавунцем, який ставила в піч, і вода, шиплячи, плеснула на вугілля. Храмзов відкрив рота. Іларіонов пильно глянув на Олексія: чи не бреше? — і, переконавшись, що не бреше, уривчасто наказав:
— Розповідай!
Олексій розповів усе, починаючи з зустрічі з Вандою та її чоловіком і кінчаючи побаченням з Діною в неї на квартирі.
Іларіонов схопився. Почав швидко ходити від стіни до стіни, волочачи за собою кучеряві хмарки диму. На щоках його заграли жовна.
— Так! — сказав він, зупиняючись посеред хати. — За Федосовою негайно встановити стеження. Перехопимо тих, хто до неї прийде. Завтра, замість тебе, я сам піду до неї з людьми. Щождо родичів сигнальника, то їх візьмемо цієї ночі!
Тепер схопився Олексій.
— Ти розумієш, що говориш? — мало не закричав він. — Угробити все хочеш? Та ні… Слухай, Іларіонов. операція тільки починається! Якщо ти мені не перешкоджатимеш, я за три-чотири дні дам тобі повний список всього підпілля!
— Чотири дні! — Іларіонов кинувся до стола. — Завтра! Вже завтра ввечері знатиму. Дівка всіх видасть!
— Не видасть! Не зразу в усякому разі!
— Видасть!
— А я кажу — ні! Поки ти будеш її допитувати, вони всі повтікають!
— Погано ти мене знаєш! — Іларіонов вихопив люльку з рота, мундштуком ткнув себе в груди. — За один вечір усіх переловлю. Жодна гадина не втече! Словом, чого розмазувати: сказано — і кінець!
Від усвідомлення зробленої помилки Олексій ладен був відкусити собі язика. І не хотів же говорити, так ні — бовкнув! Цей Іларіонов умить все погубить…
Начальник опергрупи вже надівав кавалерійського кашкета з підтягнутим назад верхом і коротким круглим козирком.
— Зажди, Іларіонов, послухай, як я хочу…
— Не треба. Все ясно!.. Збирайся, покажеш будинок них… Соловйових, чи як їх?
— Солових? А їх за що?
Про це, очевидно, Іларіонов не думав. Він промовив це так упевнено:
— Як, за що? — Але відразу ж, не даючи збити себе і пантелику, закричав: — Не розумієш? Контру на волі лишати?!
— Гаразд, начальнику, — сказав Олексій, — роби, як хочеш… Тільки я з тобою не піду, а зараз сяду і напишу рапорт Брокману, і Маруся доставить його в Херсон ще до ранку. Опишу становище і свій план, який ти навіть слухати не бажаєш, хлопці підтвердять! А там шуруй на цілковиту свою відповідальність!
Погроза залучити як суддю голову ЧК вплинула на Іларіонова. До того ж Володя, який мовчав протягом усієї розмови, миролюбно пробасив:
— Чого ти гарячкуєш! Дай людині сказати.
Іларіонов зірвав кашкета, з серцем хляпнув об стіл, сів на лаву. З хвилину дивився в куток — худий кадик стрибав у нього на шиї — потім заговорив несподівано спокійним голосом:
— Попрацюєш тут! Теж мені оперативники, по смерть з вами ходити! Послухаємо, що ти надумав!..
— Ніяких арештів і ніяких стежень поки не влаштовувати, — сказав Олексій.
Кадик на шиї стрибнув сильніше, але Іларіонов стримався.
— Я ввійду в організацію, — говорив Олексій, — заслужу довір'я. Багато часу це не займе: вони й самі, напевне, квапляться. Мене, звичайно, випробовуватимуть, як — не знаю, але тут уже разом щось придумаємо. Якщо вийде, візьмемо всю зграю разом та ще й довідаємося про їх зв'язки. Арештувати Федосову завжди встигнемо. Що б там не було, я й без допиту дізнаюсь, хто на них працює.
— Базікання, — гарячкував Іларіонов. — З такими варіантами ще тиждень прововтузимося! А коли шльопнуть тебе?
— Ти про мене турбуєшся?
— Що, коли тебе знищать до того, як ми одержимо відомості?
— Тоді роби по-своєму. А зараз треба скористатися з нагоди — іншої такої не буде. Я вважаю так: хай Храмзов стежить за мною. Не за Федосовою, а за мною, розумієш? Він зуміє непомітно.
— Для охорони, чи що? — презирливо підіймаючи брову, спитав Іларіонов.
— Щоб бути в курсі і допомогти, якщо виникне така потреба, — сказав Олексій.
Іларіонов кинув руки на коліна, хотів заперечити, але його перебив Храмзов.
— Михальов діло пропонує, — сказав він неголосно. — Краще все одно не придумаєш.
Зрозумівши, що співвідношення сил не на його користь, Іларіонов змінив тактику.
— Диваки ви, люди! — сказав він. — Наче я гірше хочу… Будь ласка. План Михальова, за розвідувальною термінологією, гм… називається «подвійною грою». В мене своя точка зору на методи розвідки, але я не наполягаю, будь ласка. Все це можна було б перевірити швидше, але… — Іларіонов підняв плечі і зробив рукою жест, який означав: було б з ким.
