Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
— Лодзенів шпигун! — рубонув долонею повітря Щупак. — Вони випередили нас, і тепер лишається єдиний вихід: ти мусиш побалакати із своїм хлопчиком. Запропонуй йому частку.
— Так, — погодилася Луцька, — і я спробую зараз… — зиркнула на годинник. — Сьогодні неділя, і якщо Максим не поїхав кудись…
— Зателефонуй.
Рутковський, почувши схвильований Стефин голос, одразу запропонував:
— Приїжджай до мене.
Міг не дуже хвилюватися: список бандерівських резидентів уже лежав у тайнику, і Олег мав забрати його нинішнього вечора.
Зустрівшись з Максимом, Стефанія вирішила не церемонитися.
— Ти був учора ввечері на квартирі Лакути? — запитала вона прямо.
Рутковський трохи розгубився. Звідки в Луцької така інформація, і що це може означати?
— Починаєш стежити за мною? — жартівливо запитав він, щоб мати хоч кілька секунд фори. Виходить, Стефанія знає про вчорашній обшук помешкання Лакути. Вона була там сьогодні й не знайшла список.
Але звідки їй відомо про вчорашній візит? Важко відповісти на це, однак заперечувати, мабуть, не слід: все можна звалити на Лодзена.
— Я не жартую, й мені треба знати, був ти у Лакути чи ні? — повторила Стефанія.
— Припустімо, був. — Максим узяв дівчину за руку, але вона відсмикнула її. — Ти не хвилюйся, Стефо, сідай. Взагалі я не маю права відповідати на твої запитання, бо відвідини квартири Лакути — службова таємниця. Але тобі признаюсь: був.
— Що ви шукали там?
— Ось на це запитання…
— Я допоможу тобі: аркуш із списком?
— Ну, якщо ти так поінформована…
— Ти підслухав мою розмову із Щупаком, і я тобі цього не пробачу!
— Я не маю права обговорювати з тобою цю проблему й дуже прошу…
— Ви знайшли список?
— По-моєму, ні.
— Не бреши.
— Мені неприємно вести розмову в такому тоні.
— Думаєш, мені приємно?
— То припинімо.
— Мені потрібен список.
— Стефо, я не розумію…
— Усе ти розумієш. Відповідай, ви знайшли список?
— Не знаю.
— Отже, знайшли. Де він?
— Ти ставиш мене в незручне становище.
— У Лодзена?
— Припустімо.
— Ти бачив його?
— Якщо навіть бачив, яке це має значення?
— От що, Максиме, — сказала Луцька загрозливо, — я не хотіла цього робити, але мушу. У тебе коротка пам’ять, ти забув невеличку подорож за місто на «мерседесі».
— Чого ж, я все добре пам’ятаю. І дякую за організацію приємної прогулянки.
— Вона може повторитися. Тільки тоді все обійшлося легко!..
— Погрожуєш?
— Нагадую.
— А я вважав тебе інакшою…
— Максиме, невже ти такий дурний? Нам, розумієш, нам з тобою потрібен той список!
— Якби ти сказала мені раніше…
— Ти знаєш, чого він вартий?
— Полковник Лодзен не ділиться з підлеглими своїми таємницями. — Максимові хотілося, щоб Луцька впевнилася: все пішло не від нього, а від Лодзена.
Мабуть, Стефанія трохи засумнівалася, бо сказала схвильовано:
— За той список заплатять стільки, що нам вистачить до кінця життя.
— Невже він стільки коштує? — удавано здивувався Рутковський.
Луцька уважно подивилася на Максима: може, й справді він не чув їхньої розмови із Щупаком і Лодзен з інших джерел дізнався про список Лакути?
А якщо Лебідь поінформував ЦРУ? Певно, ні, бо хто ж сам відмовиться від грошей? А Лебідь не міг не знати: якщо американська розвідка вийде на коштовності, вважай, що прилипло до рук, і до яких рук — не вирвеш!
Стефанія вирішила не критися перед Рутковським: коли він підслухав їхню розмову, все одно знає про коштовності, коли ні — може запалитися перспективою збагачення й дістати копію списку.
— Ви передали Лодзенові список людей, у яких зберігаються коштовності наших куренів, — сказала, пильно дивлячись на Рутковського.
— Невже?
— А якщо ти зможеш дістати копію, ми випередимо полковника.
Максим махнув рукою.
— Як же я її дістану? У Лодзена такий сейф і охорона… Все одно, що пограбувати банк.
— Ти мусиш це зробити.
— Я ж не божевільний.
— Граєш з вогнем.
— Знову погрожуєш?
— Ти не знаєш Щупака. Чув, як його називають? Кульгавий Диявол!
— Ну й що?
— Вважай, що ти сам собі підписав смертний вирок.
— І ти з ним згодна?
Луцька підвелася нервово.
— Від мене залежить мало.
— Але ж наші стосунки…
— Так, наші стосунки! — Луцька ступила крок до Максима, підвела на нього сині очі, і в Рутковського на якусь невловиму мить майнула думка, що вся ця розмова примарилася йому.
Але як вона сказала тоді Щупакові: «Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама…»
А зараз тільки прикривається Щупаковим іменем.
— Ти вважаєш мене винним? — запитав Максим.
— Розберемося…
Стефанія пішла не озираючись, не озирнулась і в дверях, хоч Максим хотів цього: сподівався прочитати в її очах присуд собі. А втім, не тішив себе надіями: від Кульгавого Диявола годі чекати добра.
Рутковський зайшов до полковника. Лодзен вислухав його ввічливо й серйозно, і Максим подумав, що, певно, його місія увінчалась успіхом і полковник закличе бандерівців до порядку, проте Лодзен, привітно усміхнувшися, сказав:
— Усе це дурниці. — Він помахав рукою й додав більш категорично: — Пусті погрози, не звертайте уваги.
— Ви ж знаєте їхню службу безпеки й Щупака, — не здався Максим. — І в мене вже є сумний досвід…
— Що було, те загуло, — недбало мовив Лодзен. — Я б на вашому місці не був таким помисливим.
— Вони готові на все, аби тільки мати список резидентів.
— Ні, — заперечив полковник, — Щупак — розумна людина й мусить збагнути: якщо список у наших руках, його карту бито. Тож не хвилюйтеся й працюйте спокійно. Щупак не насмілиться піти проти нас.
Розмова не задовольнила Рутковського. Звичайно, Щупак не насмілиться на відкритий бунт проти розвідки, Лодзен у такому випадку швидко скрутить йому в’язи. Але ж він, Максим Рутковський, лише працівник РС, Щупак це знає, а запевнення Лодзена розпливчасті й непереконливі.
Помізкувавши трохи над ситуацією, Максим вирішив, що має насамперед порадитися з Олегом і подумати про свою безпеку. Для цього він мусив мати розв’язані руки, суворий регламент роботи на РС сковував його. Перше, що він зробив, це пішов до Кочмара й попросив тижневу відпустку.
— Навіщо вам, пане Максиме? — щиро здивувався той. — Через місяць ви йдете в оплачувану…
Рутковський догадувався, що Кочмареві відомо про його зустрічі з Лодзеном. Пан Роман останнім часом ставився до нього, як до рівного, й навіть пригостив колись у буфеті чаркою — жест, зовсім не притаманний шефові. Тому Максим і відбувся туманним поясненням: мовляв, має деякі справи особистого характеру, він говорив уже з полковником, і той порадив звернутися безпосередньо до пана Романа. З іншим Кочмар і не розмовляв би, одразу вигнав би з кабінету, але псувати стосунки з Рутковським не хотів і дозволив йому відпустку.
Максим подзвонив з телефонної будки Олегові, умовився про зустріч і поїхав за місто. На сімдесят другому кілометрі звернув з шосе, тут починався сосняк, грибне місце.
Рутковський сів на килимку, щоб не прогавити Олега. Лісовим путівцем, поблизу якого він зупинився, за весь час проїхали два чи три автомобілі; вони з Олегом обрали місце пустельне, де їх ніхто не міг побачити.
Десь неподалік хтось палив вогнище — в лісі пахло димом. Рутковський чомусь згадав, як розкладали вони вогнища, коли ходили по гриби десь за Броварами чи Конча-Заспою, смажили шашлики, пили пиво. Певно, ліси під Києвом густіші і не такі витолочені, як тут, дихається там вільніше, а дим від вогнищ не такий задушливий. Поворушився, справді чомусь стало важко дихати, наче дим заповнив усе навкруги — ядучий і гіркий.
Білий «пежо» запізнився всього на кілька хвилин. Проїхав не зупиняючись і звернув до молодого лісу, Максим почекав ще п’ять хвилин і, впевнившись, що за Олеговою машиною ніхто не стежить, двічі коротко натиснув на клаксон. Олег не поспішав, Рутковський уже збирався був повторити сигнал, коли почув шарудіння в посадці ліворуч, зовсім не там, звідки чекав Олега.
