Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗

— Я потурбував тебе, Стефо, тільки тому, що приїхав сюди у справі невідкладній. — Це голос Щупака.

— Звичайно, пане Модесте, — відповіла Стефанія, — я зрозуміла це відразу й запросила вас сюди, бо в моїй квартирі можна говорити вільно. Ми з вами в різних організаціях, і в нас на Цеппелінштрасе…

— Так, у вас там мікрофон на мікрофоні, а наша розмова цілком конфіденціальна. Ти працюєш у Стецька, він ворогує з Лебедем, але це нам не завадить. Тільки я сподіваюсь…

— Ви могли б про це й не говорити.

— Я впевнений в тобі, Стефо, однак специфіка нашої роботи вимагає такої суворої конспірації, що зайве нагадування ніколи по зашкодить.

— Чолові діячі національного руху вже мали не одну нагоду перевірити мене на ділі!

«Ого, — подумав Рутковський, — виходить, Стефа співробітничає з секретними оунівськими службами й користується там довір’ям. А втім, що тут дивного? Бачив же я її з Богданом, і перевірка зашморгом — таки її рук діло».

Щупак заперечив:

— У нас нема претензій до тебе, Стефо, і мій приїзд сюди — найкращий доказ цього.

— Можете розраховувати на мене, пане Модесте.

— Не чекав іншої відповіді.

— То я слухаю вас.

— Звичайно, ти розумієш, що ОУН і служба безпеки завжди мали довірених людей…

— Агентуру?

— Були у пас найсекретніші агенти, і список цих агентів в одному примірнику зберігався у самого Лебедя. Були й списки відданих нам людей, інформаторів, співчуваючих…

— Стривайте, пане Модесте, чи не пов’язаний ваш приїзд сюди із вбивством Лакути і його контактами з полковником Лодзеном? — запитала Стефа.

— Я завжди знав, що розуму тобі не позичати. Він щось продав американцям?

— Продав, і ми довідалися про це через своїх людей у розвідці.

— Що?

— Не поспішай, Стефо. Один із списків наших інформаторів пропав. Він зник у перші повоєнні роки. Зберігався в родича пана Зіновія, його дядька Івана Лакути. Радянська служба безпеки вистежила його, пан Іван загинув, відстрілюючись, на якомусь хуторі, і вважалося, що списки спалив сам Іван Лакута. І раптом через стільки років вони потрапляють до Лодзена. А півроку тому помер брат Івана Лакути, батько пана Зіновія…

— Отже, — розпачливо вигукнула Луцька, — списки були у батька Зіновія Лакути, і він, розбираючи батькові папери, знайшов їх.

— Думаю, це сталося саме так.

— І продав Лодзенові?

— На свою голову.

— Ви не вийшли на слід Богдана і Йосипа?

— Ще ні, але далеко вони не втечуть.

— Шкури!

— Справа не в них.

— У списках? Але ж я зрозуміла, що вони в американців. У надійних руках, і ви все одно передали б їх розвідці.

— Так то воно так, але є одна невеличка деталь, — заперечив Щупак. — Панові Лебедю відомо, що до Лакутиних списків був підколотий що один дуже важливий аркуш. Сім прізвищ, семеро наших довірених людей, відомих тільки Іванові Лакуті, і у чотирьох з них зберігаються коштовності розформованих куренів.

— Кажіть уже правду, пане Модесте! Розбитих і знищених… Яке це тепер має значення?

— Має, і дуже велике. Американці мусять повірити, що ми зовсім не розбиті й знищені, а тільки тимчасово пішли в підпілля. Збагнула?

— Наче вони нічого не розуміють…

— Розвідка все розуміє, а політикам очі замилити не завадить. Однак повернемось до списків. Цих сім прізвищ Лакута не передав Лодзенові.

— Він вів переговори з Лодзеном через…

— Я знаю, через кого, і якщо тобі важко…

— Чому важко? Через Максима Рутковського. Він працює у них на радіостанції, і ми зустрічаємось.

— Що це за один?

— Моя інформація може бути не зовсім об’єктивною, — завагалася Луцька.

— Я вірю в твій розум.

— Богдан із Йосипом перевіряли його.

— І він витримав перевірку?

— Ви ж знаєте Богдана.

— Так, аргументи вагомі. Але додатковий список міг прилипнути до його рук.

— Звідки Рутковський міг знати, про кого йдеться?

— І дурному ясно: окремий список…

— Логіка в цьому є, — ствердила Стефанія. — Однак для чого Рутковському списки, якщо він не працює на якусь розвідку?

— Може, розраховував продати? Тому ж Лодзенові?

— Звідки він міг знати про коштовності?

— Про це не знав ніхто, крім Лебедя та Івана Лакути. Пан Зіновій міг подумати, що це список резидентів, і притримати його. Через деякий час, певно, сподівався продати полковникові за значно більшу суму.

— А скільки там?.. Ну… коштовностей?

— Там, Стефо, шалені гроші. Якщо збереглися… Припустимо, частину з них хлопці витратили, не без того, проте мало щось і лишитися. Якщо знайдемо списки, поділимося…

— Це гроші нашої організації. ЗЧ ОУН… [3] мені б не хотілося…

Щупак відповів жорстко:

— Забудьмо зараз про організації. Коли пахне грішми, не до них. Багато маєш із Стецька? Коли б він дбав не про себе, а про організацію… Одне слово, про коштовності ніхто не повинен знати: пан Лебідь, я і ти, більше ніхто. Треба знайти список, оце найголовніше.

— Гадаєте, він у пані Мирослави?

— Ти добре знаєш її і повинна залагодити цю справу.

— Як?

— Скажеш, що наша організація мусить ознайомитися з паперами пана Зіновія.

— А якщо вона не схоче показати?

— Покаже, бо інакше… Їй відомо, що ми робимо з неслухами. Завтра підеш до неї.

— Завтра неділя, й ми…

— Пані Мирослава у від’їзді й повертається завтра. А якби треба було б, то ти пішла б і сьогодні.

— Завтра, то й завтра.

— І ні слова Рутковському. Чомусь не подобається він мені. Та може статися…

— Що?

— Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся.

— Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама.

— Домовились. Я мушу йти, таксі чекає на мене.

Максим вислизнув з передпокою, обережно, щоб не клацнув замок, причинив двері, швидко збіг сходами. Підняв капот своєї машини, вдав, що копирсається в моторі.

Через дві—три хвилини з будинку вийшов Щупак. Сів у таксі, яке чекало на нього, й поїхав. Мало не відразу з’явилася Луцька. Максим помахав їй замащеною рукою.

— Не було контакту, — поскаржився він, — ледве знайшов пошкодження. Дай ключі, треба помити руки.

Годинник лежав серед Стефиної біжутерії, Рутковський сховав його й акуратно вимив руки. Поклав до шкатулки запасний ключ, спустився на вулицю; Стефа сиділа за кермом і явно нетерпеливилася: адже мали ще заїхати по вудки.

— Що цей старий шкарбан хотів від тебе? — ліниво поцікавився Максим.

— Пусте. Міг почекати й до понеділка. Звичайна канцелярська бюрократія, — відповіла ухильно.

— Чим старіша людина, тим більшої ваги надає своїм маленьким справам.

— Угу… — підтвердила Луцька. — Нема чого робити, тільки час забирають.

Вони приїхали на своє місце біля струмка опівдні. Стефа заходилася розкладати вогнище, а Максим, прихопивши вудки, подався рибалити.

Відійшов за кілометр, приготував вудки, але не закинув, сів під деревом, обіпершись об шерехатий стовбур. Сидів і пригадував розмову Луцької із Щупаком.

Думав, як заволодіти ще й цим Лакутиним списком. Певно, доведеться звертатися до Лодзена. Так, йому самому до списка не дотягнутися. Лодзен — єдиний варіант.

Вирішивши це, Рутковський закинув вудку й мало не одразу витягнув велику форель. Клювало добре, й за годину Максим спіймав близько десятка сріблястих рибин.

Стефанія, побачивши вилов, заплескала в долоні. Вона швидко почистила рибу й почала смажити, а Рутковський простягнувся на килимку, стежив за вправними Стефиними рухами й згадував почуту розмову.

Що сказав Щупак?

Здається, так: «Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся?»

Це про нього, Максима Рутковського, і тільки дурневі незрозуміло, про що йдеться…

А як відповіла Стефанія?

«Усе, що стосується Максима, я вирішуватиму сама».

Тобто Луцька фактично погоджується із Модестом Щупаком і тільки обумовлює свою позицію.