«Чорна зоря» - Вахек Еміл (читать книги полные .TXT) 📗

Клубічко відчував, що ось-ось торкнеться таємниці.

— Звучало це романтично, — вів далі Мюллер, — але було цілком можливе. Сталося це в самому кінці війни, здається, сьомого травня сорок п'ятого року. В Жегушицькому замку давно стояли німці. Туди з розбомблених міст звозили вагітних жінок. Салач там був тоді управителем. П'ятого травня, розказував він, приїхало кілька великих вантажних машин, забрали майбутніх матерів і кудись повезли. Відразу ж другого дня до замку прибула велика автоколона СС. Десь опівночі на мотоциклі примчав зв'язковий і звелів Салачу покликати офіцера. Про що вони говорили — невідомо, але того ж дня Салач почув, що повстали сусідні села, в лісах скрізь партизани, наші й радянські, влаштовують на шосе завали — хочуть ту автоколону перехопити. Коли зв'язковий поїхав, офіцер гукнув Салача й звелів йому показати підвали, а потім вигнав геть. Тільки-но розвиднілося — примчав ще один мотоцикліст, і невдовзі офіцер наказав сурмити тривогу. Здавалося, можна було вільно зітхнути, та Салача привели до офіцера, і той наказав: «Ви поїдете з нами». Салач злякався: чи не збираються німці дорогою вбити його, підозрюючи, ніби він знає, що офіцер робив у підвалах? Його справді посадили в машину й приставили до нього головоріза з СС. Салач потерпав. Німець кожної хвилини міг вистрелити йому в потилицю. Та в першому ж лісі нацисти наткнулися на завал; коли вони вискочили з машини, щоб його розчистити, наші почали стріляти. Есесівець, котрий сидів за Салачем, дістав кулю відразу. Офіцера теж вбили. Постріляли, мабуть, усіх з тієї колони. Салач заліз у машину й так урятувався. Коли стихло, вернувся до замку, але спокою не давала думка, чому нацисти хотіли його позбутися і чому офіцер звелів, щоб він показав їм підвали. Салач почав нишпорити в підвалах і в одному побачив свіжу землю. Вигріб шкатулку. Думав — у ній скарб, коштовності, яких нацисти нагарбали, але, на свій подив, знайшов лишень олов'яну скриньку з написом німецькою мовою: «Чорна зоря», а в скриньці зо двадцять аркушиків незрозумілого, видимо, закодованого тексту. Переважно складався він з низки формул, яких Салач не міг збагнути.

— Чи не здається вам, що він повинен був це віддати властям? — спитав Клубічко.

Мюллер здвигнув плечима:

— А де тоді були власті? Так він мені відповів, коли я йому сказав те саме. Адже вся державна машина розпалась, і тільки подекуди вигулькували люди, котрі мали добрі наміри, та знань і досвіду їм не вистачало. Це була основна причина, чому він не віддав скриньку властям. Вирішив чекати слушного часу, переписав собі все, а оригінал заховав.

— Не сказав куди?

— Мені сказав. Налаштувавшись покинути Жегушиці, викопав уночі в парку статую Артеміди і під нею сховав шкатулку. Але то була не остання її криївка. Дізнавшись, що в Жегушицях хтось чогось дуже дошукується, Салач таємно викопав і сховав її в іншому місці. А де — не сказав нікому, лишень своїй дружині, коли цього року зустрівся з нею на зелені свята. Принаймні мені сказав, що признається тільки їй.

Клубічко довго думав про ці загадки, а Мюллер тим часом вів переговори з замовником. Дещо було зрозуміло. Нацистський офіцер кудись віз важливий документ. Та, зрозумівши в Жегушицях, що може не провезти його розбурханою країною, сховав у підвалі замку, гадаючи або самому повернутися, коли все втихомириться, або когось послати. Документ сховав, а сам невдовзі наклав головою. Та, певне, когось у Німеччині дуже цікавили ті папери, він багато років дошукувався і нарешті дізнався, де вони. Довірені люди почали нишпорити. Впевнились у причетності Салача (це сталося в останні місяці), а він, одчувши це, довірив таємницю Ліді.

Мюллер скінчив переговори із замовником і повернувся до Клубічка.

— А ви знаєте чи бодай здогадуєтесь, що то за «Чорна зоря»?

Мюллер стенув плечима:

— Мені відомо тільки те, що Салач ту копію пильно вивчав. Бачте, у Загребі в них був дешифрувальний відділ, і Салач мав про це деяке уявлення. З його натяків я зрозумів, що шифри він все-таки розгадав, але користі від них не було ніякої — вони містили поняття, яких він не тямив. Пощастило зрозуміти лише деякі слова — приміром, ракета, пальне, а от формул осягнути не зміг!.. Проте знав, що в його руках — цінні документи… Що було далі — то це вже суцільна психологія. Як я вам уже казав, Салач вирішив довіритися своїй дружині. Я про неї не знаю нічого, та він кілька разів прохопився, що вона скупа, навіть скнара. Про це зрештою свідчить хоча б те, що він так бідував, коли їй напевне було до снаги йому допомогти. Бідолаха один час терпів таку скруту, що мусив продати свою бібліотеку. А бібліотека ця була неабияка, містила, либонь, усю античну літературу в чеських перекладах. Наскільки мені відомо, він залишив тільки одну-однісіньку книжку. Та й ту зрештою подарував колишній дружині, як востаннє зустрілися в Жегушицях.

Клубічко згадав, що Ліда справді привезла з Жегушиць якусь книжку античної поезії, котрою дуже захоплювалась і часто з неї читала вірші. Чи не була це та книжка, з якої Ліда списала «роль» і везла до Брно? Він вибачився перед паном Мюллером і поїхав на пошту, звідки телефонував Костові, щоб переглянув у бібліотеці Салачової античну літературу й передав до празької криміналки всі позначені місця в незнайомій книжці, починаючи від слів: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…» — і кінчаючи: «мій» з голоду пада». Зв'язався з криміналкою і звелів, щоб передали Костову відповідь, а сюди прислали оперативну групу. Відтак повернувся до пана Мюллера. Чоловік із турновського відділення, якого він залишив стерегти директора, сказав, що той із своєї кімнати не виходив і ні з ким не розмовляв. Мюллер складав колекцію.

— Я вам довго не набридатиму, пане директор. Можливо, це остання прикрість, зв'язана з вашим колишнім компаньйоном. Ви б її не мали, якби Салач про свою знахідку заявив куди слід хоча б тоді, коли помітив, що за ним стежать.

— Він мав це зробити, — погодився Мюллер, — я б на його місці так і зробив.

Клубічко замислено подивився на Мюллера. Авжеж, типовий директор школи старого гарту, трохи педантичний, з добродушними блакитними очима, що сльозавили від старості. «Ти б так, мабуть, і зробив, гадаю, тебе треба викреслити із списку підозрілих, дарма що я не уявляю, кого поставлю па твоє місце…»

— Коли б дома була моя дружина, вона б вам чогось приготувала, а я принаймні покажу вам її кімнату. Варто подивитися: з неї відкривається найкращий краєвид на Турнов. Багато туристів приходять сюди побачити таку красу. Коли б існував турновський путівник, то цю кімнату було б позначено двома зірочками. — Відтак Мюллер повів Клубічка на другий поверх. З вікон кімнати справді відкривався чудовий краєвид, але Клубічка більше зацікавила карточка хориста брненської опери Їржі Тихого, що стояла на столі в перламутровій рамці. Поряд стояла ще одна в звичайному паспарту: симпатичний чоловік років тридцяти. Мюллер помітив Клубічків погляд. — Молодший — мій пасерб Їржі Тихий, другий — син старшої сестри моєї дружини, архітектор Владімір Шашек з Брно. Приїздив до нас зі своєю дружиною та з Їржі після Нового року. Вона — чи не найвродливіша з усіх молодиць, яких я бачив.

Клубічко замислено слухав. Архітектор Шашек з Брно! Він хотів з ним поговорити, як тільки щось про нього дізнається, бо в пам'ять йому запав чоловік, котрий опівночі дав своїй жінці дві тисячі для якогось чужинця, що телефонував їй з бару «Колумбія», перед світанком повідомив, що зникла не тільки жінка, а й пропала машина, а тоді десь подівся сам, не сказавши в своєму бюро, куди йде… Тим часом директор розповідав:

— Може, й найкраща, але про її поведінку я б цього не сказав.

— Та ну? — вигукнув Клубічко. — А розкажіть-но що-небудь. Бачте, ми всі тільки й говоримо про мораль, проте залюбки слухаємо про аморальність.

— Мені здається, вона надто прихильна до нашого Їржі, і Шашек це знає.

— Трикутник, — мовив Клубічко.

— Сказати правду, — вів далі Мюллер, — багато що в нашому Їржі мені не дуже подобається. Та заради спокою в домі мовчу, бо дружина просто тремтить над ним.