«Чорна зоря» - Вахек Еміл (читать книги полные .TXT) 📗
— Як ви про це довідалися?
— Аж уранці, коли пані Златнікова пішла на горище й побачила, що двері до квартири Салача відчинено навстіж.
Клубічко звелів покликати господиню. Про напад вона не знала нічого, бо майже цілий день копала картоплю.
— Хто ходив коло клієнтів? Сюди хтось навідується?
— Навідується, і чимало, а ходить коло них бабуся, наточує їм пива, приносить сардельки і хліб. Більш нічого тут не дістанеш. Бабуся стара, за всіма не встежить, і котрийсь або ж котрісь легко могли зійти на другий поверх, де мешкає Салач. Він сам прибирає свої кімнати, сам варить їсти на спиртівці; звичайно рано-вранці йде і повертається аж уночі, а бува, й за кілька день.
Клубічко попросив провести його до квартири Салача. Більша кімната — спальня з усім необхідним, у другій — кілька полиць з козаковськими камінцями. Що до першого покою хтось удирався, не могло бути ніякого сумніву: письмовий стіл зламано, шафу теж, на підлозі валялася одіж та білизна господаря. Між розкиданими речами лежало також кілька акварелей, які зображали велику плакучу вербу на березі ставка, біля якого припнуто човен.
Невдовзі з обходу повернувся есенбак, котрий, на щастя, цікавився цим випадком більше, ніж його товариш.
— Я підозрюю, — мовив Клубічко, — що Салача просто викрали. Він вам не казав, що за ним хтось стежить?
Стражник похитав головою:
— Не казав нічого. Бачите, він був неговіркий, якийсь нещасний, завжди хворів. Залізав під перину й пив якийсь відвар, що його сам готував.
— Поблизу не вештались підозрілі особи?
— Тут весь час хтось вештається, люди ходять у ліс по гриби або приходять до пані Златнікової, котра продає з-під поли яєчка й масло. Оскільки нам вона продає теж, ми на це заплющуємо очі.— Трохи помовчав і потім додав: — Одного разу, коли я їхав велосипедом додому, повз мене промчав чудовий автомобіль «тудор», котрий вела дуже гарна жінка. В машині сидів Салач, а біля нього ще хтось, та розгледіти його не пощастило, бо я задивився на красуню. Коли за вечерею я спитав Салача, з ким це він їхав, той неохоче відповів, що це був син приятеля з дружиною. Відтоді минуло три чи чотири тижні. Більше вони тут не показувалися.
На Салачевому столику стояла картонна коробка, вистелена блакитним папером; у ній лежало зо дві дюжини різних напівкоштовних камінців.
— Це було його ремесло, — пояснив стражник. — Останнім часом торгувалося йому погано, і він вирішив, що вигідніше продавати не окремі камінці, а колекції.
— Гарні, нічого не скажеш, — мовив Клубічко механічно, бо думав про зовсім інше.
Так, центр усього — Салач. «Той старий йолоп, з яким не можна говорити по-доброму», знав якусь таємницю і людей, з яких Клубічкові відомі Тихий та Шашкова. Спочатку вони хотіли з ним поладнати мирно, а коли пін відмовився — обшукали квартиру; не знайшовши нічого, потягли з собою. Він не витримав і сказав, що довірив таємницю своїй колишній дружині. Тоді вони поставили їй ультиматум; і зараз, у ці години, може, вирішується, житиме Салач чи накладе головою. Проте цілком можливо, що він їм усе розказав. Це мало бути щось важливе — але що, що?
Замислений Клубічко вернувся до шинку. Вахмістр показав на стіл і мовив:
— Оце постійне місце пана Салача.
Клубічко сів за стіл і мимохіть помацав під столом. Шухляда. Весь напружився. Відсунув і знайшов папірець. «Лідо, сьогодні він знову прийшов до мене. Сказав, що це формули виготовлення речовини, наполовину легшої і вдвічі ефективнішої, ніж синтетичний бензин. Запропонував мені десять відсотків чистого зиску й сказав, що ми могли б заробити мільйони…»
На цьому запис уривався. Певно, це була чернетка листа без дати, котрий Салач хотів послати або послав Ліді. Може, він писав це саме того дня, коли його викрали. Клубічко сховав папірця до кишені й сказав начальникові патруля:
—Їду до Турнова. Пана Салача, певне, кудись затягли й, цілком можливо, не дуже далеко. Я подзвоню до Праги, хай вам сюди пришлють оперативну групу; прочешете всі довколишні ліси. Питайте скрізь, чи не бачили люди «тудора», за кермом якого сиділа вродлива жінка. Оскільки група прибуде не відразу, телефонуйте до Ічина, Двора-Кралове та Бєлограда, щоб прислали сюди людей. Звертайте увагу на кожну хату, на кожну будку, шукайте в кущах, шукайте геть скрізь.
І попрощався з ними. Йому здалося, що головне він уже розплутав. Ідеться, звичайно, не про новий винахід, не про речовину, ефективнішу за синтетичний бензин, а що це таке — дізнаємося, коли поталанить. Але що сюди вплутано всю родину колишнього директора Мюллера — це поза сумнівом. Правда, прямих доказів ще нема, однак те, що він послав свою дружину прислужувати в Жегушицькому пансіонаті і вплутав в аферу сина та його коханку, свідчило, що всім верховодить він. Сам? Заради себе? Навряд. Головний тут, мабуть, той таємничий шеф, котрий зв'язався з Мюллером, знаючи його торговельні і дружні стосунки з Салачем. А може, знов узяти в роботу Тихого, якого везли в іншій машині?
«Ні,— вирішив Клубічко, — почекаю ще трохи; гратимуся з цими трьома членами родини, як фігурками на шахівниці. Під час розстеження нема нічого дійовішого, ніж те, що театрали звуть пострілом. Викличу Тихого тоді, коли він цього не сподіватиметься».
Клубічко звелів їхати до Мюллера. Колишній директор школи, ще міцний чоловік з гарним сивим волоссям і рожевуватими щоками, жив у добрячому двоповерховому цегляному будинку поблизу курорту Седмігорки. Коли Клубічко відрекомендувався йому й сказав, чого приїхав, він майже не здивувався.
— Сідайте, будь ласка, — промовив, оговтавшись, — це для мене честь, що мною зацікавився такий славетний чоловік…
Клубічко вклонився:
— У нашій непоштивій Празі на таке звертання відповідають: «Лишіть це при собі!» Я тут, і годі.
— Я вже давно чекаю, що хтось навідається і до мене в справі нещасного Салача, — знов уклонившись, сказав Мюллер. — Як раніше казали, всі дороги ведуть до Рима, так усі Салачеві дороги повертають до мене. Втім, про нього вже питали, але я міг відповісти те саме, що й вам: на жаль…
— Нічого про нього не знаєте? — спитав Клубічко.
— Тиждень, пане начальник.
— Цей титул уже не годиться, пане директор. Та це байдуже, а от те, що ви нічого не можете сказати про нього… Усі-бо знають, які ви гарні компаньйони.
— Кажіть точніше: були доти, доки він не переїхав до Арноштова. Хоч наші особисті зв'язки на цьому не порвались, але про торгові не може бути й мови. — В його очах майнув якийсь блиск, і він суворо додав: — Пан Салач мене трохи обдурив. Ми з ним познайомилися, коли він був у скруті, і я, бажаючи допомогти, відкрив йому таємницю Козакової гори. Там є місця, де майже напевно можна знайти напівкоштовні камінці, чудову яшму, агати й хризоліти, — я в основному цікавився аметистами, а є місця, де не знайдете нічого, хіба кілька шматків халцедону. Однак він мало що вартий з торгової точки зору. Та є там такі місця, де вам серце затьохкає від радості — камінець біля камінця, часто й гарні, великі. Так от, коли я побачив, як Салач бідує, вирішив йому допомогти. Однаково мені самому на тій горі нудно. А він мені сподобався. Був сумний, проте культурний співрозмовник, чудово розказував про стару Угорщину, про Відень — побачив світу, і, хоч мав хворі нирки, день із ним минав непомітно. Я поступово показав йому місця, де є камінці. Бачте, це наче гриби. Пройдете чимало — і не знайдете нічого, а тоді на маленькій галявині назбираєте повний кошик.
— Може, хтось назбирає,— перебив його Клубічко, — я б напевно не знайшов жодного, хоч би навіть довели мене до едему грибів. Якось я вдарив палицею по грибу, а люди мені: «Поглянь, чоловіче, це ж гарний гриб!» А я гадав, що то порхавка.
— З камінцями теж, як з грибами, — вів далі Мюллер, — але вам треба було б трохи знатися на мінералогії.
— В ній я теж тямлю, як баран в аптеці,— сумно мовив Клубічко. — Я взагалі непрактичний чоловік: відкриваю консерви — неодмінно поріжуся.
— Зате ви тямите в чомусь іншому. Скажу вам, коли пан Гейтманек розповідав мені про ваші звитяги, я подумав: «Ні, йому до рук я не хотів би попасти!»
