Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗

П’ятдесят сьомий номер — четверті двері по коридору: підходять, стукають…

Він помилився секунд на сім-вісім: постукали, і зайшов сам Лакута. Високий, усміхнений, ввічливий.

Пан Зіновій огледівся і, впевнившись, що в номері, крім Рутковського, нікого нема, зітхнув з полегкістю.

Максим запропонував Лакуті стілець, а сам замкнув двері. Діловито спитав:

— Списки привезли?

— Так.

— Можна глянути?

— А гроші?

Рутковський кивнув на плаский портфель, що стояв на столі.

Пан Зіновій трохи повагався й витягнув із спідньої кишені піджака акуратно складені аркуші, подав Рутковському. Максим розгорнув їх повільно, насилу стримуючи тремтіння рук. Одразу зрозумів, що автентичність списків по викликає сумнівів: старий газетний папір, трохи потертий на згинах, пожовклий…

Цим списком займатимуться органи безпеки, а пан Лодзен нехай будує рожеві замки…

Максим поклав аркуші до чорної шкіряної теки. Відімкнув портфель, висипав пачки грошей просто на стіл.

— Лічіть, — запропонував. — Тут п’ятдесят вісім тисяч дев’ятсот доларів.

— Має бути шістдесят дві тисячі.

— Ви забуваєте про п’ять процентів комісійних.

— Невже?

— Гадаю, в шановного пана ще нема склерозу.

— Ну, добре… — В холодних Лакутиних очах загорілися зелені вогники. Присунувся до столу, тонкими пальцями почав перебирати гроші. — Я візьму ваш портфель.

— Будь ласка.

Лакута швидко лічив пачки й кидав до портфеля. Ворушив губами й нічого не бачив навколо. Обличчя в нього загострилося й волосся, принаймні так видалося Максимові, стало сторч.

Закінчивши рахувати, пан Зіновій замкнув портфель, заховав ключ до гаманця, а портфель затиснув під пахвою. Якось жалібно всміхнувся Рутковському й підвівся.

— Прошу передати полковникові, — він уже заспокоївся й знову став колишнім Лакутою, статечним і трохи пихатим, — моє вітання й найкращі побажання.

— Хвилинку… — Максим поклав на стіл папірець. — Прошу розписатися.

Подав Лакуті ручку.

Пан Зіновій зиркнув недбало, та, побачивши цифри, скоса подивився на Рутковського хитрим оком. Зрозумів усе одразу, бо запитав не криючись:

— Решта панові Лодзену?

— Не знаю, так наказано.

— Кожен влаштовується, як може, — зітхнув Лакута й розписався не вагаючись.

Рутковський відімкнув двері, і пан Зіновій, чемно вклонившись, пішов.

Максим встав із-за столу, визирнув у вікно.

Лакута не затримався в готелі, поспішав, бо, вийшовши з Луцькою, тут-таки розпрощався з нею й підкликав свій зелений автомобіль. Він сів на переднє сидіння, ззаду вмостився Богдан, «форд» повернув у бічну вулицю, а Луцька, постоявши трохи, пішла до свого «фольксвагена».

Рутковський не став чекати ліфта, збіг сходами, міцно тримаючи чорну шкіряну папку. Примусив себе притишити крок лише на вулиці, роззирнувся: наче нічого підозрілого.

«Фіат» завівся з півоберта. Максим проминув бічну вулицю, через три квартали побачив біля мийної Олега — той стояв на самісінькій бровці тротуару; Рутковський пригальмував, і Олег ускочив у машину мало не на ходу.

— Порядок… — Максим передав Олегові чорну папку. — Здається, все обійшлося.

Олег, не відповідаючи, дивився назад.

— Так, — ствердив нарешті, — хвоста нема. — Зручно влаштувався на сидінні, витягнув мікрофотоапарат, розгорнув теку. Гортав сторінки, фотографуючи. Закінчивши, склав списки назад у теку, поклав поруч Максима. Той висадив його на тихій вулиці, зиркнув на годинник — треба було поспішати до Енглішер Гартен.

Лодзен нервував. Походжав довгим кабінетом і курив сигарету за сигаретою. Секретарка знала, що він чекає на Рутковського, й пропустила Максима до кабінету одразу.

Полковник кинув сигарету до попільниці, не загасивши.

— Ну що?.. — запитав. — Що сталося, відповідайте?

Рутковський мовчки пройшов до столу, поклав чорну теку.

— Ось списки, — сказав. — І все гаразд.

Полковник швидким рухом розкрив теку, почав гортати сторінки, уважно розглядаючи. Заспокоївся, зиркнув спідлоба на Рутковського, потім на годинник.

— Усе добре, що добре кінчається… — пробуркотів він і запитав без будь-якого переходу: — Розписка?

Рутковський подав її, полковник лише зиркнув скоса, заховав розписку разом із списками до сейфу, закурив і навіть запропонував сигарету Максимові. Лише після цього запитав:

— Де ви були?

— Їздив по списки, — удав, що не зрозумів, Рутковський.

Отже, полковник вирішив не гратися з ним у піжмурки, й зараз почнеться допит. Наступні Лодзенові слова підтвердили його здогад.

— Я послав працівників служби охорони до «Регіна-Паласт», щоб у разі потреби підстрахувати вас. Але ж…

Максим насмілився перервати полковника:

— Саме з міркувань безпеки я в останній момент переніс зустріч до готелю «Зелений папуга». Якби знав, що служба охорони підстраховуватиме мене!.. Подумав: шістдесят тисяч, з такими грішми жартувати не можна… Цей Лакута міг бовкнути комусь — і плакали наші гроші. Я вже не кажу про списки.

— Ви могли попередити мене.

— Не хотів зайвий раз тривожити.

— У таких випадках самодіяльність неприпустима, й вам треба було негайно поставити мене до відома. Можу вибачити вас тільки тому, що ви діяли вперше. До речі, коли Лакута приїхав до готелю?

— П’ять хвилин по дванадцятій.

Рутковський знав, що тут його позиції непробивні. Полковник, звичайно, перевірить його відповіді й упевниться, що між «Зеленим папугою» і Енглішер Гартен Максим ніде не затримався ні на хвилину.

— І коли ви виїхали з готелю сюди?

Цього запитання Рутковський чекав: саме тому і взяв Олега в машину.

— Хвилин через п’ятнадцять. Поки Лакута полічив гроші…

— Отже, було двадцять на першу?

— Так, двадцять чи двадцять п’ять.

— А зараз за десять перша. П’ять хвилин ми розмовляємо з вами, виходить, від готелю «Зелений папуга» ви їхали сюди двадцять хвилин?

— Так, — ствердив Рутковський.

— Куди заїжджали?

— Ось воно що!.. — вдав ображеного Максим. — Але ж, пане полковнику, ви можете доручити службі охорони проїхати від «Зеленого папуги» сюди найкоротшим шляхом і пересвідчитесь, що швидше ніхто не дістанеться.

— Звичайно, перевіримо! — Лодзен посміхнувся жорстко. — І не намагайтесь обдурити мене, це вам дорого коштуватиме.

Рутковський зрозумів, що виграв цю гру. Звичайно, нюх розвідника підказує Лодзену: із зміною готелей щось негаразд, але чи варто зараз ускладнювати становище? Почати глибоке розслідування — кинути тінь на так вдало проведену операцію. Крім того, хтось може пронюхати про солідний куш, який полковник поклав до власної кишені.

Ні, вирішив Лодзен, усе це дурниці, просто Рутковський ще недосвідчений і не знає всіх правил, заведених у розвідці. Та й звідки йому знати? Зелене хлопча, що з нього візьмеш?..

— Ідіть і працюйте, — відпустив він Максима. — До кінця робочого дня прошу не залишати приміщення.

Увечері, коли Рутковський виходив зі станції, вахтер попросив його пройти до окремої кімнати. Двоє агентів служби охорони ретельно обшукали Максима, вибачились і відпустили. І в машині хтось побував: пачка «Кенту» лежала на щитку не зовсім так, як залишив її Рутковський.

Робили обшук і на квартирі.

Слава богу, Рутковський передбачив усе і передав одержані від Лакути гроші Олегові. Причепитися полковникові Лодзену не було до чого.

— Ти можеш зараз приїхати до Сенишиних? — Стефин голос звучав тривожно.

— Звичайно.

Чесно кажучи, Максимові хотілося побайдикувати після вчорашнього напруженого дня. Але він відчув: щось сталося, Луцька даремно не дзвонитиме.

— Не барися.

— Виїжджаю.

Стефанія трохи подихала в трубку, видно, хотіла щось додати, однак нічого не сказала й дала відбій.

Луцька з Іванною пили каву. Стефа спокійно привіталася з Максимом і, відставивши чашечку, так само спокійно повідомила:

— Вчора вбито Лакуту…

— Лакуту? — непідробно здивувався Максим. — Невже?