Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
— Звичайно, пане Максиме, все залишиться тільки між нами, слово честі.
— Розумієте, вчора ввечері познайомився з дівчиною і прогуляв цілу ніч. У неї… А вона тут неподалік мешкає, додому вже не було сенсу вертатися.
— І гарна дівчина? — Вузенькі Сопелякові очі зблиснули цікавістю.
— Дуже.
Сопеляковим обличчям майнула хмара.
— Тепер вам, — зітхнув він, — усе легко дається. Гроші, дівчата…
— Не кажіть нікому.
— Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… — затнувся він.
Рутковський насторожився.
— Що навіть?
— Е-е, пусте. Ви завжди — взірець акуратності, а сьогодні неголений.
— Справді. — Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. — Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.
— Якщо вона повірить.
— Вам, пане Вікторе, не повірити не можна. А з мене коньяк.
— Усі завжди тільки обіцяють…
— Точно.
— Ну, скажу, скажу.
Рутковський просковзнув порожнім коридором до туалету. Визирнув з-за непричинених дверей і, побачивши, що мимо поважно прочвалав Синявський, зітхнув з полегкістю й побіг до перукарні.
Ну запізниться на кілька хвилин… Кетхен знатиме, що він у бібліотеці, вона не донесе на нього Кочмареві — вже звикла до дрібних Максимових презентів.
Іван Мартинець сидів на відкритій веранді невеличкого ресторанчика «Струмок», що притулився над самою дорогою на Зальцбург. Відвідувачів було мало: він з Гізелою та ще кілька проїжджих, які поставили свої машини на асфальтованому майданчику під рестораном.
Усі сиділи на відкритій веранді, тільки двоє кремезних чоловіків у замшевих шортах пили пиво в залі. Стояла літня спека, і лише іноді легкий вітерець гойдав верхівки сосен, що обступили ресторанчик, глиця сипалася на столи.
Один з чоловіків, що пив пиво, показав кельнерові два пальці, і той приніс повні кухлі.
— І сиру, — наказав чоловік. — Свіжого.
Кельнер пішов по сир, а чоловік, вмочивши губи в піну, мовив невдоволено:
— Можемо до ночі просидіти, й нічого. Дівка у нього файна, скажу я тобі, з такою дівкою я б тут не сидів…
Другий зареготав.
— У вас, пане Йосипе, губа не з лопуцька.
— Губа в мене й справді не з лопуцька, — похмуро погодився Йосип. — А що з того? Як були ми з тобою, Богдане, на побігеньках, так і залишились.
— Нічого собі, скажу вам, побігеньки! — Богдан непомітно намацав у кишені руків’я пістолета. — Ми з вами, пане Йосипе, виконавці, й виконавці неабиякі, з нами ще рахуються, і я певний, що завжди комусь знадобимось. Абисьми живі були.
— О-о! Абисьми живі були — це ти точно врізав, Богдане, поки сила є, нами й цікавляться. А потім?
— На пенсію, пане Йосипе.
Йосип скрутив величезну дулю, тицьнув під самісінький ніс Богданові.
— Бачив, дурню? Ти що, член профспілки?
— А ви зараз грошенята заощаджуйте.
— З нашою роботою тільки заощаджувати!..
— Я ось що думаю! — Богдан озирнувся і, впевнившись, що поблизу нікого нема, мовив притишено: — Треба нам з вами, пане Йосипе, свій момент ловити. Бо справді, на чужого вуйка працюємо, по лезу ножа ходимо, а за віщо? Кількасот марок, тьху, прошу я вас!..
— Не плюйся, Богдане, й вони на дорозі не валяються.
— Не валяються, — погодився Богдан. — Та набридло. Цей Лакута у люксі шнапс і коньяк дудлить, а ми по коридорах вештаємось…
— Макітра в нього варить краще, ніж у нас, Богдане.
— По кажіть, просто більше щастя має.
— Щось ти крутиш, Богдане. Не подобається це мені. Я з Лакутою в «Нахтігалі» служив, рука у нього знаєш яка!
— Була, пане Йосипе, була, прошу я вас, в нього рука, а тепер один спомин.
— Ну кажи, куди цілиш?
— Чекайте, пане Йосипе, обмізкувати цю справу ще треба, поп’ємо пива, а потім побалакаємо, бо часу в нас досхочу.
— Чого-чого, а часу справді… — погодився Йосип. — Краще були б гроші.
Кельнер приніс тонко нарізаний сир. Йосип узяв шматочок, кинув до рота, пожував.
— Хіба це сир? — зітхнув Богдан. — У пас у горах відкраєш півкіла овечого, ото їжа. А тут дві сосиски — сніданок…
— На один зуб.
— Ми з вами, пане Йосипе, от що зробимо: купимо завтра м’яса, баранини, поїдемо до лісу, розкладемо вогнище й на шпичках, прошу я вас…
— На шпичках смачно, — ковтнув слину Йосип.
Нараз він витягнув шию в бік веранди.
— Що там? — засовався на стільці Богдан.
— Шляк би його трафив! — вилаявся Йосип. — Весь час під ногами крутиться…
— Хто?
— Сиди спокійно, не повертайся. Отой тип приїхав, що ми побавились.
— Рутковський?
— Еге ж.
— Тікати треба, може впізнати.
— Машину лишимо на стоянці, а самі за струмок. Там я лавицю нагледів. У кущах, і нас не видно.
— Щось цей Рутковський часто в нас на дорозі трапляється.
Богдан лишив гроші на столі, й вони обережно, щоб не побачили з веранди, спустилися крутими сходами до виходу.
За струмком стояла дерев’яна лава, Йосип вмостився зручно, простягнувши ноги, а Богдан сів на краєчку, щоб спостерігати стоянку, де припаркувалися червоний «фіат» Рутковського й канарковий «пежо» Мартинця.
…Рутковський одразу помітив Мартинця з Гізелою: ця пара сиділа осторонь, на самому краю веранди під соснами. Помахав рукою й побачив, як розпливлося в усмішці обличчя Мартинця.
— Хелло, Іване! — вигукнув Рутковський. — Привіт, Гізело, я радий бачити вас. — Він сів і огледів пляшки на столі. — Ти знову присмоктався, Іване? Дорога важка, суцільні крутани…
— А ми з Гізелою заночуємо. Тут у хазяїна є дві кімнати, обидві вільні, випий, можеш також заночувати.
Рутковський похитав головою.
— Не випадає.
— Як знаєш…
— Ну, кажи, чого кликав? — Сьогодні на радіостанції був вихідний день, Максим збирався поїхати в гори порибалити, але подзвонив Мартинець і призначив зустріч у «Струмку».
— Чекай, — покрутив головою Мартинець, — я трохи хильну, друже, а ти пий каву чи мінеральну воду, бо ти — уособлення всіх на світі чеснот, а ми з Гізелою порочні й розпусні, правда, бебі? — Він виголосив усю цю тираду українською, Гізела, звичайно, нічого не зрозуміла, тільки догадалася, що йдеться про неї, грайливо хитнула головою й поплескала Івана по щоці. — От бачиш, — вигукнув Мартинець зловтішно, — вона згодна, що розпусниця, і точно — вона курва, а я…
— Ти п’яний, Іване, і якщо хочеш розмовляти зі мною…
— Я п’яний! Що ти розумієш… Я дурний, це точно, — постукав себе кулаком по лобі, — дурнішого бути не може, і я закликаю тебе в свідки.
— Тобі видніше, — знизав плечима Рутковський, і це не сподобалося Мартинцеві: одне діло, коли лаєш себе сам, і зовсім інше, коли хтось.
— От і ти вже проти мене… — образився він.
— Якби я хотів тобі поганого, не приїхав би.
— Так, ти — друг, — погодився Мартинець, — і я хотів порадитися з тобою.
— То й радься.
Мартинець на хвилину замислився. Ковтнув води з фужера й почав розсудливо і напрочуд тверезо:
— Наді мною чорні хмари — не відчуваєш?
— По-моєму, ти сам дав Кочмареві привід.
— А що, сидіти мовчки?
— Слухай, Іване, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти сам хотів цього, так? Хотів. От і маєш: за таке вільне життя треба платити, а плата сам бачиш яка! То чого ж бідкаєшся?
— Бо я — людина!
— І тобі не смішно?
— Чом мав би сміятися? Не до сміху.
— Я знаю, чого ти хочеш. — Рутковський розізлився, говорив жорстко й з притиском: — Ти хочеш, щоб з тобою всі панькалися. Який гарний цей Іван Мартинець, не витримав утисків, кинув той світ, нещасний він, дивіться на нього, моліться на нього, платіть йому найвищі ставки, улещуйте його!
Обличчя Мартинця потемнішало.
— Ну, ну, що далі? — скреготнув зубами.
— А далі все як на долоні. Героєм тебе не визнали й найвищих ставок не платять. Ти починаєш розчаровуватися в цьому світі й кличеш мене на допомогу, щоб я виправдав тебе.
