Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (книги хорошего качества .TXT) 📗
«Виходить, не вона», — промайнула думка в Нікітського, і він кинувся до Льольки, схопив її за руку.
— Не стріляй, дурепо. За збройний опір — вишка. Нас усіх до стінки поставлять.
— А, не стріляти? — істерично верескнула Ганна. — Боїшся? Ти глянь сюди, старий дурню! Подивися, хто за стосом дров стоїть! Поштар твій. Хлопчина, який від тебе записку приніс. Навів ти, Гришенько, лягавих на мій слід. Ось не знаю, кого першого рішити — тебе чи його?
Сильним рухом вона визволила руку і, підтримуючи рукоятку лівою рукою, знов прицілилася. Кир'ян, мов у тумані, бачив, як Нікітський обома руками схопився за револьвер, навалився на жінку і, викручуючи руки, притис дуло їй до грудей. Ганна встигла вигукнути:
— Що ти робиш, Гришко! Кир'яа-ане!
Глухо тріснув постріл, і Ганна обм'якла, зісковзнула по стіні на підлогу.
— Так краще, без мук, та й не бовкне зайвого, — хрестячись і відступаючи, мовив старий.
Якийсь час мисливець здивовано дивився то на Нікітського, то на жінку, потім, поваливши лаву, кинувся до Ганни, припав до неї, підняв її голову, і вона спробувала усміхнутися. Ледве ворушачи губами, прошепотіла: «Прости», — і наче уві сні потяглася й заплющила очі.
Мисливець, мов поранений ведмідь, випростався. Хата раптом захиталася, заходила під ногами. В якихось райдужних колах закрутилися вікна, лави, стіл. По-ведмедячому простягнувши вперед довгі руки, похитуючись, Кир'ян, ледве розрізняючи старого, що притисся до печі, пішов на нього. Інстинктивно, не усвідомлюючи, що робить, мов іграшку, вибив з рук злодія пістолет, схопив його за плечі і, немов сліпий, перебираючи пальцями, добрався до сухої, жилавої Грищиної шиї… Він не чув, як до хати вдерлися Фомін і Попов. Не збагнув, чому раптом з'явилися чужі люди і розтискають його пальці, що обхопили ненависну шию. Не помітив, як повалилося на підлогу безживне тіло Нікітського. Відштовхнувши плечем обох працівників карного розшуку, Кир'ян як уві сні зробив крок, другий і повалився на лаву.
Минали тижні… Але Дорохов часто подумки повертався до того, що сталося в хаті мисливця. Мабуть, тільки тепер він цілком усвідомив слова Фоміна про небезпечність і підступність старих злочинців-рецидивістів. Якби вони запізнилися на кілька годин, хтозна, може, й штовхнув би Нікітський мисливця на цей страшний злочин, а коли б Кир'ян не погодився і став би на заваді — убив би, убив, не змигнувши оком, так само, як Ганну. Сашкові анітрохи не жаль було Міжнародного. От до Ганни або, вірніше, Ангеліни, у нього було якесь двоїсте ставлення. Звичайно, жінка вона порочна, та все-таки подобалася йому наполегливістю, зухвальством чи, може, незвичайністю. Але він розумів, що Ангеліна заплутала б і погубила Кир'яна. А може, змогла б його покохати й сама стала б кращою? Тоді вперше приїхавши на копальні, Сашко не зрозумів, що нема ніякого Хазяїна, а є Хазяйка, смілива, самовпевнена й гарна. Знайшов Сашко на копальневій пошті телеграму, що її буфетниця послала до Ленінграда. Скидалося на те, що вона сама квапила Нікітського з пограбуванням копальневого золота. Сашко був радий, що офіціантка Олімпіада Никонівна й уся її родина не мали відношення до злочинців. Виявилося, що послужлива жінка просто з поваги виконувала прохання буфетниці. Вона справді перевіряла його кишені, бо Ганна взяла під сумнів його, Сашкову, особу. А найбільше жаль було Сашкові мисливця. Щоправда, його не стали притягати за вбивство Нікітського. Психіатрична експертиза визнала, що його дії мали місце в стані афекту — миттєвої несамовитості, і тим самим зняла з нього відповідальність. Було жаль, що сильний і рішучий Кир'ян надломився і поїхав додому, після того як його судову справу припинили, глибоко нещасним чоловіком.
ЧОБОТИ З БІЛИМ РАНТОМ
За справами, за дрібними турботами, біганиною за дорученнями Сашко й не помітив, як надійшла весна.
У карному розшуку, особливо в групі Фоміна, настало затишшя. Справи виникали нескладні й розкривалися одразу або через день, через два. Кілька крадіжок Сашко розплутав самостійно і страшенно цим пишався.
Сьогодні в нього не було нічого термінового, і він розраховував звільнитися трохи раніше й піти до шевця. Йому нарешті пощастило замовити собі чоботи. Справжні, з м'якого шевро, з білою шовковою строчкою по ранту. Такі є в кожного поважного співробітника карного розшуку. Он Боровик пошив їх одразу, тільки-но вони прийшли в карний розшук. У Картинського, кажуть, таких чобіт аж дві пари. Навіть на роботу в них ходить. А в нього, Сашка, тільки казенні, зі складу. Щоправда, в грязь, у дощ вони годяться. А в гості чи то на вечірку в таких уже не підеш. Сашко останнім часом зумів прибратися, купив собі шкірянку, не нову, але пристойну, пошив бриджі, чорну сатинову косоворотку з білими ґудзиками, а от з чобітьми ніяк не виходило. Зарплату майже цілком він оддавав матері, через те відкладати доводилося потроху. Позавчора, нарешті, віддав гроші дядькові Кості Шульгіну. Той зняв мірку й пообіцяв пошити. Цікава людина цей Шульгін. Співробітникам карного розшуку шиє безкоштовно, гроші бере тільки за товар. Однак шевро, підошви купує у спекулянтів, тож все одно чоботи обходяться недешево. Але майстер дядько Костя — яких пошукати, шиє — як малює. Зараз мода на качині носи, то він їх робить просто навдивовижу. Замовники по півроку в черзі чекають, а карному розшукові — раніше за всіх. З однією умовою: чоботи він шиє при тобі. Сиди, дивися, а він працює. Здається, це неспроста. Може, для кожного візиту треба припасти випивку й закуску?
Сашко пожалкував, що не запитав про це дядька Мишу.
Годині о четвертій Дорохов у щасливому настрої вийшов з управління і подався до найближчої крамниці. У винному відділі його погляд привернула пузата пляшка з заморською назвою «Допель кюмель». Сашко заплатив за неї гроші й подався в робітниче селище, де в шевця був свій невеличкий будинок. Шульгін сидів за верстатом навпроти відчиненого вікна, мугикаючи собі під ніс, спритно затягував переди нових чобіт. Він брав шкіру губами пасатижів, затиснутих у лівій руці, тягнув, притискав колодку до колін, правою виймав з рота довгий цвях, уколював його в шкіру і спритно, одним ударом молотка, заганяв його на потрібну глибину. Потім перевертав колодку її старанно розгладжував зморшки чорної глянцевої шкіри. На очах у Сашка колодка обростала частоколом цвяхів.
Він знав, що це не його чоботи. Його, мабуть, ще й не покроєні. Відклавши чобіт, Шульгін узяв з пачки цигарку і, закурюючи, глянув у вікно. Його велике обличчя розпливлося в усмішці. Він привітно махнув Сашкові рукою — заходь.
У цьому домі Сашко був двічі. Першого разу вони проходили з Фоміним мимо, і дядько Миша запропонував: «Давай зайдемо, хорошу людину провідаємо». Зайшли, а дружина шевця сказала, що господар хворий. Сашко залишився в кімнаті, а Фомін з господинею пішли до спальні. З уривків розмови, що долинали до нього, він не зрозумів, про що йшлося, але кілька разів Фомін називав його, Сашкове, прізвище. Вже потім Михайло Миколайович розповів йому, що з Шульгіним і Борисом Картинським вони починали разом працювати, так само, як Сашко з товаришами. Тільки їх, комуністів, мобілізував крайком партії у розпалі непу.
Вдруге вони приходили з дядьком Мишею до шевця недавно. Сашко замовив чоботи й віддав гроші. Розмови ніякої з Шульгіним не вийшло, бо до нього приїхали на возі троє клієнтів, і дядько Миша одразу заквапився.
Сашко так і не зрозумів, що являє собою цей Шульгін. Здоровий, міцний дядько, тільки без обох ніг. У домі чисто, затишно. Багато книжок, не тільки в кімнатах жовті засклені шафи, а й у передпокої, на стіні полиці. І зараз, увійшовши в дім, Дорохов не знав, як себе тримати. Шульгін міцно потис Сашкові руку, скинув із стільця якісь колодки, протер його рукавом і запросив Сашка сідати. Дорохов витяг з кишені лікер, поставив його на верстат. Шульгін повертів пляшку, для чогось побовтав її і подивився на світло. Гукнув кудись у глибину дому, щоб принесли склянки й закуску. Незабаром ставна, статечна жінка — дружина дядька Кості — принесла на підносі склянки, шматочки сиру й ковбаси. Шульгін спритно, одним ударом долоні, вибив корок і майже вщерть налив каламутнуватої, густої рідини:
