Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (книги хорошего качества .TXT) 📗
— За знайомство, хлопці, за те, щоб усім нам було добре, щоб жити стало радісно.
Кир'янові не хотілося пити отак раптом, серед ночі, він і так був п'яний од щастя, але в Ганниних словах почув таку обіцянку, що одним духом вихилив склянку спирту.
Нікітський, помітивши настрій мисливця, криво посміхнувся й повільно, дрібними ковтками почав цідити зі склянки.
«Дивовижна штука життя», — думав Нікітський. Не вперше отак, як учора, він виривався з найскладніших, здавалося б, зовсім безвихідних ситуацій. Але він починав шукати, і вихід знаходився. Його підказував розум, його розум. Ну що? Пийте ви за своє безглузде щастя, а він, Нікітський, вип'є за себе, за свою кмітливість і винахідливість.
— Пийте, гуляйте, хороші мої, а я побігла. — Жінка пройшлася по хаті, спинилася біля прикріплених до стіни двох білячих чучел і почала їх роздивлятися. Обидва звірки мов живі сиділи на гілці кедра. Вправно, з великим смаком передав Кир'ян їхні пози.
— Яка краса! Чому ж ти, Кир'яне, їх мені не подарував?
— Та ти ж, Нюро, від мене подарунків не береш, — з жалем промовив мисливець.
— Приходь удень до чайної. Та захопи цих звіряток. Візьму, при всіх тебе розцілую і поставлю їх на найпомітнішому місці. Проведи мене, Кир'яне, через лісок, а то мені там страшно самій іти, а ти, дядечку, лягай, відпочивай з дороги. А втім, чого це я вами командувати стала? Пийте, гуляйте, а я день свій відпрацюю, зміну здам і ввечері прийду сюди. Коли йтимеш до мене, прихопи торбу, Кир'яне, я вам випивки й закуски наготую.
— Цигарок мені передай, Нюро, а то мої кінчаються, — попросив «дядечко».
Тільки-но за буфетницею і мисливцем зачинилися двері, як Нікітський підвівся, дістав з кишені кожушка пістолет і засунув під светр за пояс ватяних штанів. Обійшов хату, оглянув зброю мисливця, що стояла в кутку: новий мисливський карабін, дрібнокаліберну гвинтівку й тульську двостволку. Над зброєю на вбитому в стіну кілочку висіли саморобні патронташі. Патронташ з патронами для карабіна був схожий на кулеметну стрічку. «З таким запасом можна витримати справжню облогу», — вирішив Міжнародний, налив у склянку коньяку, випив і пожалкував, що на столі нема шматочка лимона. Та нічого, бог дасть, буде й лимон, і біла серветка за коміром, і офіціанти в чорних фраках. Усе буде через тиждень, ну щонайбільше через десять днів. Льолька молодчина, підсобну силу знайшла хоч куди. Цей Кир'ян сам «ведмедя» покладе хоч на живіт, хоч на спину. Нікітський узяв свою торбу зі злодійським інструментом і засунув під лаву, якнайдалі, під самісіньку стіну.
Кир'ян, повернувшись, довго обмітав біля порога сніг з ічигів, ласкаво гомонів до собак, а ввійшовши до хати, скинув кожушок, підійшов до столу й розлив рештки коньяку.
— Ну, гостеньку, чи не чарівник ти? Ганна раніше й дивитися на мене не хотіла, а ти приїхав — сама прийшла.
— Вгадав ти, Кир'яне. Вгадав. Я справді чарувати вмію, особливо жінок. Подивлюся раз-удруге, скажу чаклунське слово — відразу танцюють вони під мою дудку. Випиймо за те, щоб моє чаклунство силу не втратило. Скажи-но, любчику, до тебе багато дружків-приятелів ходить? Мало? Це добре. Так от, давай домовимось: якщо хто вдень загляне, то ти шепни, що я твій давній знайомий, з пониззя річки приїхав. Не хочу до певного часу на люди з'являтися. — Нікітський помовчав, видно, підшуковуючи поважну причину для свого прохання. — Одежина на мені не дуже підходяща. Ось причепурюся й відпочину з дороги, тоді й вийдемо на люди, та так, щоб Нюра не червоніла за родича.
Кир'ян слухав краєм вуха. Йому байдуже було, який вигляд має гість і як він вирішив діяти. Хоче так, хай буде так, він не проти. До чого тут цей старий із своїми химерами, коли Ганна, сама Ганна там у ліску його обійняла, говорила лагідні слова… Обличчя його й досі горить од поцілунків, мовби колючим снігом нашмагало.
Кир'ян дбайливо приготував гостеві постіль. Кинув на лаву кілька шкур гірських козлів, їх він стріляв восени, коли шерсть, ледь прихоплена морозом, була м'яка й міцна. Під голову поклав спершу ватяний піджак, а потім подушку у квітчастій ситцевій наволочці. Дістав із скрині нову верблюжу ковдру.
Гість заснув одразу, а Кир'ян, влаштувавшись на іншій лаві, втупився в стелю. Уявляв, як справить весілля, та таке, що навіть найзаповзятіші гуляки з копалень довго пам'ятатимуть. Майнула думка, що треба ще до весни завезти з тайги дерева і, поки тепло, поставити нову хату. Огорожу поставити, як у Андрія Бикова. Коли жінка в домі, то як же без огорожі? Критий двір спорудити, хлів для корівчини теплий викласти. Дітки підуть, їм молочко з-під корови — перше діло. Є в Кир'яна гроші. Є. Жив він скромно, ще у вибої працював — почав відкладати, а в тайгу пішов — тільки й витрат, що на мисливське причандалля, на чай, цукор та на борошно. Тисяч сім зібрав. Та й шкурки якісь є. Щозими залишав по три, чотири, а то й по п'ять куниць та соболів… Попервах і не знав, для кого. Спочатку просто шкода було красу таку на гроші міняти. Її, шкурку, в руки візьмеш, стріпнеш, раз-другий удариш легенько ребром долоні проти ворсу — і заіскриться хутро, заграє, особливо ж коли під сонцем шкурку тримати. А коли впала в око Ганна, то кожну впольовану звіринку почав пов'язувати з нею. Попалася куниця — ото б Ганнусі на шапку. Стрілив соболика — ще б двох-трьох таких самих, Нюрі на комір. Тільки Нюра нічого від нього брати не хотіла. Не те, що говорити, а й дивитися на нього не бажала. Позаторік уполював він лебедя. З перебитим крилом до самої зими на протоці залишився. Очевидно, хтось дробом підсік птаха на перельоті. Хотів спіймати його, підраненого, та не вийшло. Щоранку ходив до того чорторию, рибку носив, скоринки хліба, лебідь уже трохи звик. На водоверті крига все не ставала, ось у тій ополонці-промоїні й плавав бідолаха. На лихо лебедеві, не тільки Кир'ян його запримітив. Один лис, лапи мов у лайки, також почав лови влаштовувати на інваліда. Якось уранці запізнився Кир'ян. Підійшов до протоки, глянув, а лис, мокрий, закудланий, волочить лебедика по льоду. Сіконув Кир'ян душогуба з карабіна, і обидва під берегом зосталися — убивця і вбитий. Два тижні морочився з лебединою шкуркою. Треба було в тайгу виходити на бідкування, а тут сиди, виймай кожну колодочку і пірце, щоб пух вивільнити. Нарешті зробив, купив у крамниці шовкову хустку, загорнув у неї лебедину шкурку — й до Ганни. Та розгорнула й ойкнула, а потім смутна стала, каже: «До цього лебедя чорний оксамит і сукню на королеву, а я проста тітка, горілку ось вам наливаю, не до царських мені убрань». Та все ж узяла. Щоправда, гроші пропонувала. Ось увечері вона прийде, і тоді він їй усі шкурки й піднесе. Хай радіє. Тепер уже вона від них не відмовиться. А він, Кир'ян, розповідатиме їй, де і як уполював кожну, як мріяв їй віддати. Довго не спалося мисливцеві, радість заступала незбагненна тривога. Було незрозуміло, чому Ганна так раптово до нього перемінилася. Раптово? Ні, мабуть, з минулої осені вона стала лагідніша. Гаразд, завтра буде видніше…
Кир'ян глянув на вікно. Займалося на світ. Він тихенько, намагаючись не розбудити гостя, одягнувся. Вийшов з хати, дав їсти коневі, кинув по здоровенному шматку козлятини собакам: хай, мовляв, і вони потішаться, хай і їм сьогоднішній день запам'ятається.
Привіз з річки на санях цеберку свіжої води. Напоїв коня, навіщось поліз на сінник, узяв вила і повизбирував по двору віхті сіна. Вимів мітлою стежку від гайку до ялинника, хоч і цього робити не треба було, бо вже давно не порошило. Зупинившись оддалік, уявив собі, який вигляд матиме його перебудована хата — з різьбленими наличниками, з півнем на гребені покрівлі й з вікнами обов'язково на річку і ось на цю галявину. Стараючись не розбудити гостя, з в'язанкою березових дров увійшов до хати. Але Григорієві Павловичу, очевидно, теж не спалося, він сидів біля столу і, втупившись у вікно, щось розглядав. Обернувшись на рипіння дверей, чогось поліз рукою в кишеню, а потім усміхнувся:
— Доброго ранку, мисливчику. А ти, я бачу, вже по господарству. Ось дивлюсь у віконце і дивуюся: надворі мороз, а в тебе на шибках жодної крижинки. Як тобі вдасться?
