Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Незадовго до зустрічі з Вороновим Рутковський надрукував у журналах кілька оповідань, вважав, непомічених, бо критика обійшла їх, і був щиро здивований, коли Воронов, почувши його прізвище мовив доброзичливо:
— Читав і подобається.
Цього було досить, щоб швидке на оцінку студентське товариство оголосило Рутковського талановитим і мало не генієм, Максим розумів усю недоречність цієї гіперболізації, та все ж було приємно, і про Воронова він завжди згадував з приязню.
Працюючи у видавництві, Рутковський дізнався, що Воронов фактично перестав писати, тепер його прізвище зустрічалося лише під різного роду антирадянськими заявами та петиціями і здебільшого в компанії з людьми примітивними, сірими, але галасливими й войовничо настроєними. Потім Воронов виїхав за кордон до якихось родичів, оселився в Парижі й почав працювати в російському емігрантському журналі. Радіо «Свобода» кілька разів передавало інтерв’ю з ним.
Порозмовлявши по телефону з Вороновим, Рутковський пішов до Кочмара. Знав, що в таких випадках мусить неодмінно інформувати начальство.
— Воронов у Мюнхені? — здивувався пан Роман. — Оце співробітнички! Воронов приїхав у Мюнхен, а я дізнаюсь про це біс його зна від кого!
Рутковський ображено підвівся, та Кочмар зупинив його:
— Вибачте, пане Максиме, я мав на увазі зовсім інше. Але зрозумійте й мене: Воронов міг би виступити в нас на прес-конференції. І він запросив вас до себе? — перепитав недовірливо.
— Саме тому я й насмілився потурбувати вас.
— Про що мова! Йдіть не задумуючись. Але чого Воронов приїхав до Мюнхена? — Кочмар уже крутив телефонний диск. — Пане Лодзен? Чули, до нас прибув Олександр Воронов. У нього зустріч в емігрантських колах. Треба скористатися з цього… До речі, Воронов запросив до себе Рутковського. Цілком поділяю вашу думку… — Шеф поклав трубку і обернувся до Максима. — Спробуйте домовитися з Вороновим про виступ на радіо. В крайньому разі — невеличке інтерв’ю.
Рутковський уже прийняв рішення.
— Я не піду до нього сам, — твердо сказав він.
— Чому?
— Щоб потім з мене не зробили козла відпущення. Хтозна, про що він хоче розмовляти зі мною.
— Але ж Воронов давно знає вас. Дружня розмова.
— Все одно, сам не піду.
— Візьміть Карплюка.
— Щоб Воронов показав мені на двері через десять хвилин?
— Кого ж ви хочете?
— Мартинця.
— Мартинця… Мартинця… Світ клином на ньому зійшовся, чи що?
— Мартинець Воронову сподобається. Тим більше, що обидва полюбляють випити.
— Я б не радив, а втім, беріть, кого хочете, — погодився нарешті пан Роман, — і завтра вранці чекаю на вас з відомостями. Звичайно, приємними.
Воронов зупинився у готелі далеко не першорядному, номер у нього, хоч і двокімнатний, був темний і пошарпаний. Він здивовано й неприязно зиркнув на Мартинця — інший на Івановому місці міг би й розгубитися, та Мартинця рідко чим можна було збентежити: сам собі присунув стільця й розвалився, розглядаючи господаря.
Максим відрекомендував Івана, як «нашого земляка й нинішнього співробітника станції, шанувальника таланту, який дуже хотів познайомитись», і Воронов трохи відтанув, навіть подав Мартинцеві руку.
Підкреслюючи те, що він приймає гостей без претензій, Воронов вийшов до них у домашній куртці й попросив поводитися вільно. Іван зрозумів це по-своєму: роздивився пляшки й налив усім віскі, розбавивши трохи содовою.
Воронов хильнув, завагався трохи й допив до половини, відставив склянку, але з жалем, і Рутковський зрозумів, що той із задоволенням допив би до кінця. І все ж Воронов поборов себе, дещо безцеремонно огледів Максима й мовив, скрушно похитавши головою:
— Хто б міг подумати, що ми зустрінемося тут, так далеко від благословенного міста нашого!
Рутковський знизав плечима, немов згоджуючись, що й справді шляхи людські несповідимі…
— А я нудьгую, — вигукнув Воронов надривно, — і ночами мені сниться Софійський собор!
І знову Максим промовчав, подумавши, що Воронов сам обрав цей шлях і свідомо проміняв Софію на Нотр-Дам. Чого ж нарікати?
Фальшивий пафос Воронова вгадав Мартинець і по простоті душевній заперечив:
— Чого вже вам переживати, Олександре Миколайовичу? Раніше треба було думати про жахливі сни. Наскільки мені відомо, могли б і досі гуляти по Володимирській гірці.
Це прозвучало грубувато, Воронов зиркнув на Рутковського, ніби шукав підтримки, але Максим вирішив не втручатися, тим більше, що Мартинець, зрештою, мав рацію.
— Ви, юначе, не знаєте, що таке муки творчості, — мовив Воронов жалібно. — І до чого вони можуть довести.
— Ну, вас вони довели до Парижа, — зареготав Мартинець.
Видно, з Вороновим давно вже ніхто не розмовляв у такому тоні, бо він застиг з розкритим ротом, нараз очі в нього заблищали, він підвів руку, і Максимові видалося, хотів показати Іванові на двері, однак в останній момент передумав чи усвідомив безжальну правоту Мартинця.
— А в цьому щось є! — схопив він склянку і, вже нікого не соромлячись, допив до кінця. — Справді, кожен з нас одержав те, чого хотів!
Він стояв посеред темнуватого номера з порожньою склянкою в руці, в розстебнутій домашній куртці, із зсунутою набік краваткою — чорнявий, з різкими, видовженими рисами обличчя, лише зовні він нагадував Рутковському колишнього Воронова — тоді він був метром, а тепер шукав у них співчуття. Звичайно, ніхто б не посмів у ті роки розмовляти з ним так, як Мартинець, тоді у Воронова знайшлися б слова й тон, щоб одразу осмикнути, поставити нахабу на місце.
І ще Рутковський подумав, що не тільки на обличчі Воронова додалося зморщок, певно, він сам якось душевно зморщився і всох.
Воронов підсів до Максима. Після віскі очі у нього заблищали й сам він підбадьорився. Запитав, дивлячись із приязню, як на близьку й приємну людину:
— Чув я про ваш крок, Максиме, в Парижі чув, от і вирішив при нагоді побачитись…
Воронов явно чогось не договорював чи соромився запитати, Максим інтуїтивно догадувався, чого саме хоче він від нього, та не міг грати у піддавки, чекав, коли Воронов запитає відкрито.
— А ви, кажуть, працюєте в журналі? — Максим підсунувся до Воронова. — Цікаво?
Воронов якось дивно пересмикнув плечима. Видно, згадка про журнал і його роботу в ньому була не дуже приємною, Максим знав, що Воронову доводиться робити багато чорнової роботи, це принижувало його гідність, але найголовніше полягало в тому, що мало не одразу він почав конфліктувати з видавцями — мав усталені літературні смаки, з якими вони не хотіли рахуватися.
— Журнальна робота завжди важка, — поскаржився Воронов, — та що поробиш: треба заробляти на хліб насущний.
— До речі, щодо хліба насущного… — Рутковський вирішив, не відкладаючи, виконати замовлення Кочмара. — Мій шеф просив вас виступити по радіо.
— Так, так… — Воронов постукав уже зовсім старечими, з висохлою шкірою пальцями по бильцю крісла. — Мабуть, доведеться погодитися, бо на журнальні заробітки не порозкошуєш.
— Здається, ви знайомі з паном Кочмарем?
Рутковський побачив, як Воронова пересмикнуло. Але він одразу взяв себе в руки й відповів спокійно:
— Знайомий, і передайте, що радий буду побачитися.
— Пишете щось ново? — поцікавився Мартинець. Він поставив запитання просто в лоб, мабуть, цього не слід було робити, Рутковський відчував це, бо, зрештою, за цим стояло все й цим визначалося все: смисл позиції Воронова — адже в перших інтерв’ю після виїзду за кордон він мотивував свій вчинок браком там, у Радянському Союзі, сприятливих умов для творчості.
— У моєму віці працюється вже не так… — ухилився від прямої відповіді Воронов.
— А я читав у… — Мартинець назвав паризький журнал, — що у вашому романі досліджується філософія зрадництва. Це повий твір чи чергова редакція старого?
І знову Мартинець влучив у болюче місце. Воронов, не відповідаючи, налив собі віскі, випив одним ковтком, трохи посидів, схиливши голову, і відповів дещо не до ладу:
