Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович (е книги .TXT) 📗
А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!
Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.
— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.
«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»
— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.
— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.
— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.
— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.
— Але ви, ви чого заходили?
— Так, як і всі…
Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.
— Ви знайомі з поваром Готовцевим?
— Ні! — відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.
Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.
Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:
— «Готовцева Валентина Семенівна», — і повернувся в бік гестапівця в цивільному: — А його як?
— Готовцев Данило Семенович, — відповів той.
Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.
Штауфер читав далі:
— «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»
— І Готовцев звідти ж, — додав гестапівець у цивільному.
— А ви його не знаєте? — з невинною посмішкою запитав Штауфер.
— Я вже відповіла.
— А як же документи? Як це розуміти?
— Як хочете, так і розумійте.
— Може, вам пам'ять зраджує?
— Який же ви нетямущий, — стомлено зауважила Юля. — Я ж кажу вам вашою мовою!
— Але, може, Готовцев вас знає? — вів далі своє Штауфер.
Туманова промовчала. Зародилась тривога: невже вони арештували Готовцева?
— Мовчите? Ви про це не подумали?
— І думати не хочу.
— А що як він вас знає? Якщо сестра забула свого рідного брата, то, може, брат не забув сестру? — Штауфер обійшов письмовий стіл і натиснув ногою на кнопку дзвінка, вмонтовану в підлогу. Вернувшись, він продовжував: — Ваш брат не дуже далеко звідси. Ви даремно так упираєтесь. Це вже всупереч розуму, а ви людина розсудлива. Правильно?
— Вам видніше, — відповіла Туманова, прекрасно розуміючи, наскільки правий гестапівець. Звичайно, факти проти неї. Та ще ж які факти! Її схопили під час сеансу, у неї відібрали все, що виказувало її професію. Щоправда, вороги щось плутають. Про якийсь лист, про партизанів неспроста заводять… Але…
Почувся обережний стук у двері.
— Будь ласка! — голосно сказав Штауфер. Хтось увійшов і зачинив за собою двері.
— Огляньтеся і подивіться! — наказав Штауфер арештованій.
Передчуваючи щось недобре, Туманова повернула голову, і щось перехопило їй подих. Кроків за три від дверей стояв Готовцев. Він дивився собі під ноги і розгублено м'яв у руках синю кепку.
Скільки треба було мати душевних сил, щоб не змінитись на обличчі і не зрадити себе!
— Хто це? — запитав Штауфер, пильно стежачи за дівчиною.
— Не знаю, — зовсім спокійно відповіла вона, не втрачаючи надії, що, можливо, так само відповість і Готовцев. Але тут-таки майнула думка: Ціглер! Хазяїн кафе! Він же теж бачив її і розмовляв з нею. І якщо навіть Готовцев заперечуватиме, то їх обох викриє Ціглер. Та що Ціглер! Їх викриють десятки офіцерів, що спостерігали сцену побачення в «Глобусі!» Отже, загинув і Готовцев. Чи розуміє він це? Мабуть, розуміє.
Штауфер голосно зітхнув і запитав по-російськи:
— Пане Готовцев, чи ви знаєте цю особу?
Розвідниця завмерла.
— Так, знаю, пане гауптштурмфюрер, — почулася чітка і впевнена відповідь, що так не пасувала до зовнішнього вигляду Готовцева.
Туманова ніби відчула тупий удар в голову і ледве стрималася, щоб не здригнутися. Тільки зараз вона раптом зрозуміла: зрадник! Готовцев — зрадник!
Штауфер не зводив з неї очей, стежачи за кожним її рухом, а вона, зовні спокійна, дивилася на нього.
— Відповідайте лише на запитання! — попередив Штауфер зрадника. — Хто вона?
— Розвідниця! Прийшла до мене з паролем…
Туманова відчула, як всередині в неї все похололо.
— Її прислав у місто командир партизанського загону Новожилов… Ніби як дочку… Від Новожилова я маю листа… Я можу його… — і зрадник поліз до кишені.
— Не треба! — спинив його Штауфер. — Лист адресований вам, і вона, звичайно, відмовиться від усього. А що ви скажете про документи?
— Документи в неї липові, на ім'я моєї сестри. А сестра живе й працює в Мінську. Це можете перевірити, пане начальник, — заявив Готовцев.
Тепер Штауфер звернувся до Туманової.
— Ну як? Що ви на це скажете?
— Анічогісінько. Я цього суб'єкта не знаю!
— Бреше вона, пане гауптштурмфюрер! — зовсім розперезався Готовцев. — Я маю свідків!.. Вона назвала мене братом при всіх. Підтвердити може хазяїн кафе. Через нього вона викликала мене. І ще допитайте візника Сербіна. Він возив сьогодні вранці нас обох за місто. Я поїхав на ферму, а вона зосталася на шостому кілометрі. Там її, видно, чекав хтось…
— Досить! — суворо обірвав його Штауфер. — Можете йти!
Готовцев замовк. Туманова не бачила, але уявляла собі, як він догідливо розкланявся і обережно причинив за собою двері.
— Цікава історія! — вигукнув Штауфер і розсміявся. Потім він розстебнув високий комір мундира і, повернувшись спиною до арештованої, почав цідити в склянку воду з сифона.
І тут Туманова здригнулася, відчувши на своїй руці чийсь дотик. Вона різко відсмикнула руку і повернулася в бік гестапівця, який сидів праворуч від неї. А він, приклавши палець до губів, попереджував її про мовчання. Потім, глянувши з обережністю на свого начальника, що пив воду, перегнувся через стіл і ткнув у долоню розвідниці папірець, складений у кілька разів. І одразу ж, мов нічого й не було, схилився над столом.
Туманова машинально затисла папірець. Він пік їй долоню, як жарина. Що це означає? Як зрозуміти вчинок гестапівця? Якась провокація? Може, вона сама йде в розставлені на неї пастки? А що коли взяти й жбурнути йому в обличчя цей клаптик? Жбурнути й сказати: «Не вийде!» А що не вийде? Ні, ні… Вона повинна дізнатись, що там написано! Неодмінно дізнатися!..
В тюремний коридор виходили двері вісімнадцяти одиночних і спільних камер. Кожні двері запиралися внутрішнім замком і великим залізним засувом із замком.
Товсті стіни і масивні двері, оббиті залізом, надійно оберігали таємницю камер. Звуки завмирали без відгомону, розчиняючись у мертвій тиші.
У довгому коридорі панувала півтемрява. Тьмяно блимали під важкою сірою стелею електричні лампочки. Біля вхідних дверей, притиснувшись до стіни, стояв благенький столик. На ньому лежала книга рапортів. У другому кінці коридора видно було пожежний кран із підвішеним до нього брезентовим шлангом. Більше нічого тут не було.
Човгаючи по кам'яній підлозі грубими казенними черевиками, підбитими цвяхами, проходжувався вартовий. На його поясі тихо подзенькувала в'язка ключів. Довгі руки звисали до самих колін, і весь він схожий був на якесь лісове створіння, похмуре і мовчазне. З-під широкого низького лоба виглядали маленькі очі, які застигли в холодній байдужості і спокої. Сліди перенесеної віспи підсилювали загальний відразливий вираз обличчя. Важко було б придумати більш підходящий тип для ролі стража цього похмурого місця.
