Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович (е книги .TXT) 📗
«Дурень!» подумала розвідниця і пригадала: славетний хірург Пирогов у двадцять шість років був уже професором; Ньютон збагатив науку законом тяжіння, коли йому було двадцять п'ять років; Лермонтов — великий російський поет — у двадцять сім років уже скінчив свій життєвий шлях…
«Дурень!» тонка посмішка торкнулася губів дівчини.
— Навіщо ви обрали таку неспокійну професію? — вів далі Штауфер. — Що вам заважало стати акторкою, педагогом, ну, нарешті, музикантом? Га?.. У розвідників дуже тривожне життя, сповнене невпевненості в завтрашньому дні. У розвідників усе залежить від щастя. Ви часом не читали записок відомого розвідника Роберта Букара?
Туманова похитала головою.
— Даремно! В них дуже багато цінного і повчального. Я особисто читав і перечитував їх кілька разів. Роберт Букар справедливо говорив, що найнебезпечніша розвідка та, яка зв'язана для агента з необхідністю жити протягом кількох днів на ворожій території. Сміливці, які йдуть на це, рискують здебільшого життям. А ви так сміливо проникли на територію ворога!
— Цю територію я вважаю своєю, — зауважила Юля.
Штауфер підняв короткі брови і зареготав.
— Ах, он як! Ви вважаєте її своєю? Цікаво! Навіть забавно! — Він пройшовся сюди й туди і знову зайняв попередню позицію. — Це вже парадокс. Гм!.. На своїй території вас зачепили на гачок, на якому не було навіть наживки. Ви це розумієте? Ви як той безтурботний метелик. Побачивши вогник, полетіли на нього і обсмалили крильця. Так сильно, що вам уже не розправити їх, не злетіти, не затріпотіти. Он як, прекрасне дитя! Ви самі полізли в пастку, і вона зачинилася. А от вибратися з неї набагато важче. Майже неможливо. Я навмисне підкреслюю слово «майже». Сподіваюсь, ви мене розумієте?
— Прекрасно! Ви надзвичайно чітко формулюєте свої думки.
Штауфер уловив іронію в словах арештованої, помовчав трохи, перезирнувся з гестапівцем у цивільному і заговорив знову:
— Дуже приємно, що ми розуміємо одне одного: я — вас, ви — мене. Ви недурна жінка. В цьому я не сумніваюся. Вам мають бути зрозумілі речі, які незрозумілі іншим: для кожного агента, а тим більше таємного, хоч який він там розумник, провал зрештою неминучий, як неминуча смерть для кожної людини. Справа лише в часі. Тому кожен агент, не позбавлений здорового глузду, повинен заздалегідь продумати і твердо вирішити, як він поводитиметься на випадок провалу, якою ціною продасть своє життя. Проте… Якщо агент через склад своєї натури, вдачу, через недосвідченість, нарешті, через легковажність не подумає про це заздалегідь, то, звичайно, не пізно подумати про це і в найвирішальніший момент. Ось ви… — Штауфер затнувся, зробив вигляд, що йому необхідно прокашлятися, і продовжував — От вам сьогодні вранці наш співробітник пропонував умови?
Туманова кивнула.
— Вам вони ясні?
— Цілком.
— Ви продумали їх?
— Тоді ж.
— І…
— І тоді ж відповіла.
— Але наскільки мені як начальнику гестапо відомо, ви відхилили наші умови.
— Якщо сказати м'яко, то так, відхилила. Вони мене не влаштовують.
— Це наперекір логіці! — скрикнув Штауфер.
— У кожного своя логіка.
— Стривайте, стривайте! — запротестував Штауфер. — Є ж логіка, загальноприйняті норми, які…
— Не витрачайте марно свого красномовства, — перебила його Туманова. — Ваші умови не влаштовують мене.
— Ви даремно упираєтеся, — з удаваним докором зауважив Штауфер. — Упертість нічого не дасть. Зрозумійте, вас упіймали на гарячому, з такими речовими доказами, що й слідства не треба. Упертість безглузда, нерозумна… Вашу долю можна вирішити без суду. Крім того, ви вбили солдата німецької армії. Вас захопили із зброєю в руках. А зараз війна. Її закони невблаганні. Ви розумієте, що це значить?.. Тільки щирі зізнання можуть змінити ставлення до вас. Ми зацікавлені…
— Я розумію, в чому ви зацікавлені! — знову його перебила Туманова, — Не варто повторюватися. Я зіпсую вам настрій.
— Це сліпа упертість з вашого боку, — глухо промовив Штауфер, почуваючи, як всередині в нього починає закипати лють. — Дивна ви жінка! Невже голос розуму для вас втратив силу?
Штауфер знизав плечима, взяв стілець від стіни, поставив його майже впритул до арештованої і всівся на ньому.
— А я не вірю, що ви внутрішньо не згодні з програшем, — промовив він. — Не може цього бути! Ви насамперед людина, і до того жінка. Ви будете боротися за життя, чіплятися за кожну можливість. Давайте трохи пофілософствуємо. — Штауфер прибрав зручнішу позу, закинув ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця і закурив. Він читав у романах, що солідні детективи завжди красиво курять. Це хороший тон. — Наше життя таке коротке, що, їй-богу, безглуздо самому вкорочувати його. Ось, скажімо, я… Я народився на світ божий трошки раніше за вас, голубко. Отже, пожив і побачив більше. І важко сказати, що я бачив частіше: добре чи погане. Скоріше погане. І все ж я хочу жити! І ніколи з власної волі не розлучуся з життям. Ніколи! Людина існує й бореться за існування, а не за смерть. А ви? Що вирішили ви? Вмерти? Героїнею? Раптово й легко? І щоб ваша смерть, як заведено говорити, пішла в науку поколінням? Я розчарую вас, голубонько. Ви агент. А агенти, як правило, вмирають поодинці, безславно, і смерть їх лишається таємницею для інших. Це раз. Тепер два: ви помрете не легкою, не раптовою і далеко не героїчною смертю. Спочатку вам виколють очі, ось ці сині очі, які, мабуть, хтось любить, слідом за цим відріжуть ваші ніжні вушка, а потім ніс, язик… Що ж тут романтичного? Ян Гус і той був у кращому становищі, коли його прилюдно підсмажували на вогнищі. За нього хтось страждав, ним хтось пишався… А ось уявіть собі на одну хвилинку, що через кілька днів ваше тіло буде спотворене і віддане на поталу хробакам! Брр! І ніякої слави!
Туманова мовчала, сумно дивлячись на букетик рідних лісових квітів, що стояли на сейфі. Як вони сюди потрапили? Чого? Чи це сентиментальність, яка живе поряд з витонченою жорстокістю?
А Штауфер вів далі:
— Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам'ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам'ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. — Штауфер кивнув у бік гестапівця в цивільному. — А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час — поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб — це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.
Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.
— Продовжимо, — звернувся він до Туманової. — Вам ясна моя думка?
— Цілком, але не ясно, навіщо це все?
— Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…
— Не варто, — перебила його Туманова. — Про себе я подумаю сама.
Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб'язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.
Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.
