Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Перестань! — прикрикнув на свого товариша Айлтон.
— Та я лиш перевіряв, чи все працює… — винувато пробубнів той, вимикаючи свою пекельну лампу.
Коли здатність бачити врешті відновилась, на дворище висипали мої товариші. Вони зібрались коло відкритих дверей мікроавтобуса, потягувались, розминали занімілі кінцівки, заодно роздивляючись величезні й блискучі друшляки-прожектори.
— Готові? — лунко спитав провідник, після чого, отримавши дружну ствердну відповідь, дав команду займати місця.
— Давайте візьмемо його з собою, — зненацька запропонував Лаврентій.
— Кого? — уточнив я.
У півтемряві неподалік від машини я розгледів вогники собачих очей
— Шарика, — мій товариш тицьнув пальцем на куцохвостого.
— Е-е-е… А навіщо?
— Ти бачив усі ті черепи перед нашим бунгало? — серйозно заговорив юрист. — По-моєму, то все він…
— Хто?
— Собакевич. Гадаєш, що ні, Максе? Думаю, барбос як розійдеться, панахає і розриває крокодилів цілими пачками — не встигають ховатися. Бач, Петю вашого не боїться…
— Теж мені придумав.
Одначе Айлтон був не проти. Взявши Шарика за лапи, він закинув дворнягу в салон.
— Нехай їде. Сподіваюсь, він нам не заважатиме.
Відтак ми завантажилися в мінівен. За кермо цього разу всівся Фабіо. Ліворуч від нього вмостився Айлтон. Поміж них, впершись задніми лапами на виступ коробки передач, а передніми — на торпеду, стримів Шарик. Барбос від невимовного щастя і вдячності, що ми взяли його з собою, радісно вимахував хвостом, час від часу нетерпеливо гавкав і вдумливо позирав на дорогу. Два середні крісла мікроавтобуса окупував я. Дімон, Лаврентій та Алекс втиснулись гуртом на суцільний диванчик у хвостовій частині «Volkswagen’а».
Нічне сафарі — дійсно виняткова пригода…
Фабіо виїхав з фазенди і впевнено скерував авто у напрямку Транспантанейри. Ніжний спокій і безмовність літньої ночі грубо розірвало утробне, гримке й розкотисте завивання двигуна, розбавлене пронизливим вереском коліс під час пробуксовки. Два яскравих, немов блискавки, промені списами прохромлювали незайману темряву, промацуючи хащі навкруги (одну лампу тримав Айлтон, підіймаючи її високо над дахом автомобіля, іншу — трохи нижче — фазендейро). Під днищем авто жалібно хрускало галуззя та дрібні кущі. Фабіо прудко гнав уперед і не збавляв швидкості, примудряючись одночасно слідкувати за дорогою, крутити кермо і освітлювати прожектором нетрища, що пропливали за вікном. У мене в голові зринула думка про те, що ми зараз більше скидаємося на ораву обдовбаних і п’яних панків, котрі мчать до лісу улаштувати пекельний пікнік, аніж на команду допитливих мандрівників на чолі з досвідченим бразильським натуралістом.
Незабаром ми вибрались на Транспантанейру і взяли курс на південь. Відтепер «Volkswagen» їхав значно тихше, через що в хащах обабіч дороги нам дедалі частіше вдавалося заставати нічних мешканців Пантаналу.
Щойно в конусах прожекторного світла зблискували намистинки чиїхось очей, Фабіо глушив машину, фіксував ліхтар на даху і ми роздивлялися звірюку, передаючи один одному бінокля. Засліплені полум’яним сяйвом тварини торопіли і завмирали, мов набиті ватою опудала, не знаючи, що робити далі.
Попервах нам попадалися лише зайці. Потім у затягнутих ряскою заводях почали траплятися капібари та каймани. Один раз перед самісіньким бампером, потішно задерши клешні догори, перебіг дорогу великий прісноводний краб.
Під час однієї зупинки я виявив у заростях щось темне і вельми масивне.
— Великий капібара? — спробував вгадати я.
— Ні. Це тапір, — заперечив гід.
Скориставшись біноклем, я почав розглядати тварину. Тапір був гігантським, значно більшим за найбільшого баченого напередодні капібару, однак вовтузився він у густих кущах, через що очам відкривались лиш його масивна воляча холка, розведені під кутом 120° (точно як хвостове оперення в американського винищувача F-22 «Raptor») вуха та задня частина спини. Копитний велетень, здавалося, не зауважував нас. Він спокійно наминав соковиті листки, траву та стебельця, голосно й апетитно чавкаючи. Можливо, тапір і бачив промені ліхтарів, однак вони не бацали йому просто в писок, от він і не звертав на світло жодної уваги.
Цікаво, що ззовні тапір, як і капібара, дуже схожий на свиню з коротеньким хоботом замість кирпи, хоча його найближчими родичами є кінь та носоріг. Іноді, коли тапір висовував з кущів голову і витягував уперед ніс з двома ідеально круглими ніздрями на краю, його хобот робився неймовірно схожим на коротеньку чорну двостволку — настільки пряма і гладенька була його кирпа. Я так і очікував, що він зараз напнеться і бабахне по нас дробом відразу з двох «стволів». Але сірий незграба лиш втягував носом повітря, кумедно задираючи «самопал» догори, потому раз чи два голосно пчихав і повертався до вегетаріанської трапези. А ще, щоб ви знали, на передніх ногах у тапіра по чотири копита, а на задніх — лише по три.
— Тапіри нападають на людей? — ставлю своє улюблене питання Айлтону.
— Ніколи не чув про таке. Іноді самці трапляються чималенькі, дотягуючи до 250 кг, однак навіть вони не ризикують атакувати людей. Гадаю, тапір може кинутись на людину, захищаючи своє потомство, але відразу ж дремене геть.
Знову невдача!
— На вигляд він доволі грізний… — тихенько бурчу.
Бразилець знизав плечима.
— Повторю, Максе: єдиний по-справжньому небезпечний сухопутний звір Пантаналу — це дика свиня. Точніше, не одна свиня, а стадо кабанів. Жодна інша тварина, навіть ті, які можуть напрочуд легко впоратися з людиною, не несе їй прямої загрози. Анаконди, як правило, ховаються високо на деревах. Вони не такі вже й гігантські, як про це розказується у фільмах, і не розглядають людину як потенційний харч. Ба більше, якщо змія добряче пообідала, її взагалі можна хоч копняками гецати — однаково нікого не займатиме. Каймани? То ще ті меланхоліки… Ягуар, хоч і хижак, також воліє не перетинатися з людиною. Він рідко нападає першим, звісно, якщо ти не наскочив на пораненого звіра чи на самицю, яка боронить кошенят. Тоді — бережись. Від ягуара не врятуєшся ніде: ні у воді, ні на дереві…
— А свині? — шепнув я.
— У тому то й різниця. Для них не потрібно конкретної причини. Кабани спочатку перетруть тебе на фарш, а вже потім розбиратимуться, чи надходила від тебе яка-небудь загроза чи ти просто тинявся Пантаналом і грибочки збирав…
Ми вже завернули назад, коли Айлтон помітив нові блискучі цятки праворуч, десь за метрів тридцять від машини. Дві яскраві кульки, наче краплі розжареного металу, полискували сріблом під променем потужного прожектора. Бразилець попросив Фабіо спинитися. Затим, зафіксувавши лампу, приклав до очей бінокля. Не пройшло і п’яти секунд, як Айлтон звичним декламаторським тоном представив нашу нову «здобич»:
— Сіра лисичка.
Лисиць у Пантаналі я ще не бачив, а тому, наслідуючи приклад провідника, хутко підніс бінокля до очей, спрямувавши скельця на розмиту овальну пляму світла вдалині. Попри чималу віддаль, густі зарості та довколишню непроникну темряву, я доволі непогано бачив крізь бінокль. Промінь ліхтаря окреслював щільний ряд кущів, високе гіллясте дерево і невелику каламутну заплаву. На траві, якраз у тому місці, де кущі трохи відступали від води, сиділа вухата лисичка. Пишу «вухата», оскільки характерною ознакою лисиці були саме вуха: кожне з них виявилось щонайменше у півтора рази більшим за мордочку. Тож лисеня постало у вигляді доволі кумедного видовиська: пара тоненьких ніжок, над ними застигла витягнута трикутником мордочка, а з самого верху стовбурчаться два розкішні сіруваті локатори, що надають звіряткові якогось неземного шарму.
— Викапаний Чебурашка, — прогундосив я і розтягнув рот у посмішці.
Шарик приглушено загарчав. Я не звернув уваги.
— Подивись, — я простягнув Лаврентію бінокль. — Крокодилів ми вже бачили досхочу, і ось нарешті натрапили на Чебурашку.
Мій товариш простягнув руку і підніс бінокль до очей.
