Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Якось, продираючись крізь особливо густу поросль, Айлтон різко спинися, піднісши палець до міцно стулених губ.

— Тихо! — пролунала глуха, але владна команда.

Наша четвірка застигла на місці. Бразилець присів навпочіпки і кільканадцять секунд, приклавши долоню до вуха, уважно вслухався до шуму, що долинав з гущавини ліворуч від нашого маршруту. Його нервозність блискавично передалася й мені. Я схилився над його кучерявою головою і прошепотів:

— Що там?

У відповідь Айлтон удруге приклав пальця до губ, кинувши на мене сердитий погляд, мовляв, не патякай, коли тебе не просять. Щоправда, відразу потому він випростався і махнув нам рукою, показуючи, що ми можемо продовжувати похід.

— Що то було? — мене аж розпирало від цікавості.

— Нічого. Мені просто здалося, — туманно відказав провідник.

— А що могло б бути? — не вгавав я.

— Свині, — буркнув бразилець. — Мені здалося, я почув рохкання кабанів.

— Звичайні свинюки? — знову розчарувався я. — З поросятами?

Айлтон несподівано загальмував, через що я ледь не збив його з ніг. А тоді натураліст стрімко обернувся. Я з подивом відзначив, як сильно покруглішали його очі.

— Не приведи Господи з поросятами! — дзвінко відказав він, суворо дивлячись на мене. — А тепер слухайте всі! Я маю дещо вам сказати. Де б ви не були, що б ви не робили, якщо почуєте з моїх вуст вигук «Pigs! [41]», мерщій лізьте на найближче дерево. Вам достатньо ось такої висоти, — хлопець встановив долоню на висоті приблизно метр від землі, — аби врятуватися. Затямте: найстрашніший хижак Пантаналу — це не ягуар, не кайман, не анаконда і навіть не піранья. Найлютіший і найнебезпечніший ворог людини в цих місцях — це стадо диких кабанів [42]! Зазвичай вони носяться по нетрищах великими групами, змітаючи все на своєму шляху. Якщо їм вдасться застукати людину на землі — її вже ніщо не врятує. За одну хвилину нещасну жертву розшматують і розберуть на кісточки, немов дитячий конструктор.

Кайман зловив рибину

Після такої палкої промови Лаврентій, котрий, як я вже згадував, більш-менш розуміє англійську, підійшов до мене і тихо спитав:

— Гід пожартував про кабанів, правда?

Я стенув плечима:

— Хтозна.

— Свині не можуть вбивати людей. Це негарно. І неправильно.

— Особисто я Айлтону вірю.

— Але це не може бути правдою, чувак! І взагалі я не хочу задарма ризикувати життям. Скажи, що він хотів лиш покепкувати. Це все вигадка, ну?

— Навіть якщо провідник жартував, я волію за краще бути висміяним, ховаючись на дереві від стада невинних поросят, аніж гордим, зате роздертим на шматки лютими кабанами.

Ближче до обіду почався тихий дощ. Ніби й не сильний, зате рясний і щільний. Маленькі, практично непомітні краплини, здавалося, сочились із кожної молекули повітря. Невдовзі на мені не лишилося жодної сухої нитки. Однак особливого дискомфорту не відчувалося, адже й без дощу атмосфера була страшенно вологою.

Тим часом Айлтон продовжував йти вперед, без упину розказуючи цікаві факти про все, що траплялося нам на шляху. Вже через півтори години я почувався так, наче щойно прочитав, причому пильно й вдумливо, товстенну монографію про тварин та рослини південної Бразилії. На жаль, мине півроку, і я забуду всі історії, які не занотую того ж вечора до свого нетбука, а спогади про першу прогулянку незайманими нетрищами в басейні Ріо Парагвай майже повністю вивітряться з голови. Єдине, що залишиться, — це спомин про сиру й огидну знемогу, котра непосильним тягарем притискала мене до землі. Вологість, спека, пряні запахи рослинності, постійне чалапання по коліно, а то й по пояс у воді напрочуд швидко вимотали організм. Раніше мені доводилось тинятися джунглями Мексики, блукати високо в Андах далеко за відміткою 4000 метрів, але ще ніколи я не втомлювався настільки швидко. Налиті свинцем ноги буквально прилипали до землі. Складалося враження, наче сила тяжіння в Пантаналі щонайменше у два рази більша, ніж деінде на планеті.

…Ми повернулись на фазенду невдовзі після того, як над головою знову розвиднілось. Певна річ, зморені, виснажені.

Але цього разу втома була якоюсь особливою, тягучою і одурманливою, відчутно відрізняючись від приємного фізичного знесилення, котре поколює м’язи після звичайного походу в джунглі чи підйому в гори. Я розумів, що це лиш наш перший день у Пантаналі, і, безперечно, пристосування до незвичних кліматичних умов має проходити сутужно, однак на ділі ми почувались значно гірше, ніж просто потомленими. Ми були напівмертві. Гадаю, головною причиною такого напівпритомного стану команди була вологість.

Сяк-так розвішавши одяг надворі, виставивши чоботи й кросівки сушитися попід північною стіною, і наостанок вигнавши з-під навісу кількох нахабних комарів, котрі прослизнули всередину за час нашої відсутності, ми з товаришами в самих трусах завалились у гамаки. Хвилин двадцять лежали у повній тиші, відчуваючи, як тоскно ниють м’язи.

Невдовзі я краєм ока помітив: із дверей фазенди вигулькнув наш провідник. Як і на нас, на ньому були тільки труси.

— Я вас гукну на обід, — викрикнув до мене Айлтон, викручуючи мокрі штани на веранді. — Десь за півгодини.

Мірно розкачуючись у гамаку, я трохи підняв голову і махнув бразильцю кволою рукою, показуючи, що зрозумів його. Сил кричати щось у відповідь просто не було.

— А ввечері, якщо не падатиме дощ, поїдемо в нічне сафарі. Побачите, наскільки змінюється Пантанал уночі.

Не опускаючи руки, я вистромив великий палець угору і криво всміхнувся, мовляв, нічне сафарі — це просто круто, чувак! Хоча насправді, розквашений глевким і теплим диханням вологої савани та боліт, я так не думав.

Після полудня над Пантаналом пронеслась звична оглушлива злива, на якийсь час загнавши назад у землю удушливі випари. Відразу потому хмари розбіглися, наче й не було їх узагалі. А ввечері, щойно почало смеркати, до нашого навісу вдерлися Фабіо з Айлтоном і почали нас безцеремонно розштовхувати, наче солдафонів у армії.

— Підойм! — голосно горлав наш гід. — Сафарі починається!

Ситний харч та тривалий післяобідній сон напрочуд швидко відновили мої сили. Попри те, що всі м’язи скімліли, я очунявся в непоганому настрої, цілком готовий до нових пригод.

— Можете вдягти лише шорти і майки. Ми майже не вилазитимемо з машини, — командував Айлтон.

Крізь протимоскітну сітку віяло прохолодою. Я вдихнув на повні груди, радіючи, що дощ притлумив духоту. Затим, вискочивши на подвір’я, задер голову і побачив крізь посірілу в сутінках листяну крону яскраві розсипи сузір’їв.

Поодалік перед фазендою, чудово освітлений ліхтарем, що теліпався під дахом веранди, стояв наш широколобий «Volkswagen». Борти автомобіля повернули собі початковий колір — нещодавній дощ змив увесь бруд, що налипнув на авто на Транспантанейрі.

Поки решта моєї сонно-вим’ятої команди очунювала і вдягалась, а ми з Айлтоном, діловито встромивши руки до кишень, стиха перемовлялися просто неба, Фабіо ладнав у багажне відділення мікроавтобуса громіздкий акумулятор. Упоравшись з цим, фазендейро метнувся до будинку, звідки виніс два велетенських прожектора. Здалеку вони нагадували сковорідки, точніше, навіть не сковорідки, а алюмінієві друшляки: до півсферичного металевого корпусу ліхтаря кріпилася довга і вузька циліндрична ручка. Фабіо спочатку приладнав контакти до акумулятора, а потім акуратно протягнув дроти крізь салон: один попід правою стінкою, інший — попід лівою.

— Ми з Фабіо світитимемо прожекторами навсібіч під час руху, — пояснив провідник, киваючи на свого напарника, — шукатимемо тварин.

Фазендейро тим часом ввімкнув одну з ламп, перевіряючи, чи вона працює, а тоді задля жарту спрямував промінь на нас із Айлтоном. Натураліст прожогом відвернувся, поривно прикривши очі долонею. Я ж, на жаль, не відав нічого про потужність прожекторів для нічного сафарі, а тому попервах навіть не смикнувся. Зате вже наступної секунди гірко розкаювався через свою легковажність. До зіниць наче дві жарини притулили, з очей полилися сльози, а шевелюра, здавалося, от-от займеться полум’ям. Я зігнувся навпіл, наче від удару в дихало, і глухо загарчав. У відповідь подвір’я залляв розкотистий сміх товстого бразильця.