По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри (читаем книги .txt) 📗

Нао знову спинився біля переможеної. Вважаючи, що їй властиві ті самі почуття, як і людині, він крикнув:

– Нао побив тигриці лапи… Він зробив її слабшою за вовчицю.

І коли він наблизився, тигриця підвелася з риком, сповненим гніву й страху. Нао замірився своїм києм.

– Нао може вбити тигрицю, а тигриця безсила вжити хоч би одного пазура проти Нао!

В степу почулося невиразне тупотіння.

Нао плигнув у високу траву. Невдовзі повз нього вже пробігало кілька олениць, тікаючи від собак, гавкотня яких долітала з далечини. Зачувши дух тигриці й людини, вони скочили у воду, але свиснув спис Нао – і одна з них, поранена в бік, відбилась од інших.

Нао швидко підплив до неї і добив своїм києм. Потім він перекинув її через плече і мерщій побіг до схованки, бо вже зачув, що небезпека близько… Коли він ліз під каміння, печерний лев уже виходив з лісу.

Минуло шість днів після бою мисливців з тигрицею. Рани Гава загоїлись, але він не повернув ще тієї сили, що витекла з нього разом з кров'ю. Нам теж майже оклигав, хоч припадав на одну ногу. Нао гризла нудьга й тривога. Кожної ночі лев-велетень пропадав щоразу на довгий час, бо дрібні звірі ширше довідувалися про його присутність: вона відчувалась у сутінках гаю, здалеку застерігаючи дичину від страховища на берегах річки. А як лев і сам був ненажера та ще й мусив годувати тигрицю, то йому було дуже скрутно: досить часто їм обом доводилося голодувати, життя їхнє було мізерне й неспокійне, ніби у якихось там вовків.

Тигриця одужувала. Вона так тихо й безпорадно пересувалася по траві на своїх побитих лапах, що Нао навіть не відходив, коли кепкував з неї за її поразку. Він не хотів її добивати, бо клопоти про її харчувапня добре втомлювали її приятеля і змушували його до довгих подорожей. А тим часом людина й покалічений звір почали призвичаюватись одне до одного. Спочатку при згадці про свою поразку тигриця рикала з люті й страху. Вона з ненавистю слухала розмірену мову людини, цей переливчастий і мінливий голос, так мало подібний до голосів, що рикають, виють або ж ревуть. На цей голос вона повертала свою кремезну голову і показувала страшну зброю, що оздоблювала їй щелепи.

А людина, вертячи у неї перед носом києм чи сокирою, знову повторювала їй своє:

– Чого варті тепер пазурі тигриці? Нао має змогу строщити їй зуби києм, розпороти їй черево списом. Тигриця безсила проти Нао, як сарна чи сайгак.

І тигриця призвичаювалася до людської мови та неспокійної зброї і зацікавлено придивлялася зеленкуватими очима до цієї чудної двоногої постаті. І хоч вона згадувала ті страшні удари кия, вона тепер не боялася його зовсім. Така вже у звірів природа, щоб вірити В незмінність того, що вони бачать кілька разів однаковим. А як кожного разу Нао лише замірявся києм, а не бив, то вона й не думала, що він коли-небудь її вдарить. Зпавши ж, крім того, людину за звіра дуже страшного, вона перестала вважати її за здобич та звикла до її присутності, а така звичка для всіх звірів межує з певною симпатією. Та й сам Нао з часом відчував утіху в спогляданні пораненої тигриці – це видовисько постійно нагадувало йому про здобуту перемогу. Отже, й він почував до неї невиразне співчуття.

Надійшов час, коли у відсутність лева-велетня Нао вийшов на берег уже не сам: за ним плентався й Гав.

Напившись, вони понесли воду в угнутому шматку кори напоїти Нама. На п'ятий день тигриця поповза дісталася до води та силкувалась напитися. Зробити це їй було не так просто, бо берег був дуже незручний. Нао й Гав зареготали.

Син Леопарда сказав:

– Тепер гієна дужча за тигрицю… тепер і вовки подужали б її!

Потім він набрав води в кору і, жартуючи, поставив її перед тигрицею. Та, нахилившись, випила. Це так сподобалося мисливцям, що Нао підставив їй води знову. Нарешті він з посмішкою вигукнув:

– Тигриця вже не може пити з річки! Влада над нею дуже тішила його.

На восьмий день Нам і Гав відчули себе вже досить дужими для дальшого походу, і Нао призначив втечу на ніч. Ніч наступила важка й волога, сутінки кольору рудої глини довго пливли з глибини неба, трава й дерева корчилися під мрякою, листя падало з тихим шелестом. Густий лемент линув з нетрів лісу та тремтячого чагарника – це сумували голодні звірі. Тільки мала частина поховалася вже по своїх притулках, задовольнивши голод.

Весь час від півдня до вечора печерний лев виказував якийсь відвертий неспокій. Затремтить і прокинеться від свого сну: картина доброго, певного притулку, як та печера, де він жив перед повіддю, проходила перед його очима. Він уже знайшов якусь западину в полі, вже й пристосував її трішечки для себе й тигриці, але жити там не дуже було б зручно. Нао був певний, що цю ніч під час полювання він знову шукатиме якогось притулку і пропадатиме, отже, довший час. Уламри вільно перепливуть річку, мряка сприятиме їхній утечі: вона розм'якшить землю і змиє сліди, що їх лев-велетень і так не дуже добре вміє пізнавати.

Ледве звечоріло, лев вийшов на лови. Спочатку він понишпорив поблизу, а переконавшись, що дичини нема, як і попередніми вечорами, заглибився в ліс. Нао вичікував, не довіряючи собі, бо у вологому повітрі дух рослин був міцніший, ніж дух хижаків, а шелест листу та дощових крапель заважав слухові. Нарешті він подав Намові й Гавові знак, ставши на чолі. Товариші ж ішли за ним праворуч і ліворуч. Таке розміщення дозволяло мисливцям швидше помітити чиєсь наближення і забезпечувало їм більшу обачність. Спочатку треба було переправитись через річку. Нао заздалегідь знайшов місце, де можна було майже до середини її добрести, далі треба було перепливти до самотньої скелі, де знову йшов брід. Перш ніж переправлятися, мисливці заплутали свої сліди. Вони деякий час кружляли біля берега, перетинаючи старі сліди новими та навмисно топчучись, щоб їх було помітніше. Просто до броду йти вони стереглись і дісталися туди плавом.

На другому боці вони знову плутали свої сліди, виписуючи довгі кривулі, після чого залишили цю чудернацьку сітку, ступаючи на оберемки трави, нарваної в полі. Мисливці підкладали собі ці оберемки під ноги в міру свого просування. Це була така хитра вигадка, що на неї нездатний був ні розумний олень, ні вигадливий вовк. Просунувшись таким способом на три чи чотири сотні ліктів, вони покинули свої оберемки і пішли далі вже без них.