Царський курйоз - Зуев-Ордынец Михаил Ефимович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Після бурі криків над ливарним двором запала недобра тиша. Тільки гуркотів ливник, ковтаючи розплавлений метал, та ревів випор, викидаючи зловісно-зелені гази й крупні іскри.
Тишу порушив тупіт ніг. Хтось біг живим коридором з робітних, що мовчки розступилися. То тікав від формувальної ями Дебердєєв. Завжди червоне, з масним полиском обличчя купця було тепер біле, мов січневий сніг. А сповнені ненависті погляди робітних примушували хазяїна мерзлякувато запинати поли сибірки.
3
Ливарники, формувальники, засипальники, каталі, вуглярі — словом, весь завод стояв коло ганку хазяйського дому. Навіть хлопчиська-заслінники шастали поміж дорослими. І як тільки відчинилися двері хоромів, юрба подалася вперед, до самого ганку. Швидким допитливим поглядом окинув Дебердєєв робітних і спитав недбало й ліниво:
— В чому справа, хлопці? Чого роботу кинули?
Люди, які збуджено гули, відразу змовкли. Дав себе взнаки одвічний, від предків успадкований страх перед «самим», грізним і всесильним хазяїном. Передні ряди збентежено оглядалися назад, а задні нерішуче тупцювали на місці, втупивши очі в землю.
— Ну? Язики проковтнули? — уже з викликом крикнув Дебердєєв. — Чого ж не відповідаєте?
— Не поспішай, хазяїне, відповімо! — почувся спокійний голос.
З натовпу видерся і підійшов до ганку Афанасій Первуша.
— Ми щодо дзвона, ваше степенство! — твердо й суворо мовив він.
Дебердєєв зразу якось осів, наче підталий замет, і глянув скоса лякливо на ливарний двір. Там червонів на сонці мідними боками піднятий з ями дзвін. Приливок, утворений від пролому, який зробив Митько Диков, обрубали, знявши форму, обруб загладили обдиркою, обпиловкою і протруїли кислотами. Підлу цю роботу виконували «каптанники», хазяйські лакузи: установлювачі, рядники, заводські стражники та конторські писарі. Робітних того дня на завод не пустили. Тепер дзвін можна було відправляти в Уфу, ніякого ганджу в ньому нема.
— Дізналися ми, що хочеш ти відправити дзвін в Уфу, — не дочекавшись відповіді хазяїна, знов заговорив Первуша. — Не годиться, хазяїне. Гріх! В ньому Митька Дикова смерть спіткала. Могила його — дзвін оцей! А тому повинен ти, хазяїне, розколоти його і в землю закопати, як належить.
— І колоду свічок на Митьків сорокоуст жертвуй! А жінку його та дітей забезпеч! — закричали з натовпу.
— Колоду свічок, ладан і кутю на сорокоуст я забезпечу. Жінці його й дітлахам роботу на заводі дам, — набравши поважного вигляду, відказав хазяїн. — А щодо дзвона… Та чи знаєте ви, скільки він коштує? Усіх вас, з жінками і дітлахами, купити можна! Ач розколоти й закопати!
— Ти, купець, прямо відповідай! — хитнув важкою головою Первуша. — Поховаєш дзвін, то ми зараз на роботу станемо, а ні…
Поки Первуша говорив, Дебердєєв, дивлячись на робітних, думав: «Час нині бунтівний. Хиткість у народі почувається. Чого доброго, і мої шмаровози посланців до Пугача відправлять. Отож треба їх одразу ошелешити, взяти в шори! Бо якщо вони мою слабкість відчують, од рук відіб’ються й заводові шкоду заподіють…»
— Цить, онучі смердючі, сіряки вошиві! — ступаючи через кілька східців, скотився хазяїн з ганку. — Бунтувати здумали? Та я вас на порох зітру! Сік з вас потече!
— Дзвін поховай! Чуєш! — загула юрба.
— Не вам мене вчити! — загорлав Дебердєєв. — Укажчики які! Дзвін в Уфу піде! А звідти шкадрон драгунів на завод прискаче!..
— Не лякай, ми вже лякані! — заревла юрба. — Ховай дзвін, бусурмане! Хреста на тобі немає, чорте триклятий!
— Розходь-теся! По місцях! — побагровів з натуги хазяїн. — Ставай до роботи!
— Не будемо працювати!… Шабаш, хлопці!.. А з тобою, купчино, згодом поговоримо! — закричали робітні й побігли до воріт. І з розбігу зупинилися. Ворота зайняли кінні лісові об’їжджчики заводської дачі, похмурі лісовики у високих вовчих шапках.
— Хлопці, гайда через частокіл! — змахнувши шапкою, гукнув Афанасій.
Робітні побігли до заводських валів і за хвилину обліпили високий частокіл. Первуша обернувся до Дебердєєва, що стояв самотньо, і погрозив здаля кулаком:
— Стривай, зустрінемося, купчино! Чекай гостей на завод!
І не поспішаючи, рушив до заводського частоколу…
4
Стратон помовчав, підворушуючи багаття обгорілим суком, і знову, під посвист осіннього вітру, під шелести й скрипи уральських лісів, повів неквапливу розповідь.
Їх троє лежало на лужку, порослому травами, щавлем та калачиками, троє дебердєєвських робітників: ливарник Афанасій Первуша, засипальник Пров Кукуєв та вугляр Непея.
— Не певен я, — сипів застуджено Непея, — чи добре ми вибрали місце для засади?
Первуша стурбовано підвів голову, його лице з обпаленими віями та бровами, потріскане від жару плавильних печей, скидалося на черствий житній корж.
— Нічого, місце підхоже, — відказав він, розсунувши рукою віти ліщини. — Кращого не знайти.
Тракт, перекинувшись через сідловину Чир’євої гори, впритул підійшов до берегових «іконостасів». Коло підніжжя їх клекотіла Біла. В цьому небезпечному місці тракт був перегороджений завалом з товстенних сосон, сушняку та великих каменів.
— Хіба тут вони пройдуть? — посміхнувся Афанасій. — Застрягнуть, голову кладу! А перед завалом я тракт «часничком» посипав. Ото затанцюють їхні коні!
— А хто дзвін охороняє? — спитав Пров Кукуєв. — Певно, наші лісовики-об’їждчики?
— Якби вони, півлиха було б! — стурбовано відповів Первуша. — Купець-падлюка драгунів на завод викликав. Он яка штука, хлопці!
— Їдуть! Їй-бо, їдуть! — загорлав раптом Непея.
Первуша, підвівшись на коліна, глянув поверх кущів на тракт. Із-за найближчого повороту виповзла довга, оповита курявою, змія. Пильні очі Первуші розрізнили жовті мундири трьох драгунів головного дозору, які насторожено оглядали придорожні кущі та скелі. Саженів за сто позаду дозору їхав офіцер, втомлено нахилившись у сідлі. А ще за сотню саженів від офіцера, з гримотінням, схожим на гуркіт далекого грому, рухалося щось величезне, незграбне. То на особливому візку везли дзвін. У візок було впряжено тридцять коней, по троє в ряд. Здаля було чути вигуки погоничів та ляскання батогів. Решта драгунів конвою розсипалися жовтими цятками і по боках, і позаду візка з дзвоном.
— Вони, — сказав Первуша, відводячи од тракту напружені, заслані сльозами очі. — Ходімо вниз, хлопці. Зустрічати будемо!
Під горою, коло завалу, лежали дебердєєвські робітні, озброєні ведмежими рогатинами, саморобними піками, вилами-трійчатками та сокирами вуглярів, важкими, на довгих топорищах. Рушниці мали не більше десятка робітників. Коли з’явився Первуша з двома іншими ватажками, розмови враз ущухли.
— Ідуть! — суворо сказав Афанасій. — Як гукну, вилітайте разом. Навалою! А я піду гостям хліб-сіль підносити.
Він лукаво, по-хлоп’ячому всміхнувся і, спираючись на молодий дубок, окутий в окоренку залізом, подерся на завал. Помітивши його, дозорні драгуни повернули і галопом помчали до офіцера. Той витяг з сідельної кобури довгоствольний пістолет, оглянув кремні і разом з дозорними поскакав до завалу.
— Хто це нагородив тут? — крикнув він, зупинивши коня.
— Ваше благородячко, — прохально почав Первуша, — ми, себто дебердєєвські робітні люди, до вашої милості з просьбою. Віддайте нам дзвін, що в Уфу-місто везете. Товариша нашого, Митька Дикова, у ньому смерть спіткала, в сплаві згорів. Хочемо ми дзвін в землю зарити, поховати покійничка з честю-почестю.
А більше вам нічого не хочеться? — посміхнувся недобре офіцер і почав обережно підводити пістолет. Геть з дороги, холопе! За кайданами скучив?
— Бач, як заспівав! — теж усміхнувся зло Первуша, стежачи за драгунами, що стягувалися до завалу. — Ви, дворяни та заводчики, залізні носи, заклювали нас, чорну кістку! Та вже гаразд, колись поквитаємось!
