І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Марія-Луїза почервоніла, розцінивши ці слова як натяк. Але очі Софії дивилися з такою простодушною відвертістю, що графиня заспокоїлась. «Вона надто дурна, щоб здогадатися!»
Самого Лерро, на превеликий жаль Генріха, вдома не було, і присутні могли тримати себе трохи вільніше. Обід пройшов у веселій, невимушеній розмові, і навіть завжди мовчазний Штенгель під кінець трохи пожвавішав і розговорився.
Те, що Штенгель після кожної нової страви вихваляв господарські здібності Софії, підтримав її у суперечці, занепокоїло графиню.
— Ви б знайшли їй жениха серед ваших знайомих офіцерів. Адже вона непогана і, як каже барон Штенгель, не бідна, — анітрохи не жартуючи, говорила графиня Генріху, повертаючись з ним з обіду.
От тоді в голові Генріха і виник план одружити Кубіса.
— Коли ваш план здійсниться, я обіцяю вам пост незмінного друга дому! — кокетуючи промовила графиня.
— Боюсь, що Штенгель не затвердить мене на цій посаді…
— Треба, щоб він звикнув до думки, що ви невід'ємна частина мого посагу.
— Барон додержується досить патріархальних поглядів на родинне життя.
— Ось ви мені й допоможете його перевиховати. Він зіпсував собі смак, дивлячись на цю міщаночку! А Кубісу вона буде саме до пари — Софія його врівноважить. І я завтра ж поїду до неї, умовлю запросити Кубіса, розмалюю його так, що вона закохається в нього, ще не бачивши.
Другого дня вранці, зібравшись на прогулянку, графиня зайшла до Генріха і попередила:
— Даю вам на сьогодні відпустку, бо ви заважатимете нам з Софією. У нас буде інтимна жіноча розмова.
— А чи не занадто ви форсуєте події? — запитав Генріх.
— У мене правило: не відкладати на завтра того, що можна зробити сьогодні. Я чомусь певна, бароне, — ваша наречена зробила непоправну помилку, не повінчавшися з вами відразу після заручин. Я б не поклалася на вашу вірність.
— Ви такої поганої про мене думки?
— Навпаки, хорошої. У якогось письменника я вичитала чудовий афоризм: сталість у поглядах, каже він, це ознака обмеженості. Підставте замість слова «сталість» слово «вірність». Я певна, що ви знайдете якусь карооку італійку, і на згадку про заручини у вашої Лори, — так, здається, її звуть? — тільки й лишиться, що подарований вами перстень… До речі, чому ви не носите свого?
— Десь закинув у чемодан…
— Бідна Лора! — розсміялася графиня.
У коридорі почулася швидка хода, хтось постукав у двері — і до кімнати швидко ввійшов веселий і збуджений Матіні. Побачивши графиню, він зніяковів.
— Даруйте, я постукав, але… — розгублено перепросив він.
Графиня хитнула головою і вийшла.
— Як недобре це вийшло, я вскочив так раптово! Вона, здається, образилась?
— Її могли образити лише твої перепрошення, які підкреслили незручність становища… Та ну її до біса! Кажи краще, що з тобою? Ти просто сяєш весь.
— Ще б пак! Адже все скінчилося якнайкраще: акти про смерть Ментарочі складено, і головний прозектор його підписав. А сам Ментарочі, мабуть, уже далеко в горах.
Генріх свиснув:
— Як це сталося? Коли?
— Втік він удосвіта, а оформили опівдні. Правда, ще трохи раніше, ніж ти радив, але я скористався з щасливої нагоди: у прозектора було багато розтинів і він підписував документи, не дуже додивляючись до їх змісту… Але що з тобою? Ти невдоволений?
— Найгірше, що ти міг зробити, це відпустити Ментарочі зараз до партизанів!
— Але навіщо ж ми тоді брали його з СД? Для того, щоб випустити? Так?
— Я просив випустити Ментарочі, коли я скажу!
— Та яка різниця! Саме викопали братську могилу і ховали покійників…
— А завтра той провокатор, що вже раз виказав Ментарочі Міллеру, сповістить Лемке: Ментарочі, якого ви забрали, знову в горах, живий і здоровий! Лемке візьметься перевіряти, побачить акт про смерть під час операції…
— Боже, що я наробив! — Матіні зблід. — Який же я йолоп!
Генріх нервово закрокував по кімнаті. Матіні, охопивши голову руками, непорушно сидів на дивані, втупивши погляд у підлогу.
— Скажи точно, о якій годині ти його відпустив?
— Вдосвіта, годині о шостій. Я дав йому цивільний одяг, трохи грошей і пістолет…
— Знаєш, куди він пішов?
— Ні.
— Умовлялися про дальші зустрічі?
— Теж ні. Він потиснув руку… ми навіть поцілувалися, але жодного слова один одному не сказали.
Генріх знову заходив по кімнаті, на ходу кидаючи уривчасті фрази:
— Стан гірший, ніж ти гадаєш. У Лемке акт про смерть, а людина жива. Кубіс пошлеться, що ми його умовили. Я, ти і Лютц. Який висновок зробить Лемке? Що є якась організація сприяння партизанам. Адже нас троє…
— Я піду до Лемке і візьму всю провину на себе. Скажу, що недогледів, Ментарочі втік, а я, боячись відповідальності, рятуючи себе…
— Не кажи дурниць! Дочекатися, що війна ось-ось скінчиться, і загинути через одну припущену необережність! Ми щось придумаємо, ми повинні щось придумати. Нема такого становища, з якого не було б виходу…
— Я тобі його запропонував. Це єдиний вихід, який у нас лишився.
— Ти коли-небудь бачив, як дрібне звірятко, загіпнотизоване поглядом змії, само йде їй у пащу? Ось твій вихід! А ми знайдемо, мусимо знайти щось таке… Стривай, стривай, дай мені трохи подумати… Знаєш що? Йди зараз до Лютца і попередь його про все, а я тим часом спробую перевірити одну річ… Можливо, це і буде наш вихід! Тільки обіцяй — жодного кроку, не порадившись зі мною!
— Обіцяю!
— Я подзвоню до Лютца. А тепер я не хочу гаяти часу, чим скоріше ми на щось наважимось…
Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:
— Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…
— Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!
Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.
Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.
Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…
Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.
— Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.
Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.
— Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! — голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.
— Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! — Генріх присунув дівчині стілець. — Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?
— Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. — Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.
— Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?
Обличчя Лідії зашарілося:
— Ми домовились почекати кінця війни…
— Ви його любите?
— Коли дівчина дала згоду…
— А він вас?
— Любить! — не замислюючись, відповіла Лідія.
— Тоді я дуже шкодую, що так сталось… Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя складалося щасливо, але…
— Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? — з викликом запитала Лідія.
— Я хочу сказати, що ви з ним не поберетесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому… — Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, — тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!
Лідія здригнулась, як від несподіваного удару нагаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем:
— У вас для цього немає ніяких підстав. Всі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.
