Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
Тому я був насторожі й стежив за ведмедицею, аж поки вона не зникла з очей. З нудьги я курив цигарку за цигаркою, і мене поступово почала змагати спокуса злізти з дерева, швидко добігти до хатини, взяти рушницю, собаку і… решту ви можете собі уявити самі.
Але десь у глибині мозку бринів голосок перестороги, повстаючи проти того, що нашіптувала мені моя легковажність. Я навіть гадки не мав, що ведмедиця могла чатувати десь поблизу, аби, коли я спробую втекти, напасти на мене й покарати. Та, як ви побачите, я надто вже недооцінював розумові здібності цієї тварини, бо те, що потім сталося, і досі лишається для мене нерозв'язною загадкою.
Ведмідь, треба зазначити, може і в лісі ходити так тихо, що навіть сам не чує власних кроків, не кажучи вже про інших. От саме це й продемонструвала тепер ведмедиця. Я помітив її тільки тоді, коли вона стала під березою, на якій я сидів. І, уявіть собі, вона прийшла не сама. Вона запросила з собою ще декого: ведмедиця йшла на задніх лапах і несла в обіймах бобра…
— Що?! Бобра? — здивувалися ми.
— Так, так, — підтвердив Іван Іванович Рогаткін. — Живого чотириногого дроворуба і майстерного будівника водяних загат, великого бобра. Вона несла його так, як матері носять дітей. В обіймах. У першу мить я подумав, що я раптом захворів на цингу, і в мене затьмарився зір. Але, протерши гарненько очі, пересвідчився, що бачу добре. Ведмедиця справді принесла в обіймах бобра. Проте найбільш мене здивувало те, що бобер не виривався, не борсався й не вищав, а спокійнісінько сидів собі в обіймах велетенського хижака, котрий, як відомо, при кожній нагоді, коли тільки йому пощастить злапати бобра, схрумає його, наче справжні ласощі, аж до останньої кісточки. Тепер я пересвідчився, що трапляються винятки і навіть між такими різними тваринами може бути дружба. Я зрозумів, що знання людини ще надто недосконалі, щоб проникнути в таємниці чотириногих істот. Під березою бобер зіскочив на землю, не довго думаючи, став на задні лапи, обіперся на свій широкий хвіст і почав довгими різцями підгризати дерево, на якому я сидів.
Отже, ведмедиця якось пояснила бобру, що треба робити: перегризти березу й допомогти захопити найстрашнішого ворога всіх чотириногих — людину, яка зважилась посягнути на ведмежат.
Тільки тепер я зрозумів хитрість і незвичайну кмітливість ведмедиці, тільки тепер я усвідомив собі, яку страшну загибель вона мені готує. Від жаху волосся на голові в мене стало дибом, аж шапка, здавалося, заворушилася. Це була страшна мить.
Рогаткін замовк і подивився на Олега. Вигляд у геолога був надзвичайно дивний. Він кліпав очима, потирав ніс та підборіддя, покашлював і кректав, наче намагався побороти сильне збентеження. Потім Олег відкрив рота, поволі закрив, і з горла в нього вихопився якийсь незрозумілий звук. Я ледве стримувався, щоб не розреготатись. Адже розповідь сибірського мисливця аж до моменту повернення ведмедиці з бобром була правдоподібною й захоплюючою, але дальша її частина могла бути лише чистісінькою мисливською вигадкою. Проте я зберігав серйозний вигляд, кивав головою, висловлював свій подив цілою гамою вигуків і взагалі поводився цілком гідно.
— Я не буду випробовувати вашу цікавість, — поблажливо вів далі сибіряк. — Як бачите, я виплутався з цієї жахливої ситуації живий, цілий і здоровий. Правда, мені довелось пережити на тій березі страшні хвилини, тому що бобер обгризував дерево з такою швидкістю, наче орудував пилою. Я лічив секунди, коли дерево разом зі мною впаде і мстива ведмедиця кинеться й роздере мене на смерть. Волохаті малюки не розуміли, про що йдеться. Вони радісно бурмотіли, знову вгледівши свою матусю, й почали нетерпляче бити лапками по гілляці. Ведмедиця теж не могла дочекатися, поки чотириногий дроворуб звалить дерево, і неспокійно бігала навколо. Нарешті настала вирішальна мить… Бобер скінчив свою справу, дерево нахилилось, затріщало і почало падати на землю…
Рогаткін знову зробив невелику паузу, витер з чола піт, наче згадка про пережиті хвилини розхвилювала його. Потім відкашлявся, махнув рукою і повів далі:
— Я вистрибнув на гілляку й гарячково схопився за верхні, тонші віти, щоб хоч трохи зм'якшити падіння. Алє ще до цього я витяг мисливський ніж — єдину свою зброю, і був сповнений рішимості захищатися до останнього подиху. Раптом у моїх ушах пролунало щось, наче удар у великий бубон. Я скрикнув від жаху, в очах спалахнуло синьо-зелене сяйво, і я провалився в бездонну порожнечу. Не знаю, скільки я пролежав, але, кінець кінцем, опритомнів і переконався, що живий, — про це свідчило принаймні те, що в голові моїй так гуло, наче в ній роїлися бджоли. Я хотів було схопитися на ноги, але заплутався в гілках. Підвівшись нарешті, я став наче вкопаний. Передо мною — хоч вірте, хоч ні — відкрилася зовсім не ждана картина: поблизу під важким стовбуром зеленої берези лежала, не виявляючи жодних ознак життя, ведмедиця. Навколо неї вовтузились ведмежата і торсали матір своїми лапками. Бобер зник, і на малій галявині, якщо не зважати на бурмотіння ведмежат, було тихо, наче в церкві.
Стара приказка «Хто під ким яму копає, той у неї сам попадає» цілком підтвердилася ще раз.
Хижак, охоплений нетерплячкою та жадобою помсти, не встиг відскочити, товстий стовбур упав на ведмедицю, і тепер вона лежала з розтрощеною головою посеред великої калюжі крові.
Не можу, друзі, навіть описати ту радість, яка охопила мене, незважаючи на біль у голові. Я пустився в танець, чим викликав надзвичайне обурення кількох цікавих крапчастих горішанок та кедрівок — цих всюдисущих пернатих, від яких ніщо й ніде не приховається.
Мені лишається сказати тільки, що кінець цієї пригоди був дуже простий. Без зайвих зусиль зв'язав я осиротілих волохатих малюків, зате мені довелось добре-таки попомучитись, поки я припровадив їх до лісової хатини. Пізно ввечері до мене завітали друзі-мисливці, щоб заночувати в xатинi, і вранці вони допомогли доставити забиту ведмедицю до моєї оселі.
Ось і вся історія, яку я ще й досі ніяк не можу збагнути.
Рогаткін глибоко зітхнув, наче й у цю мить відчував утому та хвилювання під давно пережитої пригоди, і обвів поглядом обличчя слухачів. Трохи згодом він додав:
— Хочу підкреслити, що я намагався викласти вам цю пригоду цілком об'єктивно. — Потім він звернувся до мене: — Ви нам казали, що полювали в Карелії й ходили також на ведмедя. Отже, ви, можливо, поясните, як такі різні види звірів порозумілись між собою,
При цьому вигляд у сибіряка був цілком серйозний, і він вважав, мабуть, мене за наївного початківця, що повірив цій байці.
Агроном мовчки посміхався, Олег вагався, не знаючи, що сказати, — йому ця історія здалася мало ймовірною, і його, видно, цікавило, що я відповім.
Я вирішив віддячити жартівникові його ж монетою і тому трохи нахилився, знизав плечима й сказав, що таку дивну пригоду важко оцінити кількома словами. Я додав також, що Іван Іванович краще зрозуміє, якої я думки про цю пригоду, коли послухає аналогічну історію, що сталася з моїм приятелем. Я одразу ж підкреслив, що сам був лише німим свідком і на хід подій не мав ніякого впливу.
Рогаткін згодився з моєю пропозицією. Серед загальної уваги я почав свою розповідь:
— У службових справах я перебував у Архангельській області. Мене відрядили проконтролювати будівництво нової станції механізації лісозаготівель. Одного дня я пішов із своїм співпрацівником на полювання. Ми з ним прямували до найбагатшого на диких качок місця. Ми саме розійшлися з колегою перед великим мочаром, як тут я зненацька побачив, що мій приятель швидко відскочив за дерево. Цілком інстинктивно я зробив те саме, хоч ще й не знав причини такої поведінки. Мить стояв, напружено чекаючи, і раптом помітив двох ведмедів, які йшли вузенькою лісовою галявинкою. І треба сказати, йшли вони якось дивно — щільно один за одним. Я був від них на відстані приблизно двохсот кроків і не міг зрозуміти причину такої незвичайної ведмежої прогулянки. Я задивився на ведмедів і тому аж здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав гучний постріл мого колеги — кандидата наук Миколи Павловича Зубова. Ще більше здивували мене результати пострілу — один з ведмедів блискавично крутнувся на місці й помчав через галявину так, наче в нього на хвості запалили куделю. Я звертаю вашу увагу на це, бо в даному разі ведмежачий хвостик-обрубок відіграв найважливішу роль. Перший ведмідь зник між деревами, а другий, наче окам'янівши, лишився на місці, і я не повірив власним очам, коли побачив, що Микола Павлович біжить до ведмедя. Та я здивувався ще більше, вгледівши, що сміливець, підбігши до ведмедя, схопив його за щось, що той тримав у пащі. А потім уже моєму подиву не було меж. Мій товариш повісив рушницю на плече й спокійно повів ведмедя за собою, наче б то було якесь слухняне ягнятко. Я не витримав, кинувся цій парі назустріч. Те, що я побачив, було прямо-таки приголомшливе. Зубов тримав у руці короткого ведмежачого хвостика-обрубка, якого затис у зубах ведмідь, що так спокійнісінько йшов за моїм колегою.
