Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
Лікарі порадили їй поїхати на південь, на Кавказ. Проте й на курорті здоров'я Ольги Петрівни, хворої на серце, не поліпшилось. Повернувшися додому, вона чахла все більше й більше, незважаючи на лікарську допомогу та самовіддане піклування Івана Хомича.
Нева несла на своїх хвилях рештки зими — брудні поламані крижини. Ольга Петрівна лежала в тихій кімнаті й гарячково стискала руку чоловіка.
— Іванушко мій, — боязко шептала вона, — чуєш, як грізно клекоче ріка? Я боюсь, мені здається, що вона хоче забрати мене від тебе, від Андрюшки й малого Олега. Чи не виходить вона з берегів? Подивись…
Іван Хомич підійшов до вікна й поглянув на бурхливі води, які не віщували місту Петра Великого нічого доброго.
В цю мить від ліжка хворої почулося глибоке важке зітхання. Феклістов швидко обернувся і заціпенів від жаху. Ольга дивилась на нього непритомним поглядом. Її очі блукали по кімнаті, а руки безупинно погладжували перину. Хвора втратила свідомість.
— Ольго! Оленько! — відчайдушно гукав Іван Хомич. — Я тут, біля тебе…
Але Ольга Петрівна вже не бачила нічого…
Смерть дружини глибоко приголомшила Івана Хомича. Він цілими днями просиджував біля вікна й замислено дивився па Неву. Феклістов безупинно повторював, що здоров'я Ольги Петрівни підірвали турботи, пов'язані з його засланням на каторгу. Він проклинав царський режим.
Коли в січні наступного тисяча дев'ятсот п'ятого року в Росії спалахнула революція, Феклістов з усією пристрастю віддався нелегальній роботі. Він допомагав організовувати перевозку з-за кордону зброї для робітничих бойових дружин у Москві. Повністю приховати цю діяльність не пощастило — охранка щось запідозрила, і, щоб уникнути нового розслідування, Феклістов швидко виїхав у тайгу.
В Співучій долині Івана Хомича зустріли з розкритими обіймами. Він знову повернувся до своїх недокінчених досліджень і в наполегливій праці помалу забував своє тяжке горе. Цілими тижнями не виходив Феклістов із тайги, складаючи геологічні карти та описи родовищ різних мінералів.
Орлов часто питав Феклістова, який же сенс має вся ця робота, коли ніхто про неї не знає і не оцінить її по заслузі.
— Ех, Родіоновичу, а хто оцінює твою працю? Хто каже тобі спасибі, коли ти продаєш хутра? Торговці намагаються обдурити тебе як тільки можуть. А коли б я опублікував свої відкриття тепер, російський народ нічого з цього не мав би. Та вір — настане час… а втім, прочитай краще Пушкіна.
Він швидко вийшов і незабаром повернувся з книжечкою віршів Пушкіна. Натхненно прочитав:
— Ну, що ти скажеш, Родіоновичу? Між іншим, цей вірш — у списку заборонених. Тільки тоді, коли це пророцтво збудеться, — а воно спирається на цілком реальну силу, — я опублікую результати своєї праці, щоб вони служили всім.
— Мені здається, Хомичу, що ти довгенько чекатимеш. Столипін добряче взявся за вас.
— От саме тому. Кобила, яка здихає, завжди брикається.
— Та вже давно б час!
Улітку до Співучої долини завітали молоді Феклістови з сином Олегом. Дідусь дуже тішився внуком, моторним хлоп'ям, яке дуже скоро прив'язалося до Івана Хомича.
Андрій іноді супроводжував батька під час його експедицій, але найбільше приваблювало його полювання.
— Андрію, — повчав Хомич сина, — те, що ходить, бігає й літає тут, у тайзі, ти знайдеш і в іншому місці. А те, що приховано від людського ока під землею, в печерах, скелях і горах, — набагато цінніше, і його не так легко можна знайти. Я хотів би, щоб ти вів далі мою справу або принаймні хоч був добрим сторожем підземних скарбів тайги. Про них знаю поки що тільки я, бо не хочу, щоб ці скарби потрапили до рук ненажерливих кровопивць. Не знаю, чи діждуся я того дня, коли Росія збудиться від сну, як пише Пушкін. Але ти, напевне, дочекаєшся, і тому я хотів би, щоб ти знав, про які скарби йдеться.
Андрій замислився, йому здалося, що батько трохи перебільшує, — за довгі роки, прожиті в тайзі, у геолога з'явилися деякі дивацтва.
— Ти часом не золото знайшов, батьку?
— Золото… хіба на світі немає нічого ціннішого? Тайга ховає в собі й інші скарби, ще корисніші, ніж золото. Шкода, що ти не пішов по моїх стопах і не став геологом. Малий Олег повинен ним стати… Якщо треба буде, я довірю тобі важливу таємницю, хоч вона й стосується геології.
Більше вони про це не говорили, а за кілька днів після тієї розмови молоді поїхали.
Іван Хомич провів їх до залізничної станції і на зворотному шляху заїхав до Боброва.
Фельдшер був не сам. У зручному кріслі сидів огрядний, чисто виголений чоловік. У нього були великі губи та вуса, які нагадували щітку для взуття, лиснючі й вологі очі, чорне, з сивиною волосся, дбайливо зачесане на проділ. То був оптовий торговець хутрами Пуговкін, який час від часу відвідував Боброва.
— Ви прийшли якраз вчасно, вельмишановний пане!. — вигукнув він писклявим голосом. — Я тут саме заради вас. Щоб ви знали: я член-благодійник Імператорського географічного товариства. А чому б мені й не бути ним? Людина мого становища повинна підтримувати корисні заклади. Зрештою, я член ще кількох корпорацій, але не це головне. Я саме збирався відвідати вас у вашій резиденції в тайзі н просив Миколу Микитовича поїхати зі мною. Чи не так?
Бобров кивнув і непомітно усміхнувся, з чого Феклістов зрозумів, що Микола Микитович не в захваті від цієї історії.
Тим часом Пуговкін витяг з кишені якийсь лист, начепив пенсне й почав читати:
«Імператорське географічне товариство в Петербурзі
Його Благородію
панові Феофану Парфеновичу Пуговкіну, кавалерові Хреста за громадянські заслуги III ступеня, поставщику Його Високості великого князя Сергія Миколайовича і т. д., і т. д.»
Купець на мить замовк, щоб перевести подих, бо всю адресу він прочитав без передишки. Потім почав читати далі, й Іван Хомич довідався, що географічне товариство доручає Пуговкіну одержати від Феклістова інформацію про результати його досліджень. Геологічний комітет товариства посилався на давнішню вимогу певного високого чиновника, за якою Феклістов мав провести геологічні дослідження й доповісти про їх наслідки. Оскільки протягом багатьох років від нього не надійшло жодної значної праці, товариство просило вельмишановного Пуговкіна як члена-благодійника товариства потрудитися відвідати пана Феклістова й люб'язно повідомити про успіхи, досягнуті геологом.
Іван Хомич мовчав. Він поглянув на купця, знизав плечима й закліпав очима — так Феклістов робив завжди, коли обмірковував свою відповідь.
— Мене дивує, що вони звертаються до вас, — роздратовано промовив Феклістов, — недавно я надіслав геологічному комітетові докладний матеріал.
— Можливо. Це похвально, але вони, певно, чекали чогось іншого.
— Шкода, але інших результатів своїх спостережень я не можу повідомити.
— Саме так я маю відповісти?
— Так!
— Ну що ж, хай буде по-вашому. Проте я чекав більшого…
— Праця геолога нелегка й часто-густо приносить розчарування, — втрутився в розмову Бобров. — Скільки разів я дивувався, що Іван Хомич не втрачає терпіння.
— Вірю й лишаюсь вашим покірним слугою. Чекаю від вас сюрпризу…
Після того, як Пуговкін пішов, Бобров обурено вигукнув:
— Ти бачив такого нишпорку! Прийшов рознюхати, що й як, хоче вислужитися перед панством. Наживає собі багатства з поту мисливців, платить їм жалюгідні копійки за хутра, а тепер ще хоче на дурничку славу собі заробити!
Феклістов мовчки обмірковував щось. Раптом обличчя в нього прояснилося:
— Якщо панство так турбується про якесь відкриття, воно його матиме…
