Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
— Найважча стадія цинги, — пояснив фельдшер, — з ознаками слонової хвороби. Бачите ці слонячі ноги? Це результати мук на царській каторзі. Тяжка праця в шахті й недостатнє харчування. Судини втрачають пружність, не витримують кров'яного тиску й лопаються. Спочатку тонкі судини на губах, а згодом і великі, головним чином, на ногах. Потім кров розливається під шкірою і утворює синяки та набряки. Хай їм чорт, цим царським тварюкам! До якого страшного стану призводять вони людей!
Орлов понад усе любив волю, і, очевидно, саме тому він оселився в глибокій тайзі, куди лише зрідка приїздила якась адміністративна особа, і то лише для того, щоб нагадати жителям тайги про суворість і немилосердність царського самодержавства.
Мисливець більше не вагався, йому вже не потрібні були пояснення, і, коли один з утікачів спитав у фельдшера, куди вони направляються, замість фельдшера відповів Орлов:
— До мене, до моєї оселі. Ви відпочиньте тут, біля вогню, а я приїду по вас підводою.
Бобров підвівся, мовчки потис Орлову руку й так щиро поплескав його по плечу, що мисливець аж зігнувся.
— Я знав, що ти не покинеш нас напризволяще, в тебе справжнє серце, мисливцю.
У хатині Орлова втікачі знайшли, нарешті, необхідний відпочинок і піклування. Другого дня Орлов одвіз фельдшера: Боброву треба було якнайшвидше повернутися до окружного центру, де його тривала відсутність могла викликати небажану цікавість. Вони розлучилися в лісі — зв'язок фельдшера з мисливцем мав лишатися в таємниці. Така обережність була не зайва. Адже царські жандарми та охранка могли шукати втікачів і тут, майже за триста кілометрів від місця їх каторги.
Втеча вдалася лише завдяки допомозі фельдшера Боброва, далекого родича одного з в'язнів. Знайомий лікар, який наглядав за каторжниками, допоміг Боброву. Він наказав помістити трьох хворих на цингу в'язнів на лікування до примітивного тюремного лазарету. Тут з хворих зняли кайдани — режим у лазареті був менш суворий. Звичайно, пояснювалося це не людяністю — просто в лазарет потрапляли в'язні, в котрих, як то кажуть, душа трималася на волоску. Майже всі ті пацієнти залишали похмурий лазарет ногами вперед.
Втеча трійки була підготовлена добре. Підкуплений охоронець приніс в'язням терпуги, а також ключі від обох воріт. Потім цей охоронець затримав зміну нічної варти і таким чином забезпечив непомітну втечу. На березі ріки втікачів ждав у човні Бобров з одним знайомим тунгуським мисливцем, який добре знав дорогу.
Вони мали вирушити на південь до транссибірської залізниці. Всі ріки Східного Сибіру течуть на північ, отже, на втікачів та їх рятівників чекала важка, виснажлива подорож. Велетенська сила Боброва знайшла тут собі гідне застосування. Він невтомно веслував, викликаючи захоплення тунгуса, який і сам був вправним веслярем. Там, де ріка зустрічається з гористою тайгою, втікачі залишили човен і рушили далі пішки.
Для хворих ця подорож була сповнена невимовних страждань. Вони переоцінили власні сили, які в перший день, здавалося, швидко повертались до них під впливом нервового напруження, але потім почали так само швидко танути. Останнього дня втікачі вже в буквальному розумінні ледве тягли ноги, і тому Бобров вирішив розшукати хатину Орлова, розташовану, як фельдшерові було відомо, десь поблизу, в глухому закутку тайги. Тут втікачі знайшли заслужений спокій, і Орлов став для них самовідданим санітаром. Він дбав про них і спочатку навіть сам варив їм їжу.
Тайга — багата комора для того, хто знає всі її таємні сховища, а Орлов знав їх досконало. Як і завжди, йому допомагали в ловах три собаки, спритні лайки, і в хатині мисливця завжди була достатня кількість дичини: глухарі, тетерюки, рябчики, дикі качки та гуси. Він привіз також деякі запаси продуктів із факторії і таким чином цілком забезпечив хворих поживною їжею.
Проте цинга виліковувалась дуже повільно. Справжньої причини цієї хвороби в ті часи ще не знали. Але жителі тайги мали щодо цього свою думку. Вони були пильними спостерігачами природи й запобігали хворобі за допомогою різних рослин, зокрема дикого часнику та жвачки з хвої, а також напою з тюленячого жиру. Фельдшер Бобров теж застосовував ці засоби лікування й запевняв, що цинга виникає від нестачі хлорофілу, тобто зелені листя, яка завжди повинна бути в їжі людини. Його твердження були недалекі від правди — тепер відомо, що цингу викликає нестача вітаміну «С», який міститься в свіжих овочах, фруктах і навіть у сирому м'ясі.
Фельдшер порадив утікачам робити для набряклих ніг теплі ванни з хвоєю.
Незабаром Орлов привіз із факторії великі посудини, і відтоді хворі почали сумлінно робити приписану фельдшером процедуру. Чудно було дивитись, як троє мужчин годинами сиділи перед садибою мисливця, хлюпаючись у, бочках, жували дикий часник або цибулю й пили риб'ячий жир.
Завдяки дбайливому піклуванню Орлова, хворі поступово видужували і через два місяці вже почали подумувати про дальшу подорож. Їхнє перебування в самітній лісовій хатині так і лишилося таємницею. Незабаром утікачі вже могли виходити в тайгу, стріляти тетерюків і рябчиків, ловити рибу в річці та озерці.
Час від часу приїздив фельдшер, оглядав хворих, привозив ліки. Водночас він намагався дістати втікачам документи для від'їзду за кордон.
Найпристраснішим мисливцем з цієї трійки був Іван Хомич Феклістов, за професією учитель, натхненний любитель природи й чудовий геолог. Блукаючи по тайзі, він досліджував мінерали, дбайливо обстукував скелі геологічним молоточком. Примітивним способом геолог зондував грунт, креслив плани деяких місць тайги. Одного разу Іван Хомич повернувся особливо радісний: у висохлому руслі струмка він знайшов золотоносний пісок. Другого дня всі мешканці лісової хатини вирушили до родовища й почали примітивним способом видобувати дорогоцінний метал. Проте видобуток був незначний, а через кілька днів вибрали все золото.
Як твердив Орлов, в околицях було чимало таких родовищ. Багато років тому тут пробував щастя не один золотошукач, але знахідки були такі мізерні, що згодом старателі відмовлялись від дальших пошуків. Незважаючи на це, Феклістов зовсім облишив тепер полювання й цілком віддався розшукам золота. Втікачі відклали від'їзд, тому що під час подорожі на далеку чужбину золото дуже пригодилося б їм.
День у день вирушали друзі в тайгу, підіймалися на скелі та сопки, продиралися крізь хащі. Кілька разів вони потрапляли в мочари, звідки рятувалися ціною неймовірних зусиль.
Незабаром утікачі пересвідчилися, що шукати родовища золота, навіть маючи геологічні знання, — справа нелегка. Виснажливі пошуки знесилювали їх, і друзі один по одному відмовлялись від дальших вилазок. Кінець кінцем Феклістов лишився сам із своїми дослідженнями. Невтомний, завжди у доброму настрої, він кожного ранку вирушав у путь. Повернувшись якось увечері, Іван Хомич сповістив:
— Я розшукав місцину, в якій дещо може бути. Треба там грунтовніше роздивитися.
Товариші підтакували йому, проте самі вони вже зовсім втратили надію. Місце, про яке казав Феклістов, була ділянка пралісу площею понад два квадратних кілометри. Кілька нерівних шпильчастих скель надавали цій місцевості особливої дикої краси. Маленька гомінка річечка віками терпляче гризла кам'яну стіну, а там, де вона не змогла пробити собі путь, вода підмила скелі, й кам'яні брили впали вниз. Потім бурхливі води принесли сюди каміння з інших місць. Важкі камені котилися по річищу, а найважчі — поміж ними й ті, в яких було золото, — осідали в заглибинах на дні.
Ці природні процеси Феклістов визначив по групуванню скель, по розколинах і складках породи. Він розповів про це так жваво й переконливо, що всі, незважаючи на свою неохоту, знову взялися до роботи. Товариші копали й промивали, але результатом їхньої цілоденної важкої праці було лише кілька зерняток золота. І всі знову облишили марні пошуки — всі, крім Феклістова.
У неділю Бобров привіз радісну звістку, що за тиждень у Владивостоку для втікачів будуть готові закордонні паспорти й квитки до Канади.
