Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
— Цим, шановні гості, ви зобов'язані насамперед моїм турботам і проникливості дядька Олега Андрійовича — біолога Реткіна, котрий послав його замість себе. А головне — дружбі мисливців, які випадково зустрілися в поїзді по дорозі в Сибір. Але досить розмов, пригощайтеся, прошу!
Угощення було чудове. Ми зайнялися ним так самозабутньо, що розмови припинилися, і тільки той, хто проголошував тост, вимовляв кілька здебільшого жартівливих фраз.
Я вже наївся, як то кажуть, донесхочу, коли на стіл подали сибірські пельмені — маленькі варенички, з м'ясом. Це гордість господині і справді надзвичайна страва. За власним смаком їх поливають на тарілці оцтом, сметаною й томатом.
Узимку пельмені готують про запас у великій кількості. Десять, а то й п'ятнадцять тисяч заморожених пельменів висять під стелею в білих мішечках і при дотику хрустять, наче горіхи. Досить їх кинути в окріп — і знаменита страва готова. Сибіряки запевняють, що тільки мороз надає їм справжнього смаку; мені ж особисто пельмені подобалися завжди — і влітку, і взимку.
Одної речі, проте, слід остерігатися — чим більше їх з'їси, тим більше вони тобі смакують. Нормальний їдок з'їдає приблизно шістдесят-вісімдесят штук, і мушу признатися, що цього разу і я подужав таку порцію.
Вечеря затяглася, тост проголошували за тостом, дзвеніли чарки, і нарешті на столі з'явився самовар. Цим частування формально закінчувалося. За самоваром на столі з'явилися різні солодощі — пироги та варення з порічки й чорної смородини, з суниць, малини, ожини, брусниці, клюкви, терну, дикого винограду та шипшини. Вибір такий великий, що досить було тільки покуштувати всього.
Тільки тепер почалася справжня розмова.
Олег розпитував, яке враження справила на мене дорога через тайгу, і я коротко розповів йому про свої пригоди.
Присутні зацікавлено слухали мою розповідь, часом сміялися, і тільки геолог лишався серйозним, а коли я кінчив, запитав:
— А соболів ви часом не бачили?
Я відповів йому заперечно, а Петро Андрійович додав, що в околицях Вертловки ці володарі золотих шубок взагалі не водяться.
— Якщо хочете побачити соболя тепер — восени, то ви повинні мати всевидющі очі і семимильні чоботи, щоб швидко дістатися на п'ятдесят, а то й сімдесят кілометрів у глиб тайги, — посміхаючись порадив голова колгоспу.
— Мене це не зупинить, — завзято відповів Олег, кинувши погляд на самовар, який так булькав і клекотів, наче був прикро вражений, що старі мисливці сумніваються в здібностях молодого геолога.
— Правильно, Олегу Андрійовичу. На копі ви там будете за два дні. Пішки по тайзі тягтися не доведеться, — підтримав геолога хазяїн. Олег, кліпаючи очима, наче дивився на рефлектор, пояснював:
— Я хотів би ознайомитися з місцями, найбагатшими на соболя, і взагалі з усіма особливостями краю.
— А їх у нас справді багато, — погодився вчитель Антонов. — Ви самі побачите, в якому краї ми живемо. Відстань міряємо сотнями кілометрів. До районного міста двісті п'ятдесят кілометрів, до найближчої залізничної станції двісті, до пристані на ріці Алдан двісті тридцять кілометрів, до філії мисливського кооперативу і закупочного пункту хутровини сто двадцять. Куди не кинеш оком, всюди тайга, гори, сопки, болота… Тут усяке трапляється. Влітку нам дошкуляють комарі та мухи, взимку — люті морози. Але це наш рідний край, і він приріс нам до серця. Чи так, Родіоне Родіоновичу?
Старий Орлов посміхнувся і підтакнув:
— Правду кажеш, голубе. Без тайги ми — наче риба без води. Вилізеш на гору і куди не глянеш — на південь чи на північ, на захід чи на схід — всюди краса. Ех, ліс, наш любий праліс! Це вам не гайочки, висаджені по шнурочку, підстрижені й шляхетні. Тут з кожної хащі дивляться на тебе сторіччя. І все одно наші ліси вічно молоді. Не дивно, що й людина тут почуває себе вічно молодою, хоч їй і пішов, скажімо, восьмий десяток.
— Родіонович ще молодець, — ствердив Тит Андрійович. — Минулої зими він ходив з нами на білок.
— Щоправда, багато я не настріляв. Та мисливська кров не дає мені спокою. Як же я сидітиму вдома, коли все селище виїздить полювати на білок!.. А зараз — хочеш чи не хочеш — знову чекає на мене шмат праці з отими, хлопче, вашими соболями. — І старий мисливець глянув на Олега.
Потім зайшла мова про вовків. Тит Андрійович був про них особливої думки. Він твердив, що вовки іноді здатні на справжні хуліганські вихватки.
— Я нічого не вигадую, — запевнив він. — Ось послухайте, яка пригода трапилася в селищі Єрмилівці, і ви самі побачите, що це правда. Селище лежить від нас за якихось шістдесят кілометрів на південь. Це сталося саме рік тому. Зима була сувора, навіть для Сибіру. Вдарили такі люті морози, що птахи гинули на льоту, а мисливці навіть не виходили з своїх хатин, бо всі тварини поховалися.
В Єрмилівці живе усім відомий п'яниця, колишній шинкар Зубров. Одного морозного дня він вирушив у сусіднє селище за сорок кілометрів до свого родича на якесь родинне свято. Щоб не замерзнути, він, крім довгого кожуха та ковдри з ведмежої шкури, захопив з собою в дорогу ще й чималий запас горілки. В дорозі Зубров так ретельно підігрівався сорокаградусним напоєм, що вкрай впився і випустив з рук віжки. Вороний уже звик до таких речей і біг собі підтюпцем далі, час від часу трусячи головою, щоб збити льодові бурульки, які наростали в нього навколо ніздрів. Раптом кінь нашорошив вуха, високо підніс голову, принюхався й здригнувся від переляку. В морозному повітрі чути було запах, який у кожного коня викликає жах: то був запах вовків, сірих хижаків, котрі несуть смерть. Тому й не дивно, що завжди смирний кінь злякано заіржав, підстрибнув і щодуху помчав уперед.
На першому ж завороті сани перекинулися, безцеремонно розбудивши п'яного Зуброва. Він вилетів із саней, беркицьнувся в повітрі й пірнув у сніг. Перш ніж Зубров збагнув, що тут, власне, сталося, вовки опинилися біля нього. Сп'яна чоловікові здалося, що то не вовки, а маленькі кумедні собачки, і тому він зовсім не відчув страху. Хитаючись, п'яниця підвівся й почав цмокати, ваблячи «цуценят» до себе. Вовки, а їх було семеро, оточили Зуброва й дещо розгублено позирали один на одного — адже за все їхнє розбійницьке життя нічого подібного їм ще не траплялося. До людей вони відчувають особливу відразу. Людина для них — страшний ворог, вона кидає в них громи й пекучі смертоносні кульки, а цей — глянь-но тільки — поводиться цілком дружньо.
Не знаю, чи чули вовки людську приказку, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, але діяли вони саме за нею. Було сумнівно, щоб їм пощастило наздогнати коня, який вчасно зачув вовчий запах, а тут трапилась інша нагода наситити свої порожні шлунки. Тому, трохи повагавшись, один з них, певно, ватажок зграї, стрибнув просто на Зуброва. Решта наслідувала приклад свого старшого… і раптом зупинилася, наче примерзла до землі.
П'яниця Зубров був дуже здивований, що оті «цуцики» дозволяють собі кидатися на нього, і так почастував пляшкою по морді першого сірого розбійника, що зухвалий хижак жалібно завив, відскочив і закрутився на одному місці.
Зубров також утратив рівновагу і впав. Таке положення здалося йому, зрештою, дуже зручним. Лежачи на животі, він підпер голову руками і, гнівно дивлячись на вовків, почав вивергати на них цілий водоспад лайок, які тільки міг вимовити його язик.
Не знаю, яке враження справив на вовків цей каскад крутих слів, але незвичайна поведінка п'яної людини їх таки збентежила. Зграя трохи відступила. Вовки витягли вперед шиї й вищирили ікла. Час від часу вони підносили вгору морди й принюхувалися, чим пахне від людини, яка щось лопотіла і вигукувала. І цей запах був вовкам такий огидний, що вони аж трусили головами, а деякі навіть пирхали.
Тим часом п'яний Зубров нарешті збагнув, що ті, кого він вважав за мирних «цуциків», насправді кровожерливі вовки, і в ту ж мить у нього відібрало мову. Борода в п'яниці затрусилася, зуби зацокотіли, і в його запамороченому мозку виникли похоронні думки. «О-о-о! — стогнав він. — Як же мене добрі люди поховають, коли ці чорти роздеруть мене на шматки? Моє бідне тіло ніхто вже не збере докупи. Тьху, ото буде видовисько…»
