Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
В ІМ’Я ВСЕВИШНЬОГО
Тропічна ніч тепла, чарівно м’яка, немов чорний пухкий килим. Під її покровом важко дихати і ще важче заснути.
Крутояр лежить, розплющивши в пітьмі очі. Думки напливають одна за одною. Треба все добре зважити, до найменших дрібниць обміркувати. За цю небезпечну подорож цілком відповідає він.
Професор згадує розмову з шведом Сундстремом, таємні слова радіограми Саунгейнлера: “Трагічну таємницю інків розкрито… Біля гори Комо вчинено злочин…”
І вже мозок шукає відповіді в минулому. На далекому шляху історії десь має бути розгадка таємниці.
На шляху історії!
Змішалися в кривавий клубок історія народів і історія завойовників.
Колись був Колумб. Великий, безсмертний, славнозвісний першовідкривач континенту. За ним прийшли перші каравели з іспанськими і португальськими вояками, з бундючними, бездушними кабальєро і їхніми духовними наставниками. Згодом почалися походи. Хрестові походи на американських землях.
У Мексіці холодний меч Кортеса впав на голови добродушних ацтеків. Полоненням і смертю їхнього останнього імператора Куатемока закінчилось існування ацтекської держави.
На півдні — перед колісницею конкістадорів схилились довірливі інки. Жертвою іспанського віроломства став їхній верховний вождь, “син сонця й води” Атауальпа.
Крутояр невесело зітхає. Інки! Мужні діти первозданної матері-природи. Професор пригадує, як усе почалося, викликає в пам’яті найменші подробиці тієї великої трагедії, що сколихнула землі Нового Світу.
Думки снуються в голові, сон тікає ще далі, втома від денної спеки ще розлита по тілу.
— Василеві Івановичу не спиться? — це голос Самсонова.
— Хіба не чуєте, — бурчить Бунч. — Начальник експедиції вирішує нашу долю, Ілля Григоровичу.
Крутояр, пихкаючи цигаркою, простягає руку до ліхтаря, що висить над головою, і натискає на вмикач. Хай краще буде світло. Може, тоді легше дихатиметься.
— Справді, вирішую і нічого не можу вирішити, — кидає професор між двома глибокими затяжками. — Все згадую тих інків. Славний древній народ!
— Доводиться вірити вам на слово, Василю Івановичу, — з легкою образою в голосі озивається Самсонов. — Може, й справді славний, але для мене це пустий звук.
— Ага! Он ви про що! — згадує Крутояр. — Я ж обіцяв розповісти вам історію падіння їхньої держави. Про це, власне, і думаю зараз.
— Чудово! Думайте вголос!
— Ну, тоді готуйтеся до довгої лекції. — Крутояр, начебто й справді збираючись мучити своїх друзів усю ніч, востаннє солодко затягується цигаркою і, втопивши очі в брезентову стелю, починає розповідь: — Інки, їхня історія, їхнє горе завжди тривожили мене. Не раз я питав себе: чому доля буває часом такою несправедливою до миролюбних народів і виявляла стільки прихильності до поневолювачів?
Бунч натужно зітхає у своєму гамаку.
— Хіба не ясно чому? Для старої грішниці все одно, кому стелити стежку: мирним чи войовничим народам. Хто дужчий, той і бере гору.
— Я згоден з вами, Кириле Трохимовичу, — зауважує Крутояр. — Скажемо тільки точніше: хто досягнув вищого щабля в розвиткові продуктивних сил, хто стоїть на міцнішій, надійнішій матеріальній основі, тому й доля усміхається привітніше. Уявіть собі ситуацію. Загін в сто п’ятдесят чоловік на чолі з авантюристом Франсіско Пісарро завоював цілу державу. Грім аркебузів і мушкетів, блиск сталевих панцирів викликав розгубленість у воїнів багатотисячної армії верховного Інки Атауальпи. І не думайте, що це була якась собі примітивна напівпервісна монархія. Сила, велика культурна сила, чудові, благородні традиції, добре злагоджений державний апарат, військо, чиновництво… Така країна могла б позмагатися з нашою феодально-мракобісною Європою. Могла б навчити її елементарним нормам співжиття. В той час, коли католицькі бузувіри спалювали на вогнищах невірних “єретиків”, коли на майданах Рима й Болоньї божки в чорних сутанах проголошували анафему сміливим провіщанням перших магелланів розуму, коли за одне слово проти освячених церквою птолемеєвих догм людину кидали у в’язницю, а то й посилали на плаху, держава інків, наївно сповідуючи примітивну релігію поклоніння сонцю, давала своїм громадянам широкий простір для духовного розвою. Звичайно, це було класове, експлуататорське суспільство, але в ньому ще жили сильні традиції первісно-комуністичного устрою. Чверть усієї землі в державі належала сиротам і вдовам. Худоба й сінокоси були власністю общини. І хоч верховний вождь чималу долю готового продукту забирав на утримання свого двору й війська, на пишні бенкети, виїзди, йому доводилося шанувати древні звичаї свого народу.
Інки добували золото й срібло. Вони не вміли виплавляти заліза, і це погубило їх. Коли Пісарро вдерся з своїми головорізами в їхню країну, інкські воїни вийшли йому назустріч з кам’яними стрілами й бронзовими мечами.
Інки високо шанували науку. Вони вивчали в школах астрономію, математику, теологію, воєнне мистецтво, юриспруденцію. Шлюб був обов’язковий. Іспанці побачили на території інків хороші дороги, мости, дамби, у містах — склади для продовольства й одежі, готелі для царських гінців, казарми для воїнів. Інки вміли будувати фортеці й храми, які своєю красою й пишністю не поступалися перед найкращими взірцями стародавнього Риму чи Еллади.
— І як же вони віддали свою країну на поталу отому пройдисвітові Пісарро? — з гірким докором у голосі вигукує непримиренний до кривди Ілля Григорович.
— Ви правду кажете — пройдисвіт! — веде далі Крутояр. — До всього ще додайте: негідник з тонким єзуїтським розумом, з жорстокою, облудною душею. Він просто-на-просто скористався з добросердечності наївних туземців.
Історики розповідають, що Франсіско Пісарро був людиною “темного походження”. Особа його була настільки непривабливою, що навіть іспанські гранди й дрібні дворяни гідальго намагалися відхрестилися од нього. “Прокляття! — обурювалися рицарі, що служили при дворі панамського губернатора. — Краще прив’язати свою зброю до хвоста віслюка, аніж служити під командою свинопаса…” Франсіско Пісарро справді у молоді роки був свинопасом. Він поволі, правдами й неправдами, вибився в люди, став офіцером. Втершись у довір’я до короля Карла І, одержав від нього патент на завоювання Перу і разом з своїми братами вирушив за океан. І ось на чолі загону професіональних вояків, маючи при собі не більше двадцяти трьох аркебузів і мушкетів, цей авантюрист, відчайдушний, розумний і хитрий зайдиголова, кинувся в саме серце імперії червоношкірих. Він знав, що в царстві інків тільки-но закінчилася міжусобна боротьба за владу між верховним правителем Уаскаром та його братом Атауальпою. Переможцем вийшов Атауальпа. П’ятитисячна армія Атауальпи, сповіщена про наближення іспанців, розташувалася за Андами навколо невеличкого містечка Кахамарки. Верховний вождь інків навмисне дав можливість Пісарро просунутися за Анди, перейти урвища і тяжкі перевали і заглибитись на територію імперії, де маленький загін завойовників фактично втратив усяку боєздатність. Збагнувши безвихідність свого становища, Франсіско Пісарро разом з священиком Вісенте Вальверде склав підступний план дій. Іспанці послали в табір верховного Інки офіцера із запрошенням прибути до них на святкову вечерю. Іспанці покірно схилили голову перед верховним Інкою і пообіцяли йому рівноправний союз і братню дружбу. Тим часом іспанський загін, поділений на три групи, засів за стінами будинків і приготувався до бою. Атауальпа, простодушно повіривши миролюбним запевненням білого командира, прибув у Кахамарку з величезним почтом. Він сидів на золотих носилках, сяючи золотими і срібними оздобами. За ним ішли знатні люди його двору, теж у багатому вбранні, у супроводі численних слуг і охоронців. На площу міста вступило близько трьох тисяч інків — уся верхівка імперії. Це був мирний, беззбройний кортеж, спокійна, урочиста демонстрація пошани й вітання. “Де ж іноземці?” — спитав верховний Інка, озираючи безлюдну площу, залиту променями вечірнього сонця. Цієї миті з-за будинку вийшов священик Вальверде. Наблизившись до сяючого золотом імператора, він схилив перед ним голову, сказав кілька слів привітання, потім вийняв королівське послання і почав його голосно й урочисто читати. Це послання, так зване “рекер, іменто”, надзвичайно цікава річ, дуже характерна для політичних звичаїв того часу.
