Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
Крутояр вийняв в’їздну візу з великим штемпелем канцелярії президента і подав її набундюченому комісарові. Штемпель трохи охолодив запальність поліцая, але все ж не забрав у нього наміру чимось зашкодити радянським людям.
— Віза не дає права на подорож, — сказав він грубо.
— Помиляєтесь, комісаре, — сухо посміхнувся професор, — віза є дозволом на проведення всіх наукових дослідів на території республіки.
— Наукових? Гм. — М’ясисте тіло комісара сіпнулося, очі його стали злі й недовірливі. — Ви перебуваєте в районі антидержавних заворушень. В сельві діють бандити.
— Політичні проблеми нас не стосуються. Окрім того, ми розшукуємо голландського вченого Ван-Саунгейнлера, — тихо й трохи урочисто промовив Крутояр. — Якщо ви забули, комісаре, я можу нагадати вам: пан президент минулого року пообіцяв світові докласти всіх зусиль, щоб врятувати мужнього мандрівника.
— Життя Ван-Саунгейнлера під надійним захистом закону.
— Ні, життя Ван-Саунгейнлера під загрозою, комісаре. Весь світ стежить за нашою експедицією, за нашим просуванням, і, якщо ви чинитимете нам перешкоди, це тільки кине тінь на честь президента.
Комісарові довелося відступити. Вернувши документи, він насупився, зиркнув темними очима на кораблик, потім перевів погляд на падре. Очевидно, він ще покладав надію на провісника волі божої.
Падре звів очі, мить подумав і раптом швидко, метляючи полами чорної сутани, попрямував до “Голіафа”. Ще мить, і він зник у трюмі. Комісар вдоволено розправив плечі. Падре вмів робити таке, про що навіть богові не снилося. Ось чути його голос, гнівний, владний, вимогливий. Святий отець лютує! Сипле прокльони на чиюсь голову. Різкі окрики мішаються з улесливими, майже ніжними словами… Комісар, перезирнувшись із своїми поліцаями, нетерпляче потирає руки… Зараз, зараз свята воля проб’є стіну непокори, зламає опір цих зарозумілих правдолюбців.
І раптом падре вилітає на палубу. Збіг на берег. Задиханий, червоний, погрозив кулаком “Голіафові”. Комісар невдоволено сопе. Другий поліцай, тамуючи іронічну посмішку, втуплює очі в землю. Мандрівники, нічого не тямлячи, дивляться на священика. А той шепоче щось злісно комісарові, ще раз обпалює кораблик ядучим поглядом, потім плює собі під ноги і цибає в гущавину лісу, до сірих будиночків…
Можна відчалювати. “Голіаф”, погойдуючись на легких хвилях, бурунить каламутну воду і, не кваплячись, виходить на середину ріки.
— Сеньйоре Пабло, що тут трапилося? — питає Крутояр у капітана, який, втупившись злими очима в гладінь ріки, щосили шарпає штурвальне колесо.
Капітанові Пабло дуже кортить розповісти, як він “поговорив” з святим отцем, але він стримує себе і тільки бурчить щось собі під ніс. Крутояр виймає цигарки, пригощає капітана і ніби мимохіть кидає, що ніколи не бачив таких розлючених священиків, як оце тільки-но на пристані. Святий отець мало сутани не згубив, стрибаючи по трапу. Дивний слуга божий!
— Слуга диявола! — озивається Пабло.
— І то правда, сеньйоре Пабло. Зустріти в сельві таку невеселу особу, мабуть, мало радості.
— Одне горе від них, сеньйоре, — наливається гнівом Пабло, рука його ще міцніше стискає штурвал, і вся постать аж тремтить від напруження. — Гірше шакалів!
Тепер капітана наче прорвало. Він викладає все, без прикрас і похвальби. Мало він дав перцю тому паскудному попові. Якби не було поліцаїв на березі — скинув би його в річку. За що? О, в них давні рахунки! Ще як генерал Матаразо боровся з хунтою, цей падре прислужував усякій нечисті. Тоді він був молодий офіцер, жалюгідний кабальєро. Тепер прийшов з погрозами: “Ти не смієш везти далі цих чужоземців! Свята церква відступиться од тебе, якщо ти допомагатимеш безбожникам”.
— І ви злякалися, капітане?
— Я йому сказав, що генерал Матаразо мало розстрілював отаких жалюгідних перевертнів!
Це було вранці. Відтоді минуло дві години. Час немалий, щоб вгамувалися пристрасті в капітановому серці. Судно пройшло чимало річкових закрутів, туркотіло тепер по сліпучій розлитості хвиль між затопленими хижками, поодинокими деревами. Сонце вибралося на самісіньку середину неба. Втомлене, розтеклося палючим блиском, ллє на землю потоки тепла, гасить спрагу в безкрайніх розливах ріки.
Тільки тут, серед мовчазної Оріноко, це тепло надто щедре. Під спекотним промінням сонця ріка аж парує. І в серці Крутояра— тоскна тривога. Як скінчиться ця далека мандрівка? Перед професоровими очима раптом постало обличчя старого шведа: сухий, гачкуватий ніс, очі в глибоких западинах, безкровні губи. Ті губи витискають глухі, пройняті жагучою надією слова: “Ви належите до людей, які не відривають науку од справедливості”. Він був певен, той дивний, впертий чоловік, що професор Крутояр не відмахнеться од його заклику. Так воно й сталося. Так воно й мусило статися. Крутояр пам’ятає, як вони того дня втрьох — Олеся навмисне послали кудись на вулицю! — зібралися на коротку нараду. Важкий, вайлуватий Бунч, мнучи змокрілу від поту хусточку, довго супив брови, сопів, жував товстими губами, роздивлявся кінчики своїх черевиків, аж доки видавив хрипким, невдоволеним голосом: “Я не люблю романтичних історій, але ви можете розраховувати на мене”. Гарячий, відчайдушно сміливий Самсонов, схопившись на ноги, замахав руками. Він не припускав навіть думки про відмову. Негайно збиратися в дорогу, негайно міняти маршрут! Він говорив із таким завзяттям, наче хтось думав інакше. Професор засміявся, поплескавши Самсонова по плечу. “Якщо спільна думка на користь Ван-Саунгейнлера, ми повинні сьогодні ж взятися за підготовку до подорожі. Літак нам не потрібний, квитки здамо. Доведеться найняти невеличке суденце, домовитись з капітаном про день виїзду. Подзвонимо в посольство і з’ясуємо деякі деталі. Але я мушу попередити вас, друзі: сельва жорстока й невблаганна. На нас чекає чимало небезпек”.
Тоді, вимовляючи ці слова, Крутояр не здогадувався, що їм так скоро доведеться переконатись в їх суворій, тяжкій правдивості. Звичайно, він відчував, що за радіограмою сміливого голландця криється щось більше, ніж просто наукове відкриття. Чому Ван-Саунгейнлер посилає з сельви свої радіограми замість того, щоб повернутись до “цивілізованого” життя і розповісти всім про свою знахідку? Хто обірвав радіопередачу? Чому Ван-Саунгейнлер цілий рік не давав знати про себе?..
— Кириле Трохимовичу, — звертається професор до Бунча, що дрімає в шезлонгу, відкинувши назад масивну, посріблену сивиною голову, — вам не здається, що особа голландця чимось дратує місцеві власті?
Бунч сидить похмурий, сонний, очі заплющені, губи злегка ворушаться. Голос добувається, ніби крізь вату. На його думку, особа голландця дратує не тільки місцеві власті, а й самого президента. Уряд генерала Батіса не любить надто пронозливих іноземців, які намагаються зазирнути за куліси його домашньої політики. І тому Бунч вважає, що в цій справі треба бути особливо обережним. Ніякого втручання у внутрішні справи республіки, ніякого політичного протидіяння властям, жодного вчинку, який би дав привід генералові Батісу до злісних, антирадянських провокацій.
— Ми йдемо на пошуки видатного вченого й мандрівника, — каже впевнено Крутояр. — Зрештою, ми виконуємо прохання Голландської академії наук, діємо за велінням совісті.
— Цілком згоден з вами, професоре, — мляво ворушить губами Бунч.
— Ми прагнемо допомогти Ван-Саунгейнлеру з’ясувати важливу наукову проблему, розплутати клубок історичних і етнографічних припущень.
— Із цим я згоден, професоре, — бурчить задишкуватим голосом лікар.
— То чому ж ці йолопи в поліцейських: мундирах намагалися перешкодити нашому просуванню у верхів’я Оріноко? Чому піп залякує капітана Пабло? Ви пам’ятаєте, Кириле Трохимовичу, Сьюдад-Болівар? Наш кораблик зустріли в порту мало не з тріумфальними почестями. А скільки теплих слів почули ми там. Нас водили по всьому місту, нас ушановували подарунками. Ось, мовляв, як люблять і поважають тут радянських людей. І раптом — поліцейські погрози!
