Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам’яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.
Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.
Індіянський вождь ступив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:
— Ти де взяла цей амулет?
У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються, їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов’язані з цим чародійним намистом.
Ганкаур підвищив голос:
— Хто дав тобі амулет?
Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.
Індіяни-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.
— Значить, це ти, сеньйоре, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.
Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…
— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.
— Так, так, амулет, великий вождю. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій воїн Саук’ято за те, що я врятував йому життя.
— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйоре. Саук’ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.
Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже думав, що врятувався. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце йому швидко застукотіло в грудях, по всьому тілу розлилася млість.
Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук’ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.
Олесь подався вперед. Саук’ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.
— Це Саук’ято… — почав Олесь, ще не усвідомлюючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.
— Саук’ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук’ято віддав їй амулет, чи ти? Кажи правду, сеньйоре. Саук’ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.
Холодний піт вкрив Олесеве чоло.
— Твоя правда, вождю. Саук’ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук’ято і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождю. Вона скаже те саме.
Ганкаур скупо посміхнувся. Відповідь юнака його задовольнила.
Ганкаурова посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.
Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з нош, наблизилась до Ганкаура й безцеремонно взяла його за руку і глянула гостро в очі.
За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку.
Він стояв й отетеріло дивився на неї.
— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.
Ганкаур безтямно слухав її чудернацькі слова.
— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?
— Мою руку?
— Твою руку… П’єтро!
Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло.
Він тихо спитав:
— Хто тебе навчив вимовляти це дивне ім’я? Може, ти почула його від комісара?
Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась з маленьким П’єтро.
— Про кого ти кажеш?
— Про Себастьяна Олів’єро…
— Мовчи і не смій мені називати цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім’ї, але бог покарає його.
Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі мигтіла перед його очима, мов крила арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.
Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з самими духами, спитав її вдруге:
— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П’єтро? Вождь Ганкаур не вірить тобі.
Сумніви краяли йому серце. Все єство його сповнилось мукою.
Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?
— Коли ти був маленьким, П’єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі Мерфі, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала твою руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.
Вождь рвучко підніс до обличчя руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам’янілий.
Індіяни, вражені незвичайною поведінкою вождя, перешіптувались між собою.
Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно:
— Ідіть геть! Ідіть! Хіба ви не бачите, що переді мною стоїть жінка з амулетом доброго духа Кахуньї? Всі, хто ходив у селище каучеро, будуть щедро нагороджені. А зараз ідіть геть!
Після цих слів вождь із незвичайною для нього ґречністю приклав до грудей праву руку й тихо сказав Мерфі:
— Не бійся мене! Можеш зайти в мою оселю. П’єтро хоче говорити з тобою.
Того вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.
КІНЕЦЬ КРИВАВОГО ДИКТАТОРА
В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу. Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.
Вранці, тільки-но зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: “Геть кривавого тирана!”, “Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!”
Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.
Генерал Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: “Хай живе республіка!”, міцний порив вітру розчинив вікна, і з хмарної далечини докотився відгомін грому.
Хтось із натовпу вигукнув: “Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди”.
Генерал Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.
Уся країна насторожилась у грізному чеканні.
Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.
В лісових хащах збиралися волонтери.
Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.
Вільнолюбні сили опору, готуючись завдати удару по генеральській хунті в столиці, чекали сигналу, який об’єднав би дії міст і провінції.
Минув неспокійний день, і знову настала ніч. Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий привид.
Десь опівночі біля підніжжя гори з’явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев’ять — вели заарештованих радянських мандрівників і трьох повстанців із загону доктора Коельо.
Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не почував уже болю від мотузка, яким зв’язали йому руки. Він ішов навмання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало.
