Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
Знову вдалині тужливо завили койоти.
Ганкаур здригнувся, плечі його опали, по всьому тілу розлилась недобра слабість. Піднявши голову, він через силу важким, здавленим голосом промовив:
— Воїни апіака не підуть за койотами!.. Злий дух наказує нам повернутись назад!..
І тепер Ганкаур стояв, мов загіпнотизований. Нарешті він звів на Саук’ято свої проникливі очі.
— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.
— Білолиций брат…
— Який брат?
— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.
Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на “Голіаф”. Цього вимагав комісар Олів’єро. Смерть занесла руку над головою Саук’ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.
Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.
— Здрастуй, могутній Ганкаур! — сказав він тремтячим голосом.
Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя. Замість відповіді він кивком голови підкликав до себе охоронця і наказав йому розв’язати бранців.
— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.
— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі.
Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.
— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.
Олесь у подиві розвів руками.
— Великий Ганкаур, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.
— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той великий дурень. А я не повірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.
Олесь хитрувато блиснув очима.
— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, — сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.
— Яких людей? — насторожився Ганкаур.
— Таких, як ти, великий вождь.
— Як я?
— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.
Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить. Йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.
— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець.
Запала мовчанка.
Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем.
— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — опитав він.
— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.
Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.
— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.
Молода індіянка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в’яленого м’яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.
Коли вони вгамували свій голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.
— На, бери, — промовив дружньо.
Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:
— Бери! Не гнівай Ганкаура!
Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він з завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила, йому груди, перед очима попливли сині кружала.
Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.
— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів’єро навчив мене.
— Чорний Себастьян? — аж жахнувся Олесь. Для хлопця це ім’я було страшнішим за всі жахи сельви.
— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.
Одначе Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з’явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.
Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підтягнувся, став суворим і владним, як і личить могутньому вождеві. Він давно вже чекав повернення своїх найкращих воїнів, посланих на вимогу комісара в селище каучеро. Себастьян Олів’єро хотів покарати селище за допомогу й співчуття людям доктора Коельо.
Хитрий комісар! Ганкаур наскрізь бачив його. Руками своїх поліцаїв він не хотів чинити розправу. Зручніше убивати каучеро руками індіян.
Все плем’я вийшло зустрічати прибулих. Розкотисто лунали жартівливі вигуки, сміх.
Ганкаур любив такі церемонії. Зараз йому віддадуть належні почесті, й він стане ділити здобич. Але що це? Кого вони несуть? Так у селищі апіака носять тільки самого вождя та його сина Саук’ято…
Ганкаур ступив крок уперед, але стримав свою цікавість і, зберігаючи на обличчі вираз холодної байдужості, оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі.
Шестеро воїнів тримали на плечах бамбукові ноші, на яких гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.
Воїни закам’яніли перед вождем і чекали дальших розпоряджень. Натовп завмер, вражений незвичайною картиною.
Олесь дивився на мулатку і не міг збагнути, де він її бачив.
— Мерфі! — раптом вигукнув хлопець і радісно замахав руками.
Жінка широко усміхнулась йому у відповідь і грайливо повела плечима. їй набридло сидіти в позі завороженого індіянського божка. Простодушна Мерфі вже встигла отямитись від першого враження, яке мало не позбавило її розуму. Вранці загін індіян, наче вихор, налетів на селище — такого Мерфі не пам’ятала за все своє життя! — спалив кільканадцять хижок, убив чотирьох жінок, розігнав по лісі худобу. В селищі майже не було дорослих чоловіків; всі пішли в сельву, й індіяни, відчуваючи свою безкарність, кілька годин порядкували в чужих оселях. Мерфі вже приготувалась до смерті. Та, мабуть, свята мадонна не забула стару мулатку, бо сталося чудо. Двоє дикунів вивели Мерфі на ґанок. Один із них замахнувся на неї ножем і враз… упав навколішки. Так, так, вона добре пам’ятає його спотворене страхом лице, його тремтячі руки, його пера в носі… Скоро навколо Мерфі зібрався цілий натовп індіян. Дехто з них весело кричав. Інші, притиснувши до грудей долоні, зачаровано похитували з боку в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли звідти бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індіяни обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.
Тепер уже Мерфі знала, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово “Ганкаур” і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П’єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну таємницю.
І коли індіяни в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що вже давно стерлося в пам’яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П’єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.
Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.
