Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗
Що ж до наших бранців, то табу, яке наклав на них, вождь, було спонтанним, з метою врятувати їх від люті натовпу. Щойно Каї-Куму вирік це магічне слово, як його друзі й прибічники затулили собою бранців від оскаженілих туземців. Таким чином бранці отримали захист. Та Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. Він знав, що за вбивство вождя накладе головою. У дикунів смерть засудженого – це лишень завершення тривалих тортур, тому Гленарван приготувався дорого заплатити за вбивство Кара-Тете. Однак він сподівався, що гнів Каї-Куму впаде лише на нього.
Що за жахливу ніч пережили бранці! Бідолашний Роберт! Відважний Паганель! Вони так і не з’явились. Їхня доля була визначена. Вони стали першими жертвами мстивих туземців. Всяке сподівання на їх порятунок щезло навіть у поміркованого Мак-Наббса. А Джон Манглс, бачачи мовчазний відчай Мері Грант, яка втратила брата, здавалось, от-от втратить розум. Гленарванові з голови не йшло жахливе прохання Гелени про її бажання померти, аби уникнути тортур чи рабства. І він щосекунди запитував себе, чи стане йому сил виконати це моторошне прохання.
– А Мері – яке я маю право вбивати її? – в розпачі запитував себе Джон Манглс.
Про втечу годі було думати: десятеро озброєних до зубів воїнів стерегли двері святилища.
Настав ранок 13 лютого. Туземці не зачіпали бранців, на яких було накладене табу. У храмі була їда, та сердеги на неї навіть не дивились – скорбота переважала над голодом. День минув без змін. Очевидно, поховання вбитого вождя і страта вбивці мали відбутися одночасно.
Гленарван був переконаний, що Каї-Куму передумав обмінювати бранців, та майор був іншої гадки.
– Чи не здається вам, що в глибині душі Каї-Куму вдячний вам за цей вчинок?
Та хай що казав йому Мак-Наббс, Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. 14 лютого страта теж не відбулась. А затрималась церемонія ось із яких причин. Маорійці вірять, що протягом трьох днів душа померлого залишається у тілі небіжчика, тому три доби його не займають.
Цей звичай суворо виконується, тож до 15 лютого па був безлюдний.
Джон Манглс видирався на плечі Вільсонові й оглядав зовнішнє укріплення. Туземці не показували носа, змінювались тільки вартові, що ретельно стерегли вхід до храму. Та на третій день двері хиж настіж порозчинялись і декілька сотень маорійців – чоловіків, жінок і дітей – висипали на майдан па. Всі зберігали мовчанку й виглядали спокійними.
Каї-Куму вийшов зі свого житла в оточенні головних вождів племені, піднявся на земляний насип посередині фортеці. Туземці розташувались півколом поодаль, за декілька сажнів від насипу. Усі мовчали.
За знаком Каї-Куму один із воїнів попрямував до святилища.
– Пам’ятаєш? – запитала Гелена чоловіка.
Гленарван мовчки притис її до грудей. У цю мить Мері Грант підійшла до Джона Манглса і промовила:
– Лорд і леді Гленарван вважають, що чоловік може убити дружину, аби позбавити її ганьби, а наречений має право вбити свою наречену. Джоне, хіба я не маю підстав у цю мить сказати, що в душі ви вже давно нарекли мене своєю нареченою? Чи можу я, любий Джоне, так само покластися на вас, як леді Гелена сподівається на чоловіка?
– Мері! – збентежено вигукнув молодий капітан. – Мері! Люба!
Та він не встиг доказати: відгорнулася циновка і бранців повели до Каї-Куму. Жінки змирились зі своєю долею. Чоловіки приховували душевні муки під удаваним спокоєм, що свідчило про надлюдську силу волі.
Бранців підвели до новозеландського вождя. Вирок був короткий.
– Ти вбив Кара-Тете? – запитав він у Гленарвана.
– Так, я вбив, – відповів лорд.
– Завтра на світанку ти помреш.
– Тільки я? – і серце Гленарвана щосили закалатало.
– О, якби життя нашого Тогонга не було цінніше за ваше! – з лютим жалем вигукнув Каї-Куму.
– Сам? – перепитав Гленарван, серце його калатало.
У цей час натовп розступився. Перед вождем постав воїн: спітнілий і ледь живий від утоми. Щойно Каї-Куму його побачив, одразу ж перейшов на англійську, очевидно, щоб його зрозуміли бранці.
– Ти прийшов від пакекас?
– Так, – відповів маорієць.
– Чи бачив ти полоненого – нашого Тогонга?
– Бачив.
– Він живий?
– Він помер. Його розстріляли англійці.
От і вирішилась доля всіх супутників Гленарвана.
– Завтра зі сходом сонця ви помрете всі! – прорік Каї-Куму.
Отже, всі бранці мали загинути. Леді Гелена й Мері Грант звели до неба погляд, сповнений вдячності.
Їх не повели знову до святилища, бо вони мали бути присутні на похованні вождя й на всіх кривавих обрядах, що супроводжували цей похорон. Загін туземців відвів їх трохи далі, до велетенського дерева куді. Там вони стояли в оточенні сторожі, що не зводила з них очей. Решта маорійців горювали з приводу загибелі свого вождя і, здавалось, зовсім забули про бранців.
За встановленим звичаєм на третю добу належало поховати небіжчика. Тепер його душа назавжди полишила тіло. Почався обряд поховання. Принесли тіло вождя й поклали його на невеличкий могильний горб посеред фортеці. Покійного загорнули в розкішний одяг і покрили чудовою тканиною із форміуму. Його голову було увінчано вінком із зеленого листя, оздобленим пір’ям. Обличчя, руки, груди покійного, змащені олією, зовсім не змінилися. Родичі й друзі Кара-Тете підійшли до могильного насипу, на якому покоїлося тіло, і раптом, наче за помахом диригентської палички, повітря розітнуло голосне ридання й стогони. Друзі покійного били себе по голові, а родички несамовито роздирали нігтями обличчя, проливаючи більше крові, ніж сліз. Ці нещасні жінки сумлінно виконували дикий обряд. Та, мабуть, таких виявів скорботи недостатньо для заспокоєння душі померлого. Аби відвести гнів вождя на його одноплемінників і надати йому тих благ, якими він користувався на землі, супутниця Кара-Тете мала йти за померлим.
Бідолашній жінці цей світ немилий був без чоловіка. Це звичай, це закон та історія Нової Зеландії, що налічує не один приклад подібних жертв.
З’явилась удова Кара-Тете. Вона була ще молодою. Її волосся розсипалось по плечах, вона ридала й голосила. Охоплена розпачем, вона підійшла до насипу й почала битися головою об землю. У цю мить до неї підійшов Каї-Куму. Жертва звелась на ноги, але потужний удар палиці по голові звалив її. Жінка, наче вражена громом, впала мертва долі.
Маорійці здійняли несамовитий лемент. Сотні рук простяглися до бранців, вражених усім, що відбувалося довкола. Ніхто не зрушив з місця, адже похоронний обряд ще не добіг кінця.
Дружина Кара-Тете знову була з чоловіком. Тепер їхні тіла лежали поруч. Та для потойбічного життя померлому було мало вірної дружини. Хто ж слугуватиме їм в Нуї-Атуа? До володарів підвели шістьох нещасних рабів. Цих слуг зробили рабами нещадні закони війни. Поки був живий Кара-Тете, вони голодували, потерпали від грубого поводження, працювали, як худоба, а нині, за віруванням маорійців, вони мали прислуговувати хазяїну і в потойбіччі.
Здавалось, ці небораки змирилися зі своєю долею. Вона їх навіть не дивувала: вони давно передбачали таке. Їм навіть не зв’язали рук – раби приймуть смерть без опору.
Утім їхня смерть була досить легкою: їх позбавили довгих мук. Тортури призначалися для винуватців загибелі вождя, і вони стояли за двадцять кроків звідсіль, намагаючись не дивитись на огидне видовище.
Шість ударів дубцями, що їх нанесли воїни, – і раби впали поряд зі своїми володарями, заллявши кров’ю землю навколо. Це стало приводом до мерзенної сцени людожерства.
Табу охороняє тіло володаря, та це не поширюється на його рабів. Тіла рабів – надбання племені. Щойно завершилось жертвоприношення, як весь натовп туземців – вожді, воїни, старі, жінки й діти – всі, охоплені тваринною пристрастю, накинулись на бездиханні рештки жертв. Умить тіла рабів, ще теплі, розтерзали навіть не на шматки, а на клапті. Із двохсот присутніх на похороні маорійців кожен отримав свою пайку людського м’яса. Вони сперечалися, боролися й чубилися за кожен шмат. Уся ця огидна орда, обливаючись кров’ю, гарчала. Це був нестям розлючених тигрів. Здавалося, то був цирк, в якому приборкувачі пожирали диких тварин.
