Русичі - Юринець Ігор (читать книги полные txt) 📗
Рвонувся з усіх сил Влад, аби вивільнитися з важких обіймів вісниці смерті, та не міг навіть ворухнути руками. Від безсилля та безнадії холодним потом вкрилося тіло.
«Ой, не протився, сину Улібів, ой, не протився, — вела своє страшна примара. — Від мене не вирвешся і не випросишся. Не такі, як ти, бралися… Гай-гай, наймоцніші легіні мені таки корилися, мудреці найбільші випрошувалися — не вимолилися, і купці, і бояри найбагатші не відкупилися. Тож чи тобі супроти мене встояти. Не бійся лише, Владе, змирися — тиша, і супокій, і бездум’я чекають на тебе. Хіба ж то не добре — тиша і супокій: ні горя, ні тривог, ні бажань жодних… Тиша і супокій».
Кожне слово Морани забирало з собою краплю сили, сотало думки та жадання, притлумлювало прагнення до супротиву. Здавалося, вже зовсім близько та межа, за якою порожнеча і небуття. Нараз десь із самого денця свідомості проступило обличчя дружини. Тужливе і смутне. І — з якої то далечі? — забриніли, мов струмок чистий, слова: «Мусиш вистояти, Владе, мусиш оборонитися. Задля мене і сина нашого. — Прикрила довгими віями блакить очей, смутком виповнених. — Мусиш жити…» З тих слів наче сила нова влилася в груди. Рвонувся — обіруч відіпхнув від себе потворну вісницю смерті. Відсахнувся-таки від неї. Ту ж мить гострий біль пронизав тіло. Поволі сповзав з очей туман забуття, неохоче блід і танув. Влад зі стогоном відкрив очі.
Посеред невеликої оселі на камінному узвишші весело палахкотів вогонь. Дим від нього стелився попід стелю і виходив крізь отвір, прорубаний у сволоку. Біля вогню того порався старші, зсохлий від часу дідок, щось помішував у невеликому глиняному кухлі. Наче відчувши порух на ложі, господар відірвався від свого заняття і повернув до Влада зморшкувате обличчя.
— Довго спати любиш, легіню. Так і життя проспати можна, а його вже потім, хоч би як хотів, не повернеш, — голос старого скрипів, мов розпанахана блискавицею смерека на вітрі. — Та, як прийшов до тями — то вже добре. Довго тепер жити будеш…
— Де я?.. Що зі мною?.. — над силу мовив Влад.
— Сам згадуй. Ще мені легінь, аби від якихось рисячих пазурів геть і про світ білий забути, — бурчав насмішкувато старий. — Тепер хоч нікому не признавайся, що такий єси вдатний. При оружжю будучи, аби ради собі не дати з диким котом. На ніщо люд зійшов нині, — скрушно змахнув рукою господар хижі. — При моїй молодості легінь з одним ножем і на ведмедя йшов! А сей от влігся посеред лісу, — вів своєї дід.
— Не вгледів її, — ледь чутно виправдовувався Влад. — Зненацька на плечі впала…
— Мусив помітити. Для того в людини й очі, аби себе оборонити могла. А то лежиш, гейби… Тьфу! — аж сплюнув з досади старець і знову вернувся до свого варива.
— Гориславі дякуй — мовив по хвилевій мовчанці, підсипаючи щось у глек. — Що то за світ настав! Легінки нині мужів від смерті рятують, — зняв глиняний кухоль з вогню, перелив вариво до іншого, аби остигло швидше.
— А хто така Горислава? — спроквола озвався Влад. — Щоб знати хоч, кому дяку скласти маю.
— Хто-хто! Дочка моя, от хто! Ще вчора надвечір тебе в гущаку біля стежки надибала, думала, неживий уже… Добре, хоч на коні була, бо не доволокла б сюди такого бембаса. Та ще й виходжувала цілу ніч — рани примовляла. Тепер морочся тут з тобою, — в тому воркотанні старого вгадувалася радше звичка, аніж невдоволення. Взяв до рук горня, підійшов до ложа.
— На от, випий. То питво силу повертає — може, скоріше на ноги станеш. Та й згадаєш колись, собі на встид, що тебе, мов дитину малу, виходжував старий Від.
— О, багато чув про вас, діду Віде, — вже зацікавлено оглядав кволу постать старця. — Кажуть, що ви — охоронитель усіх таємниць нашого краю. Кілька раз до вашого святилища Перунового приходив із надтисьменцями вогню живому поклонитися, а вас не видів-таки.
— А що мене оглядати?! Вогонь живий — он він, перед хижею на горбі, до нього і йдуть люди, я ж лише служитель того священного полум’я, що очищає душі і серця.
Питво було гіркуватим на смак, а все ж приємним і дуже запахущим. Терпка гіркота перебивалася якимось солодкавим присмаком. І хоч гарячим був той напій, але обволікав остудою запечені від спраги вуста.
— Отак, — задоволено перехилив господар оселі порожнє горня. Та тут же поквапився притлумити те вдоволення словами: — Як пити та їсти, то легінь — хоч куди. А подужати якусь рись паскудну — то вже не для нього.
— Дякую, батьку, — кволо всміхнувся Влад.
— Дякувати будеш, як на ноги станеш. А теперечки скажи, звідки ти тут у нас взявся? Бо що знаю про тебе — приблуда приблудою.
— Влад я, син Улібів. Із надтисьменського городища, — мовив поранений, тамуючи біль у грудях, туго перев’язаних чистою полотниною. — Не з добра у сю глушину забрів. Лехіти обсіли кріпость… Не встиг схоронитися за її стінами. Доки з гір зійшов — ті вже при стінах стояли.
Лехіти, кажеш? Давно зуби гострили на окрайні наші землі, та не сміли при Святославові. А се, відай, прикинули, що слабкий ще Володимир, аби відбити порубіжжя. Осміліли, вибравши слушну часину… А може, й справді страшні такі та непоборні, коли самим виглядом своїм такого страху нагнали на ваших мужів, що ті в найглухіших дебрях схорону шукають. Ех, виродилися, певно, справжні вої в нашому краї, — розпалившись, старий кидав тепер слова важкі і болючі, що ранили незгірш гострого каменяччя.
— Не зі страху сюди забився, не рятунку в дебрях шукав, — паленіючи від образи, мовив Влад. — Хотів до Тустаня дістатися, посаднику тамтешньому про біду оповісти, помогу випросити. Бо що сам-один зробити міг супроти цілого війська — хіба що згинути без користі.
— Та знаю, що не від страху… А от до Тустаня йти не варто. Два дні тому завернули сюди кілька люда з тустаньських околиць. Як і ти, не встигли схоронитися у кріпості, подалися аж до Корчина. Бо Тустань теж лехіти обсіли. Певно, великим військом сюди рушили.
— Що ж маю робити? Мушу привести своїм підмогу, мушу!
— Приведеш. Бо виджу: не заради власного спокою в яруги глухі забрів, не подібний на боягуза… Тому, кого наблизив до себе сам Перун, не доконче у захожої людини випитувати: хто та що. Бо й то сказати, не завше у словах правда проступить. А от обличчя ніколи істини не сховає, навіть найпотаємніше виповістить. Всі помисли — і минуле, і майбутнє — карбовані на нім, як на камінній плиті.
— Минуле своє знаю добре. А от майбутнє… Кожен хотів би знати, що там, попереду.
Марнота то. Негоже знати свій завтрашній день людині. Бо втрачають силу тоді неспокій і пожадання, які все життя кличуть вперед. Коли увіруєш, що чекає на тебе щаслива і безхмарна днина, — зупиняєшся і, розкошуючи мислю, непокоєно ждеш, заки знайде тебе писане на роду добро. І в тім блаженнім чеканні без руху і устремлінь припадають порохом думки і чуття, і трухлявіють, і розсипаються в прах. А без гостроти мислі і свіжості чуттів немислиме ніяке щастя… Коли ж попереду є горе і важкі випробування, людина теж впокоряється перед всевладдям долі і згоряє дочасно. Тож нікому не дозволено відкривати перед людьми будущину, вторгатися у перебіг подій — гнів всевладних богів страшною карою впаде на безумця, — старець нараз перервав мову, прислухався, аж примруживши від зосередженості очі.
Тепер уже й Влад уловив глухий тупіт кінських копит, що, наближаючись, лунав усе гучніше.
— Стій! — вже при самому вході до оселі обірвав той перестук дзвінкий дівочий голос.
За мить у дверях оселі з’явилася і сама вершниця. Висока й тоненька, у сірій вовняній накидці, що спадала де колін, відкриваючи на грудях щедро розшиту барвними узорами сорочку. Зібране у важкий вузол попелясте волосся перев’язане було лискучою стьожкою, на якій зблискувало ледь вище чола срібне кружальце. Ще задихана після одчайдушного скоку та розрум’янена, вона аж променилася свіжістю і якоюсь прозорою радістю. Вся постать красуні-незнайомки ніби дзвеніла звабою, промовляла: «Подивіться, яка я ставна і гарна, мабуть, і не знайти в горах більш такої, подивіться, як весело зблискують чорним оксамитом очі мої, як переливається барвами сорочка-вишиванка. Подивіться: хіба ж то не щастя мені жити в сьому чудовому вільному світі!»
