Русичі - Юринець Ігор (читать книги полные txt) 📗

В уяві Влада постало похмуре склепіння требища Перунового, широкий, зладнаний з лискучих від часу камінних брил жертовник, посередині якого бурхає жарке синювате полум’я. А зовсім поруч вгрузла в землю хижа верховного служителя Перунового — Віда. Мало хто міг похвалитися, що на власні очі бачив господаря хижі та й самого святилища. Говорили люди, що старець той оберігає велику таємницю пращурів, а тому лише обрані з-поміж горян гідні спілкуватися з тим поважним і великомудрим старцем. Швидше б дістатися туди, й звідти до Тустаня — з годину швидкої ходи.

Так розмірковуючи, збирався подорожній крутизною гірського схилу, порослого густим пралісом. Раз по раз шурхотіли у висхлих ялівцевих зарослях меткі рухливі ящірки, жебоніли без перепочинку тріскотливі цвіркуни, розморено перегукувалося незліченне лісове птаство, передчуваючи наближення полудневої спеки. Сама земля ніби дихала умиротвореністю та спокоєм, мирними видивами благодатного доокілля вколисувала насторогу. Постійну готовність зустріти будь-яку небезпеку і в ту ж мить оберегтися від неї Влад, як і кожен з мужів його громади, виплекав у собі змалечку. І все ж, замислившись, стратив на мить пильність…

Раптовий страшний удар зім’яв Влада та повалив чи землю. Вже падаючи, зумів на якусь частку секунди втримати тіло і, вивернувшись, відкинутись назад. Та саме цей підсвідомий порух і врятував йому життя.

Жаскі жовті ікла величезної рисі не встигли зімкнутися, а лише деронули, мов гострі ножі, правий бік обличчя. Оскал скривавленої пащі шугнув мимо, власна вага не дала змоги звірові втриматися — з клаптями вовняної чуги у пазурах рись перелетіла через Влада. Її величезне жовтаве, мов вигоріла трава, тіло м’яко приземлилося за два кроки від обраної жертви. Кинутий додолу несподіваним ударом, Влад у змиг ока підхопився на ноги, стискуючи в руді вихопленого з піхов ножа.

Болю він не чув. Кров, що бурхнула з рани на щоці, заливала обличчя, цяпотіла на землю, вогнисті кола пливли перед очима.

Розлючений невдачею звір облизнув довгим рожевим язиком пащу, здавалося, оцінював свого супротивника щілинками злих очиць. Розпалений запахом свіжої крові, він бачив перед собою уже не небезпечного ворога, а лише довгоочікувану жертву, яка за всім правом належить йому. Рись ледь пригнулася до землі, хижо ощирилась — і тої ж миті злетіла в повітря.

Хоча вже наготовленим зустрів Влад той кидок, та відчував, що сили покидають його з кожною хвилею. Він не встиг відхилитися і, зметений дужим ударом, знову полетів на землю. Хруснула під міцними іклами рука, якою зумів-таки прикрити обличчя. Важка безжальна маса вчавила його у вогку випрілу листву, гострі кігті рвонули тіло. І коли вже не було нічого, крім жаху і нестерпного болю, Влад якимось надлюдським зусиллям таки вивернув руку з-під важенного тіла звіра. В останнім зусиллі вгородив по саме руків’я ловецького ножа у черево нападника. Він не відчув уже, як ослабли ікла, що хапливо добиралися до живого тіла, як обважніла і зсунулася з нього важка туша, лише дикий вереск велетенської лісової кішки, що перейшов у передсмертний хрип, сколихнув на якусь невимовно маленьку частку миті затьмарену свідомість…

5

Лемент та тиснява вирували у кріпості з рана до вечора. Навіть у цю нічну пору, коли густа смоляниста темінь запала понад усім світом, накликаючи спокій та умиротворення, не до сну було люду, що схоронився за міцними стінами надтисьменської твердині. Події того дня, розвіявши звичні буденні клопоти, кинули всю громаду вировище нових турбот. І та непевність, лиховісне передчуття невідворотної біди, що, здавалося, зачаєно скрадалася з нічного мороку до багать, ще більше зміцнили незримі узи, що зв’язували таких неподібних між собою людей у єдине ціле — рід, громаду, народ.

У середині широкого кола, утвореного багаттями надтисьменців, на узвишші височіла приземкувата і масивна невелика кам’яна споруда. Пласкі камінні плити підтримувані були складеними із каменю стовпами. Посередині склепіння опиралося на важку чорного граніту брилу, на кожній з чотирьох граней якої проступав вирізьблений лик єдиновладного повелителя всіх богів — Перуна. У відсвітах довколишніх багать червоно зблискували глибокі очниці істукана, з яких проглядало довго тамоване злорадство. І на якусь мить здалося Младі, що то не відблиск вогню, а густа спінена кров стікає потоком доліруч камінного божества. Аж рукою змахнула, відганяючи те видиво, зашепотіла злякано: «О всевладний Перуне, захиснику і оборонцю роду нашого, благаю тебе: відведи руку вражу і підступну, меч точений і стрілу гостру від мужа мого Влада, і від мене, і батька Гостомисла, від усього роду нашого. О, Перуне, владарю землі і неба, блискавиць вогненних та громовища небесного! Трьох ягничок найкращих з білими як сніг рунами віддарую за милість твою…»

Благала всевладного і жорстокого бога, виговорювала слова найласкавіші, аби прихилити його до себе, і не помічала, що від слів її — так, як з однієї іскри спалахує полум’ям цілий ліс — спочатку ледь чутним гомоном, а далі щораз голосніше загомонів благально і покірливо увесь велелюдний майдан: «О, великий Перуне, вбережи і нас, і близьких наших від лиховісного ока Морани, най зворухнуть твоє камінне серце наші благання…»

І коли перейшло вже те голосіння до надривних скриків, що надавали своєрідного ритму розпачливій молитві, від одного з багать відділилась сухорлява висока постать. Попільно і гордовито, наче зважуючи кожен крок, прямував старійшина Гостомисл до недалекого жертовника — похмурого, вселяючого непогамовний острах кожному із сотень зібраних тут людей. У червонястих відблисках кострищ постать старця, вбрана у все біле, тремтіла, наче марево. Здавалося, що не жива людина, а сланець далекого вираю [24], що його, зглянувшись на благання, вислав до горян сам Перун.

Ось уже злилася біліюча в темені, мов примара, тінь старійшини із масивними каменями святилища, ніби розчинилася в них без сліду. Поголоснішало, переходячи у надривні схлипи, голосіння, все наростав химерний ритм тих перегуків. І нараз сколихнув доокілля крик радісного захвату: там, на Перуновому жертовнику, зблисла сліпуча іскра, Відтак полум’я шугнуло увись, а потім, так само раптово, задимувало важкими клубастими хвилями.

І в тій іржавій димовій сутіні, що, навіть доходячи до найвіддаленіших кострищ, п’янила гіркавим різким пахом, стояв, сягаючи головою колін камінного істукана, старійшина громади. Коли поволі розсіялася жовтава їдуча імла, яскраві спалахи вогню чітко вирізьбили на тлі чорної нічної прірви прозору постать старця. Довгий час незрушний, він враз почав оживати. Стрімкими уривчастими порухами рук ніби ганьбив камінну Перунову подобу, докоряючи, що байдужий всевладний бог до людських благань. Аж по якомусь часі рухи старійшини стали повільнішими, плавкішими, злилися із молитовним виспівом громади а чи й самі задавали той химерний ритм. Постать його, що миготливо звивалася у священному танці, раптом припала до самої землі. От ніби скрадається якийсь нападник до людей, котрі спокійно і безпечно трудяться на полі, от натягує він тугу тятиву лука. З передсмертним зойком падає на землю оратай, вцілений ворожою стрілою, інший — від удару меча. Тікає від настигаючої смерті жінка з дитям на руках, але рятунку немає — доокруж вороги. У німому благанні підіймає дитя догори, в останній надії вдивляється у камінний лик Перуна. І завмирає… Мить… Ще мить… Замовкають поволі звуки пісні чи стогону, що рокоче, дзвенить над Перуновим горбом. Тиша…

Вивіркою шугнув над людським гуртовищем сам повелитель вітрів Стрибог, зметнувши вгору полою своєї чуги жаркі вогненні язики багать.

Тиша…

Одна лиш біла постать зі зведеними догори у відчаї руками.

І раптом з тріском розпанахала небо гаряча золота блискавиця. Ту ж мить здригнулася громада, і радісний багатоголосий скрик, що скинувся у вись, пригасив гук громового удару: «Перун! Перун! Перун!..»