Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

— Пане де Кюкан, ви виявляєте нам велику честь, так щиро піклуючись про долю нашої країни. їй–бо, не знаю, чим така скромна, непримітна й неважлива земля, як Франція, заслужила такої уваги з боку великої і благородної людини, якою ви є.

— Поминаючи вашу іронію, пане, — сказав Петр, — Франція не така скромна, непримітна й неважлива земля, щоб заслуговувати на спустошення такою паскудою, як кардинал Гамбаріні.

— Гаразд, облишмо іронію й поговорімо по суті, — мовив де Тревіль. — Ваші переконливі аргументи, пане, спираються на хибну інформацію. Якщо ми вже насмілюємось говорити про те, що її величність королева, можливо, іноді і слухається порад якогось із своїх земляків, то це не її духівник Гамбаріні, який має на неї найбільший вплив, а синьйор Кончіні. Якщо ви не знаєте, хто такий Кончіні, нам немає про що розмовляти. Хто, як ви, плутає Кончіні з Гамбаріні, той не має права розводитись про сучасне політичне життя Франції, бо він про нього не знає нічогісінько.

— Але я не плутаю Кончіні з Гамбаріні, — сказав Петр. — Зате ви, пане, не помітили такої суттєвої подробиці, що вище спом’янутий Кончіні вже майже два роки грає не першу, а другу скрипку, бо роль першої скрипки перебрав на себе Гамбаріні. Це тим гірше й небезпечніше, що громадськість досі мало знає про нього і ненависть французького люду далі звернена на його пропащого попередника.

— Цього я справді не знав, — погодився де Тревіль.

— Мосьє де Кюкан має рацію, — сказав Арманд, той заборгований аж по вуха кадет, що перед цим хотів стріляти в ґудзик, бо не мав у кишені навіть мідяка. — Як ви знаєте, єпископ Рішельє мій зведений дядько, і він якось гірко скаржився моєму батькові, що вся його клопітка праця, спрямована на те, щоб усунути Кончіні зі сцени, зійшла нанівець, бо його місце зайняв Гамбаріні.

Капітан де Тревіль насуплено мовив:

— Можу собі уявити, що його милість єпископ анітрохи не тішився б, аби довідався, що ви, Арманде, роздзвонили тут усе, про що він із вашим батьком розмовляв, безумовно, суворо конфіденційно. — Де Тревіль трохи їхав мовчки, а тоді, обернувшись до Петра, додав: — Ви багато знаєте, пане де Кюкан, але тому, що ви чужинець, висновки, які ви робите, неминуче хибні. Ми, французи, сильні духом і бажаємо бачити нашу батьківщину могутньою. А це бажання викликає почуття любові й лояльності до своїх володарів, що випливає з нашої гордої віри в чудодійну силу реймської святої ампули з олією. Французькі королі, помазані цією олією, стають намісниками Ісуса Христа на землях Французького королівства.

Це зацікавило Петра.

— Лише на землях Французького королівства? — перепитав він.

— Так, лише на землях Французького королівства. І, звичайно, французьких колоній, приміром Канади, — сказав де Тревіль. — Франція може собі дозволити розкіш мати іноді поганого чи просто слабкого короля. Таких невдалих володарів ми не засуджуємо, а оточуємо такою самою любов’ю, як і королів добрих, справедливих і сильних, і нічого іншого про них ми не хочемо знати. Не наше діло оцінювати своїх володарів і вірно служити лише тим, до яких ми ставилися б прихильно, відмовляючись служити тим, які б нам не сподобалися, скажімо, формою свого носа, бо це був би кінець усього ладу й початок розпаду й загибелі Франції, а отже — як ви слушно міркуєте — і всього світу.

— Я б навіть сказав, що поганим володарям ви служите вірніше, ніж тим, «до яких ви ставитесь прихильно», бо одного з найкращих королів, якого ви мали, Генріха IV, вами вбито, — зауважив Петр.

— Ваш вислів можна пояснити лише поганим знанням французької мови, — заперечив капітан де Тревіль. — Як це нами вбито? Я його вбив? Чи ось Арманд? Чи Гастон?

— Його вбив француз, — пояснив Петр. — А кожен француз, як ви кажете, вірить у чудотворну силу реймської святої ампули.

— Він ні в що таке не вірив, бо був божевільним, — сказав де Тревіль. — Француз, котрий убиває свого короля, не може бути нормальним. — Зрозумівши слабкість цього аргументу, капітан квапливо додав: — Зрештою, коли його розривали навпіл двома парами коней, він голосно сміявся, і це доводить його розумову хворобу. А бути вбитим божевільним — це те саме, що бути пошматованим скаженим псом; отож король Генріх IV був жертвою не вбивства, а нещасного випадку. Ваші докори, пане де Кюкан, буцімто ми служимо не її величності королеві–регентці, а її італійським улюбленцям, є просто недоречні; наше діло не критикувати свою королеву, а виконувати її накази. Коли навіть нам часом здається, що її величність королева–регентка не зовсім на висоті тих великих завдань, які лежать на її слабких жіночих плечах, ми кажемо собі: всьому свій час, адже прийде день, коли владу візьме в свої руки її син, Людовік XIII, у жилах якого тече кров великого Генріха.

— Аби лише цей день не прийшов надто пізно, — зауважив Петр. — Тим, що мене, прибулого з далекої чужини, аби допомогти вам, ведете на смерть, ви відсуваєте цей день.

За такого обміну думками, при якому мушкетери раз у раз гнівно зводилися зі своїх сідел, скрипіли зубиськами й мимоволі хапалися за свої рапіри, але подумки щоразу визнавали, що їхній в’язень попри всю свою нетактовність є gentilhomme з певними засадами, чесний і вірний своїм переконанням, а тому цілком гідний поваги, вони доїхали до міста В’єна. Це місто, звичайно, не мало нічого спільного з Віднем, хоча столицю Австрії по–французьки називають так само, і яке, як і всі більші поселення в цій частині Франції мало виразні сліди давньої Римської імперії, себто розкішний храм із часів імператора Августа й амфітеатр на узбіччі гори Піпет.

Але Петр не дивився на ці чудові античні споруди, помічаючи недоліки сучасного містобудування, зокрема пошкоджені міські мури праворуч від південної брами, які саме перебудовували, в одному місці розвалені риштованням.

«Отут і прослизну, — подумав Петр. — Осюди й чкурну, і ніякий дідько мене не впіймає».

«Червона корчма» на вулиці Шевців, де капітан де Тревіль замовив для свого загону вечерю, була старою сільською халабудою, із просторим першим поверхом і кількома комірчинами на другому, розтиканими під широким і розлогим дахом. Вона стояла серед подвір’я, оточеного високим муром й заставленого господарськими будівлями.

Маючи під доглядом в’язня, а в першу чергу тому, щоб при вечері не заважали сторонні роззяви, капітан де Тревіль, шанувальник доброго столу й міцного вина, найняв для себе і своїх кадетів усю «Червону корчму» і вчинив безумовно добре, бо зовнішня непривабливість щедро винагороджувалася привітністю зали з довгим, чисто вишкрябаним липовим столом, круглою люстрою з палаючими свічками, потріскуванням вогню в коминку і привабливою корчмаркою з округлими материнськими грудьми й круглими сідницями, що спокушали поплескати по них, і з чистими вустами на привітному повному обличчі. Вона постійно кудись бігала — одне слово, une boule de suif, лойова кулька, як весело назвав її один з кадетів, випереджаючи цим назву одного чудового оповідання, яке мало бути написане через двісті п’ятдесят років. Чоловік кульки, майстер Ляванші, був шеф–кухарем принца Генріха II де Конде, доки п’ятнадцять років тому не пішов у прийми до «Червоної корчми». Він чемно привітав капітана де Тревіля і його загін, стоячи біля головних воріт із високою білою шапкою на голові, котра йому — як не дивно, бо завжди символізувала найматеріальніше з усіх людських занять, — надавала духовного вигляду. Оскільки у В’єні мало хто міг гідно оцінити його кулінарські здібності, майстер Ляванші щиро радів таким шляхетним, освіченим і делікатним гостям, як пани мушкетери з Парижа, тому прийняв їх з величезною шаною і втіхою.

І незабаром чудова вечеря, що її запивали чудовим ланге–докським червоним, яке гожа корчмарка ледь устигала носити цовними глеками з льоху, так захопила кадетів, що вони забули про всі незгоди й неприємні дискусії зі своїм в’язнем дорогою з Валанса до В’єна, більш того, почали виголошувати тости за здоров’я короля Людсгвіка XIII й єпископа де Рішельє, за славу Франції та погибель Англії, Іспанії й Австрії, за крах Габсбургів, дбайливо уникаючи при цьому називати ім’я королеви–регентки. Капітан де Тревіль удавав, що не помічає цього faux–pas [35], і добродушно усміхався, стежачи за забавою своїх веселих хлопців, і осмикнув їх лише тоді, коли ті почали пити за смерть кардинала Гамбаріні й за здоров’я свого в’язня, пана П’єра Кюкана де Кюкан.