Басаврюк Xx - Білий Дмитро (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
"Ну ось, тепер залишилося знайти хімічну лабораторію доктора Франкенштейна", – подумав я. Куди подівалися господарі? Скільки їх було? Втекли за кордон? Були вбиті? Чи залишилися якісь документи?
Від книгозбірні вів короткий прохід до невеликої кімнати з комином, яка вочевидь слугувала господарю за кабінет. Масивний стіл з червоного дерева був розтрощений на уламки, – на підлозі валялися якісь папери. Я подивився на них – рахунки за проданий ліс, списки найманих робітників та інші господарські записи. Секретер був також поламаний, стіна над комином була сильно побита, немовби по ній гатили ломом. Я досить уважно обшукав цей кабінет – ніяких свідоцтв. Все, що могло хоч в якійсь мірі розповісти про господарів палацу, було відсутнім. Жодних особистих листів, щоденників, родинних альбомів, фотографій. Нічого.
Відповідь приходила сама собою – господарі чкурнули подалі від революції і всі речі вивезли з собою, а навколишній розгардіяш навели грабіжники, шукаючи обов'язкові заховані панські скарби. Я вже зібрався йти, коли звернув увагу на занадто товстий шар попелу в комині – машинально я тицьнув туди уламком ніжки від стільця. Він вперся в щось тверде, і я викотив з отвору обгорілий людський череп.
9 (Таємнича знахідка)
Я обережно взяв череп. Кістка потилиці була рознесена вщент, як від удару тяжкою палицею або пострілу через рот. Декілька хвилин я дивився в порожні впадини, немовби чекаючи, що зараз почую про трагедію, яка відбулася колись у цьому кабінеті. Хто це був? Якщо господар, – то кому знадобилися його особисті документи? Один з грабіжників, який не зміг поділити здобич? Яку здобич, якщо господарі все встигли вивезти?
Я в котрий раз озирнувся навколо. Хтось до мене тут вже добряче попорався. Напевно, всі схованки були знайдені. Робочий стіл господаря в пошуках секретних схованок був розтрощений ледь не на сколки. На стінах темніли чисельні подряпини від простукування в пошуках порожнеч.
Все ж надія на якусь знахідку, що допоможе нам, не залишала мене. Я поклав долоню на стіну, озирнувся на череп і раптом збагнувши, підійшов до отвору комину. Він був досить широкий, і я зміг навіть зазирнути в середину. На мене одразу повіяло сильним протягом. Долонею обережно провів по м'якому шару сажі, яка покривала внутрішню викладку димаря.
Ретельно, камінь за каменем, почав перебирати руками внутрішню частину комину. Сажа, яка сипалася на мене, забивала горлянку. Я добряче змерз і декілька разів вилаяв себе за впертість, але пошуки не припинив. Все було марно. Мені довелось повністю стати в комин. Я вже остаточно вирішив кинути це копирсання в сажі, як один камінь, до якого я ледь дотягнувся, подався. Пальцями я відчув, що він не був зацементований, як інші. За допомогою ножа мені нарешті вдалося виколупати його з димаря. Я засунув руку в нішу, яку прикривав камінь. Там лежав цупкий згорток.
За хвилину я вже стояв посередині кабінету. Наскільки зміг, отрусився від сажі, з насолодою дихаючи відносно свіжим повітрям. В руках у мене був обережно загорнутий в тканину і перев'язаний шовковою тасьмою пакунок. Розкривати його я зразу не став і відправився до зали. На дворі вже панувала темрява. Пошуки в комині остаточно мене добили. Бучма уставився на мене, притрушеного сажею, але я нічого пояснювати не став, ледве проковтнув шматок смаженого голуба і миттєво провалився в забуття.
Здалося, що спав я не більше хвилини. Хтось трусив мене за плече. Насилу продерши очі, я побачив над собою бліде обличчя Зозулі.
– Пане полковнику, пане полковнику!
Вхідні двері до вітальні, старанно закладені широкою дошкою, здригалися від одноманітних ударів.
10 (Упир)
В сусідній кімнаті бісилися коні. Чути було, як трощиться паркет під їх копитами. За вікном чорніла ніч. Краплі дощу падали через розбите вікно на підлогу. Сухомлин присів біля скорострілу та пересмикнув затвор. Зозуля і Бучма вже стояли, наставивши гвинтівки. Хтось повільно, через рівні інтервали грюкав у двері. Я витягнув револьвер і кивнув Бучмі. Той обережно підійшов до дверей і запитав:
– Кого там лихий несе?
Удари припинилися. За дверями хтось глухо сказав:
– Відчиняйте, це я.
Бучма озирнувся на мене:
– Немов Петренко.
Якусь мить я вагався, але наказав відчинити. Зозуля розкрив двері. На порозі кімнати стояв Петренко. Його бекеша з піднятим коміром була густо замащена землею. Шапка насунута на брови. Обличчя було надзвичайно виснажене, впалі очі зосереджено і похмуро дивилися на нас.
Козаки, з явним полегшенням, в один голос розпитували Петренка про його зникнення. Той коротко відповідав: "Заблукав, ледь вас знайшов".
Я накинув на плечі шинель і присунувся до вогню у комині. Зозуля і Бучма знову лягли спати, Сухомлин відправився заспокоювати коней. Петренко сидів біля вікна і мовчки дивився в темряву. Раптове почуття гострої небезпеки охопило мене.
– Лягай спати, Петренко! – звернувся я до нього. Той повернув голову в мій бік. Погляд був порожній і байдужий:
– Дякую, пане полковнику, я вже виспався.
Я дивився у вогонь. Тепло від нього заспокоювало, наганяло приємне розслаблення. Мені снився сон. Вперше за ці божевільні дні. Уві сні були квітучі сади і музика.
Я прокинувся від жаху, який увірвався до мого сновидіння.
Вогонь згас, у темряві за вікном завивав вітер. В кімнаті нічого не було видно. З кута, де спав Зозуля, доносилися моторошні звуки – здавалося, що там собака гризе кістку. Я нахилився над комином і сунув туди суху гілку. Мерехтливе полум'я освітило кімнату, і я побачив Петренка, який, сидячи над тілом Зозулі, гриз його горло. Упир зупинився і повільно повернув голову до мене. Все підборіддя, шия і груди його були залиті кров'ю. Мене наскрізь прошив божевільний зосереджений погляд. Я схопився за револьвер, який лежав поряд. Щось на зразок моторошної посмішки скривило рота колишнього козака, і той миттєво кинувся на мене. Я відкинувся навзнак і ледь встиг натиснути на гачок. Шість пострілів впритул з тяжкого "бравнінга" відкинули упиря до стіни.
З сусідньої кімнати прибіг Сухомлин, тримаючи напоготові скоростріл. Поступово розвиднювалось. Петренко лежав навзнак біля стіни. Раптом він підняв голову і почав повільно вставати, очі його вперлися в нас. Я відчув, як моє волосся на голові стає дибки. З його горлянки вирвалося звіряче гарчання, і він знов кинувся на мене. Сухомлин закричав, і його крик потонув у торохкотінні "льюїса". В напівтемряві я бачив, як з широкого жерла скорострілу виривається червоне полум'я, як з грудей Петренка летить клоччя бекеші, як він в корчах б'ється під зливою свинцю на підлозі. Вистрілявши всі набої в свого колишнього товариша, Сухомлин з жахом кинув розпечений скоростріл.
Декілька хвилин ми стояли над упирем. Коли той знов підняв на нас свої мертві очі, я закам'янів. Упир дивився на мене. Він встав, і я чітко побачив довгі скривавлені ікла, які стирчали у нього з кутів рота. Сухомлин закричав і кинувся бігти, але упир одним стрибком наздогнав його і почепився на спину. Вони впали. Я підскочив до них і схопив упиря за волосся, намагаючись відтягнути від Сухомлина.
Залізні пальці вчепилися мені в плече, відштовхнули в бік: блискавка зі свистом майнула у повітрі, і упир почав розвалюватися навпіл. Над упирем з шаблею стояв Бучма. Другим блискавичним ударом він відсік упирю голову. Я ніколи не бачив, щоб з людського тіла могло сплинути стільки крові. Сухомлин миттєво вихопився з-під розваленого трупа. Він тремтів, залитий з голови до ніг кров'ю.
– Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, – спокійно сказав Бучма. – Я там на вулиці осику бачив.
Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову:
– Що це?
Я мовчав.
З'явився Бучма. В руках він тримав свіжі дерев'яні коли.
