Басаврюк Xx - Білий Дмитро (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
7 (На зруйнованому цвинтарі)
Навколо нас, серед туману, рясніли обриси похилених хрестів. Я провів рукою по мокрому каменю хреста, затягненому зеленим слизьким мохом. Вибиті на ньому літери майже не відчувалися. Діставши свого ножа, я спробував їх розчистити на хресті. Через якийсь час на ньому можна було прочитати вибитий латиницею надпис:
+_
| Ясновельможний пан
| Тадеуш Закревський
| (1814-1870)
+_
Навколо стояла тиша. Тільки коні, хропучи, крутилися на місці, намагаючись швидше втекти від цього міста мерців.
– Панський цвинтар, – порушив нашу мовчанку Петренко.
– Отже не для нас, – зауважив я. – Значить, десь поблизу люди повинні бути.
Ми йшли, ведучи за собою коней, серед позеленілих пам'ятників, напіврозбитих мармурових ридаючих дів і скорботних янголів, збитих гранітних плит зі стертим золотом літер. Свіжих могил не було. Відчувалося, що людська рука давно вже не торкалася до цих залишків останнього сховища ясної шляхти.
Попереду з'явилася невисока каплиця. Коли ми наблизилися до неї ближче, стало видно перегорнуте розп'яття, яке висіло над темним проваллям воріт. Голова Христа була відбита. На облупленій стіні намальована велика зірка. За останні три роки я бачив безліч зруйнованих церков, але на цей раз вигляд спаплюженої каплиці залишав відчуття втручання незрозумілої і надлюдської злої сили.
– Без краснюків тут не обійшлося, – сказав Бучма.
– Або чогось ще гіршого, – додав Зозуля.
Нарешті ми знайшли шлях, який ледь помітно простежувався між деревами і уходив в туман далі від моторошного місця. Ми віддалялися від цвинтаря. Десь попереду почулося тягуче завивання. Раптом перший вершник зупинився. Обабіч шляху, прихилившись до дерева, спиною до нас сиділа людина, одягнута в сіру шинелю.
– Ось і Гвинт знайшовся!
Але людина продовжувала сидіти, не реагуючи на вигуки.
Петренко спішився, закинувши гвинтівку за спину, підійшов до Гвинта і торкнув за плече:
– Відпочиваєш, чоловіче?
Людина завалилася на бік, кашкет злетів, і на нас вирячилися порожні провалля замість очей. На черепі залишалися шматки гнилого м'яса, вітер тихо колихав абсолютно біле волосся. Чорні жили ще тримали розіп'яту чи то в скаженому реготі, чи в скаженому крику нижню щелепу. Біля мерця лежала гвинтівка і жовтіли розсипані набої. Напівзотліла правиця стискувала шаблю. На лезі темніли плями якоїсь присохлої рідини. Навколо жодних слідів. Шинель на грудях стояла коробом, просякнувши рудою, але дірок від куль не було видно.
Що трапилося з Гвинтом, зрозуміти було неможливо.
Козаки викопали шаблями могилу в землі. Петренко збив з двох обтесаних гілляк хрест. Ми понуро стояли перед невисоким насипом. В якому останньому бою загинув наш козак?
Зозуля, колишній полтавський семінарист, прочитав заупокійну. Я намагався ловити його слова, повторюючи їх про себе. Мені здавалося, молитва читається і над нами, що зіткнулися з темним, забороненим для земних людей світом і приречені залишитися в ньому.
Швидко сутеніло. Ми їхали, тримаючи зброю напоготові. Чотар Сухомлин старанно протер єдиний "льюїс", що залишався у нас, і поклав його поперек сідла. Щоб тут не відбувалося, здаватися ніхто не збирався.
8 (Панський палац)
Зарослий шлях ставав все більш вузьким. Я їхав першим, за мною – Сухомлин, біля якого йшов Петренко, а позаду трусили на конях Зозуля і Бучма. Сутеніло, і час було зупинитися на ночівлю. Несподівано мій кінь встав на дибки і, охоплений жахом, рвонув вперед. Я встав на стремена, всім тілом натягуючи повіддя. Позаду гупали копита інших оскаженілих коней. Пару верстов ми неслися між деревами, поки не справилися з кіньми.
Спішений Петренко загубився. Вже в суцільній темряві нам довелося вертатися на його пошуки. Далеко в темряві тріснув постріл. Ми загукали і, час від часу стріляючи в гору, відправилися на відлуння. Майже до ранку ми проблукали лісом, але Петренко безслідно зник.
Зранку, вкрай заморені й пригнічені, знову вибралися на стежку. Не було сумніву, що Петренко загинув. Хтось полював за нами.
Ліс порідшав, старі дерева поступово змінювалися куцим молодняком і ми, проїхавши крізь нього, опинилися перед широкою занедбаною алеєю. Вона вела до високої будівлі – класичного панського палацу. Видно було, що довгі роки ніхто не приходив сюди.
Майже всі вікна були побиті, зламані двері валялися на сходинках перед парадним входом між двома облупленими кам'яними левами.
Ми спішилися і, залишивши Бучму з кіньми, обережно, тримаючи напоготові зброю, зайшли до палацу. Там панувала тиша і замогильний холод. Меблі були потрощені, на підлозі валялися книги й уламки посуду. З прострілених та подряпаних портретів на стінах на нас пихато поглядали пишні дами та кавалери. В кутах висіли довгі прядива павутиння. Шпалери давно вже втратили первісні кольори та візерунки і стали сіро-зеленими, покрилися широкими плямами цвілі.
Ми проходили з кімнати до кімнати, і повз нас пропливали картини якогось божевільного погрому. У великій залі лежав рознесений на дрібні уламки рояль. В бібліотеці вся підлога була засипана книгами з перегорнутих шаф.
Скоріше за все, палац громили кілька разів. Спочатку, мабуть, це були місцеві селяни, як у ті роки по всій Україні. Потім захожі червоні, потім білі, потім якийсь отаман без певного кольору, – мало хто міг рознести цей приречений уламок минулого світу!
Порадившись, ми вирішили трохи відпочити в палаці. На випадок, якщо доведеться боронитися від раптового нападу, вікна в залі позакладали цеглою, яка повивалювалася з колишньої стайні. Сухомлин встановив свого "льюїса" напроти дверей. Заморених коней завели в сусідню велику кімнату. Спали по черзі. Першими завалилися Сухомлин і Зозуля. Бучма прийнявся смажити над розпаленим у комині вогнем підстрілених диких голубів. Незважаючи на нелюдську втому, спати мені не хотілося. Я намагався зосередитися і зрозуміти, – що відбувалося з нами останні дні? Щось підказувало мені – ключ до таємниці знаходиться в цьому палаці. При світлі згасаючого дня я вирішив ще раз пройтися його порожніми кімнатами.
За кілька десятків верст йшла велика війна. Сотні тисяч вояків сходилися в останніх атаках, гармати рвали картеччю наступаючі лави кінноти, гинули армії і держави, а ми раптом випали з цієї всесвітньої бійні, щоб поодинці загинути від таємничої сили, що причаїлася в цих лісах.
Мої кроки глухо лунали в порожніх кімнатах. Я дивився на пошматовані портрети колишніх володарів цього колись розкішного палацу. Згадалася Сербія, похмурі легенди, які оточували ледь не кожен замок країни, де кров завжди цінувалася менше, ніж свята вода.
Я завжди вірив у долю, в призначення, яке тяжіє над людиною. Чому я досі залишився в живих, будучи вже шість років у запеклій світовій різанині? Я спробував згадати інших, набагато дужчих за мене, більш розумних і сміливих, щасливих і славних. Скільки з них могли ще жити, творити, любити…Чому не я, а вони гниють зараз в могилах під Белградом, Кам'янцем, Замостям?
Невже мені треба було пройти в житті такий шлях, щоб опинитися в таємничому палаці в середині волинських лісів в самий розпал війни за мою державу? Для чого? Щоб зрозуміти старанно приховану стільки років таємницю?
Я відігнав ці думки. Часу на них не було. Я уважно дивився навколо. Все, що можна було пограбувати, було пограбоване. Все, що могло бути потрощеним, – потрощено. Велика бібліотека відносно вцілила. На книгах під шаром пилу ще можна було побачити відбитки брудних підошов. Деякий час я перебирав пожовклі томи. Володар книгозбірні був освіченою людиною – мені потрапляли книги з історії, філософії, дослідження з окультних наук німецькою, французькою, англійською та латинською мовами.
Чорна, біла магія, обряди розенкрейцерів і тамплієрів, містичні одкровення пророків XIX сторіччя. Видно було, що ці книги читали дуже уважно, багато рядків господар підкреслював, на полях рясніли чисельні помітки.
