Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри (книги без сокращений TXT) 📗

Після зворушливого прощання із своїм другом Полем Редоном, який на той час одружився з Жанною Дюшато, він вирушив у намічену подорож.

Марта і Леон проводжали Жана Грандьє. Він їхав о восьмій годині сорок хвилин швидким поїздом на Марсель, звідки мав відпливти у бухту Делагоа ^[9].

Коли вони підкотили до величезного вокзалу, якийсь підліток років п'ятнадцяти кинувся відкривати дверцята розкішного екіпажа. Лакей Жана, скочивши в ту ж хвилину з козел і ображений непроханим втручанням у його службові обов'язки, так брутально відштовхнув хлопця, що той простягся на весь зріст, боляче вдарившись обличчям об брук.

Багатство не зробило сердець героїв Клондайку жорстокими. Усі троє мимоволі ойкнули, а Жан, квапливо вийшовши з карети, підхопив хлопця під пахви і поставив його на ноги:

— Не дуже боляче?.. Усе ціле?.. Пробач, друже, і, прошу тебе, прийми невеличку винагороду.

А підліток, хоч у нього струменіла з носа кров і йому було дуже боляче, примусив себе посміхнутися і пробурмотів:

— Ви надто добрі, але, далебі, нічого…

Ані докору, ані найменшого наміру влаштувати скандал, щоб мати з цього вигоду.

Від погляду Жана не сховалися приємне обличчя і охайний одяг підлітка, в якому не було нічого від класичного типу неповнолітніх жебраків. Зовнішність Гавроша ^[10] і аж ніяк не вуличного хулігана. Усе це за мить промайнуло в голові у Жана. Пошукавши в жилетній кишені, він витяг звідти жменьку монет і простягнув їх хлопцеві.

— Бери, не соромся, — сказав Жан Грандьє, — і не згадуй лихом нашу зустріч.

Хлопець червоніє, блідне, дивиться, роззявивши від подиву рота, на золото і, нарешті, вигукує:

— І все це мені? Тільки за те, що мене гепнули на брук? От здорово!.. Дякую вам, князю! Нарешті я виберуся з міста і помилуюся білим світом!

— Ти любиш мандрувати? — спитав Жан.

— Скажено! Ще з пелюшок мріяв… А тепер ось, дякуючи вам, зможу купити квиток до Марселя.

— Стривай, стривай, а чому ж саме до Марселя? — вигукнув Жан.

— Тому що вже там я якось викручусь і неодмінно потраплю в країну бурів.

— Що?! Ти хочеш у добровольці?! — мимоволі вирвалося у Жана.

— Атож. Дуже вже хочеться поколошматити цих англійчиків, що мучать бурів!

Леон Фортен і його дружина з цікавістю прислухалися до розмови, а співбесідники перестрибували з п'ятого на десяте.

— Як тебе звати? — без зайвих передмов спитав Жан.

— Фанфан.

— Де живеш?

— Колись жив на вулиці Гренета, двадцять, а тепер так, взагалі… ну, просто на вулиці.

— Батьки є?

— Батько. Пиячить усі триста шістдесят п'ять днів на рік і вже ніяк не менше, як двічі на добу нагороджує мене стусанами. А позавчора зовсім з дому вигнав.

— А мати?

— П'ять років як померла, — відповів хлопчик, і на очах у нього заблищали сльози.

— То, значить, ти твердо вирішив записатися в трансваальську армію?

— Атож!

— В такому разі, Фанфан, я беру тебе з собою.

— Не може бути!.. Дякую від усього серця! З цієї хвилини я ваш і на все життя! Побачите, яким відданим вам буде Фанфан!

Отак капітан Зірвиголова завербував першого добровольця до своєї роти розвідників.

У Марселі Жан завербував ще одного добровольця, який досі працював кухарчуком на морському пароплаві, а тепер був безробітним. Його, як і всякого провансальця, звали Маріусом, і він охоче відгукувався на прізвисько «Моко».

В Александрії Жан завербував одразу двох. То були юнги: один — італієць, другий — німець; обидва щойно вийшли з лікарні і чекали відправки на батьківщину. Німця звали Фріцем, італійця — П'єтро.

Засміявшись, Жан сказав Фанфану:

— Четверо — це вже цілий піввзвод, і я його капрал! Вербування цього різномовного інтернаціонального загону тривало всю дорогу.

В Адені Жан натрапив на двох алжірських арабів, їх вивіз з Алжіру губернатор Обока ^[11], але вони втекли від нього і тепер намагались якось влаштуватися. Вони говорили ламаною французькою мовою і охоче погодилися піти за молодим чоловіком, який в усіх викликав довіру, а до того ж запропонував їм солідну плату.

Нарешті, уже в Індійському океані, він на пароплаві зустрівся з родиною французьких емігрантів, що їхали шукати щастя на Мадагаскарі. Їх було п'ятнадцятеро, з племінниками та іншими далекими родичами. І, на жаль, всі вони були такі вбогі, що навіть легендарна вбогість Іова ^[12], мабуть, здалася б їм багатством.

Молодість і ентузіазм Жана справили велике враження на цей маленький клан, і йому пощастило умовити трьох юнаків їхати з ним у Трансвааль. Під приводом відшкодування втрат за три пари здорових молодих рук, які він тимчасово відбирав від родини, Жан вручив главі сім'ї десять тисяч франків і обіцяв виплатити стільки ж після закінчення кампанії.

«І все-таки мені хотілося б поповнити свій загін до дюжини», думав Жан, перетворившись із капрала на взводного.

Результати, яких він домігся в Лоренцо-Маркесі, перевершили всі його сподівання.

Жан, який звик покладатися тільки на самого себе, привіз із Франції на сто тисяч франків зброї, боєприпасів, одягу, взуття, спорядження і збруї. Він знав, що на війні все може бути потрібне. Щоправда, його трохи турбувало питання про вивантаження цього більш ніж підозрілого багажу на португальській території. Проте, незважаючи на свою молодість, наш друг був досить далекозорим і досвідченим хлопцем, бо небезпечні пригоди є найкращою школою життя. Тому, коли корабель пришвартувався, Жан спокійнісінько залишив на його борту свій величезний вантаж, а сам пішов одразу ж додому до начальника митниці.

Португальський уряд погано платив своїм службовцям. Грошей їм видавали мало, а часто-густо і зовсім не платили. Зате вони мали цілковиту можливість викручуватися самим як завгодно із цього неприємного становища. Вони й викручувались, та ще так спритно, що жили зовсім непогано і навіть досить швидко наживали собі багатство, а це, безперечно, свідчило про їх дивовижні адміністративні здібності.

Жан Грандьє, знаючи цю особливість їх існування, поговорив кілька хвилин (адже час тепер — гроші!) з його превосходительством і тут же дістав дозвіл на негайне вивантаження свого багажу.

Його превосходительство зажадав лише запевнення, що в численних і важких ящиках лежить знаряддя виробництва.

Жан, не моргнувши, охоче запевнив його у цьому і сплатив митні податки.

Багатьом ці податки здалися б, мабуть, трохи роздутими, бо вони склали чималеньку суму в тридцять п'ять тисяч золотих франків, з яких лише п'ять тисяч припадали урядові, а тридцять ішли в кишеню його превосходительства. Але ж його превосходительство, в свою чергу, мусив винагородити за тимчасову сліпоту англійських контролерів, а це коштувало йому кількох крон.

Жан був у захопленні від своєї угоди і наказав, не гаючи ані хвилини, вивантажувати «знаряддя виробництва», яке тут же було відправлене залізницею у Преторію ^[13].

Невичерпна великодушність і нескінченна веселість Жана справляли сильне враження на всіх, хто зустрічався з ним. Його уміння, не командуючи, одним лише словом або навіть просто жестом примусити скорятися йому, його стриманість, його сповнена власної гідності невимушеність у поводженні з людьми, його впевненість у собі — усе виказувало в ньому вожака.

Перші його товариші, фанатично повіривши в нього, вербували йому нових і нових прихильників. Вони привели до нього двох молодих креолів з Реюньйону ^[14], які, пошукавши щастя у шахтах Трансваалю, повертались додому без єдиного шеляга. Потім завербували двох молодих португальських солдатів, що дезертирували із своїх частин, і, нарешті, юнгу торговельного флоту, палкого любителя пригод, який негайно покинув свій корабель, щоб приєднатися до них.