Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри (книги без сокращений TXT) 📗

З акуратністю старого солдата хлопець цокнув затвором, вклав патрон у казенну частину, спокійно навів рушницю на одного з двох уланів, що лишилися в живих з маленького англійського авангарду, і вистрілив у ту саму хвилину, коли улани відновили переслідування.

— От здорово! — вигукнув Фанфан, радіючи успіхові маленького бура, що збив вершника з коня.

— Ну, Поль! Четвертий — на нас двох! — вигукнув Зірвиголова. — Тобі вершник, мені — кінь.

І два постріли злилися в один.

Вершник і кінь, в яких на повному скаку влучили двоє стрільців, що не знали промаху, впали у траву.

— Так, за тебе помститься, і добре помститься, бідолашний мій батьку! — вигукнув блідий від гніву хлопець.

Оця страшна розправа, така довга у розповіді, відбулась за якихось півхвилини.

Проте час було тікати. Усі кавалеристи примчали до того місця, де загинули їхні товариші. Загін перешикувався.

Вже сідаючи на поні, Зірвиголова помітив, що всі англійці, в яких була вогнестрільна зброя, ціляться в них.

Він тільки встиг пронизливо свиснути й гукнути:

— Лягай!

Прекрасно вимуштрувані тварини, зачувши знайомий сигнал, розплаталися на землі одночасно з своїми господарями.

Над втікачами просвистів град куль. Фанфан болісно скрикнув.

— Тільки без дурниць! — вигукнув Зірвиголова, але голос його звучав тривожно.

— Почастували… — озвався Фанфан. — Нічого сказати, почастували!

— Грім і блискавка!.. Бідолашний Фанфан! — вигукнув Зірвиголова. — Покажи!

— У ліву ходулю влучили, — намагався віджартуватися Фанфан. — Стривай… Поломки, здається, нема, — тільки голінку продірявили. Кровоточить, правда, але нічого, не дуже болить. Замотаю її хустинкою і стану таким же молодцем, як і був.

— Дай-но перев'яжу.

— Не треба. Потім якось… Зараз є справи куди важливіші. Стає жарко.

Справді, ставало жарко.

Розлютовані опором англійці, що не сподівалися зустріти таких небезпечних противників у мізерних хлопчаках, яких вони гадали взяти голими руками, змінили тактику і перейшли до нового маневру.

Їх двадцять чотири чоловіки. Семеро поскакало праворуч, семеро — ліворуч, описуючи півкола, щоб відрізати відступ втікачам. Решта десять, залишившись на місці, розсипалась і підтримувала огонь у тому напрямі, де припали до землі юні партизани.

— Тепер уже не до сміху, — сказав Зірвиголова. Піднявши голову, він оглядав місцевість. — Вони хочуть взяти нас в кліщі обхідним рухом. Але подивимося!.. Доведеться відступати. Ти зможеш, Фанфан?

— Кожен все зможе, як захоче, хазяїне. Будь спокійний! Я вже не повисну колодою у вас на ногах.

— Нам загрожує смертельна небезпека, — застеріг Зірвиголова.

— Усе наше життя — смертельна небезпека, — відповів молодий парижанин. — Не розбивши яєць, і яєчні не засмажиш. Коли б я тремтів за свою шкуру, я лишився б у паризькому передмісті, на своїй рідній вулиці Гренета.

Поки Фанфан філософствував, Зірвиголова не гаяв часу. Він встановив за компасом, що в півльє праворуч від них є великий ліс, відомий йому, потім зв'язав вузлом стремена поні, закинувши їх на сідла. Усе це він робив так, щоб англійці нічого не помітили. А ті весь час ліниво пострілювали, вирішивши, мабуть, не починати енергійних дій, поки їхні товариші не завершать оточення. Зірвиголова тим часом перекинув через плече свій мушкетон і, наказавши товаришам не відставати від нього, з дивовижною швидкістю поповз у високій траві.

Поль і Фанфан, мабуть також знайомі з цим прийомом індійців, зробили те саме, і незабаром всі троє зникли у гігантській рослинності вельдту. Їхні поні, розпростерті на землі і приховані густою травою, лишилися на місці.

Англійці, ставши обачнішими, наближались обережно, дрібною риссю, час від часу навіть переходячи на крок.

Не звертаючи на них ніякої уваги, Зірвиголова посувався праворуч, до узлісся. Ворог не переставав пострілювати навмання, і Зірвиголова, повзучи з спритністю ящірки, сказав стиха:

— Тільки б не покалічили вони наших конячок… Ех! Та була б зі мною хоча б дюжина моїх Молокососів, жоден із цих хакі не повернувся б до себе в табір. — І, обернувшись до Фанфана, він спитав: — Як справи, старші?

— Пріємо, працюємо, — відповів Фанфан. — Не ручуся, що міг би стрибнути з трампліна, але щодо ходи рачки… одною лапою більше, одною менше — це не має значення.

На щастя, трава в тих місцях була заввишки з метр, а то й більше; тільки це й рятувало безстрашних шибайголів. В іншій обстановці їх давно б уже схопили або підстрілили англійці.

Справді, уявіть собі луг завбільшки з паризьку площу, хоч би й Марсове поле, на якому грають у схованки, але тільки всерйоз і під загрозою смерті, троє проти двадцяти чотирьох.

Скільки витривалості, спритності, удачливості потрібно цим трьом, щоб пощастило втекти!

Тимчасом правий і лівий загони англійців завершили півоточення. Тепер разом з третім взводом, що лишався на місці, вони готувалися зімкнути кільце навколо того місця, де, на їх думку, були втікачі.

А ті, продираючись у траві, пройшли вже чотириста метрів під прямим кутом до їх початкового напряму. Раніш вони скакали на північ, а тепер повзли на схід. Просто чудо, що англійці і досі не помітили їх пересування. До рятівного лісу лишається тепер не менше як півтори тисячі метрів. Якби в них було досить часу, вони, звичайно, доповзли б до нього, але цей неймовірно важкий спосіб пересування скоро зовсім виснажив пораненого Фанфана. При всій своїй мужності він не міг більше повзти далі.

Знесилений від втрати крові, яка безупинно струменіла з рани, почуваючи, що кожну хвилину більше слабне, ледве тягнучи ноги, він благав товаришів кинути його.

— Нізащо! Або ти повернешся в табір разом з нами, або ми всі загинемо тут! — вигукнув Зірвиголова.

— Але поміркуй! Командуючий чекає результатів розвідки. Від них залежить доля всього командо ^[4], — сперечався Фанфан.

Замість відповіді Зірвиголова тільки знизав плечима. Присівши навпочіпки і трохи висунувши голову з трави, він кинув побіжний погляд на рівнину.

Юнак помітив, що вони набагато випередили англійців. Від ворогів їх відокремлювало тепер не менше як п'ятсот метрів.

О, якби тільки вони могли й далі просуватися так само, під прикриттям трави! Але Фанфан! Бідолаха Фанфан!.. Треба врятувати його за всяку ціну.

Не бачачи іншого виходу, Зірвиголова вирішив поставити на карту все.

Заклавши в рот пальці, він тричі пронизливо свиснув…

І тоді сталося щось справді дивовижне. Бурські конячки, ще й досі не помічені в траві англійцями, рвучко підхопились і помчали шаленим галопом, роздуваючи ніздрі, стрибаючи над травою, мов антилопи. Безпомилковий інстинкт напівдиких тварин не обдурив їх. Тонкий слух правильно вловив напрям сигналу, а чуття, гостріше, ніж у собак, вело їх правильним шляхом.

Англійці, розгубившись від несподіванки, послали були навздогін сміливим тваринам кілька пострілів, але, побачивши, що поні без вершників, перестали звертати на них увагу.

Переслідувачі, звичайно, також чули свист. Але їхні загони були досить далеко один від одного, і тому вони не могли визначити місця, звідки він долинав. Навіть більше, кожен з них вважав свист за сигнал іншого загону до атаки. І всі вони поспішали зійтися там, де нікого вже не було.

Не можна не визнати, що для трьох хлопців, один з яких до того ж був поранений, це був блискучий маневр. На жаль, небезпека ще не минула. Поні примчали до них вихором. Трохи підвівшись, Зірвиголова зупинив їх, стиха прицмокуючи язиком, і за якісь дві секунди розв'язав стремена.

— У сідло, Поль! — скомандував він. — Не дбай про мене і жени прямо в ліс.

А поки маленький бур сідав на коня, пін підняв Фанфана, посадив його верхи на холку поні і, скочивши позаду пораненого в сідло, помчав за буром.

Англійці, збагнувши нарешті, що їх обдурено, послали вслід втікачам, які мчали, мов вітер, залп прокльонів і відкрили по них шалений вогонь.